Бори́с Андрі́йович Миха́йлов (Borys Mykhailov), *25 серпня 1938, Харків, УРСР) — радянський та український артфотограф, який постійно мешкає в Берліні та Харкові. Вважається класиком сучасної фотографії і одним із перших медіа-художників, майстер фотомонтажу. Мистецтво Михайлова має концептуальний та соціально-документальний характер. Його твори документують зміни у побуті та суспільстві, які відбувалися у пізньому СРСР та після його розпаду. Лауреат престижної премії фундації Хассельблада (2000), його альбом «Незакінчена дисертація» увійшов у десятку найкращих фотоальбомів світу. У 2008 обраний Академіком Німецької Академії Мистецтв, Почесний академік Національної академії мистецтв України (2014).

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за проєкт «Випробування смертю»У Києві оголосили лауреатів Шевченківської премії , Укрінформ, 9 березня 2021Шевченківська премія-2021: стали відомі імена переможців , Українська правда, 9 березня 2021.

Біографія

Борис Андрійович Михайлов закінчив Харківський інститут комунального будівництва. Свій творчий шлях і перші фотографічні досліди він почав у Харкові. Його роботи стали символами соціальної документальної фотографії.

"… моя фотографія почалася як аматорська з середини 60-х і весь час до розпаду СРСР залишалася неофіційною. У кожному проміжку часу я намагався говорити про своє важливе, яке було «важливим» для багатьох. І я думаю, що у всіх моїх серіях є почуття часу і відчуття історії, оскільки в них завжди присутній соціальний портрет: тіло, одяг, жест … все, що несе в собі ознаки часу. Мені випало «досліджувати» радянське життя в його останні тридцять з сімдесяти років, до повного розпаду радянської держави. І мені здається, що займаючись так довго фотографією і рефлексуючи на суспільні зміни, можна сказати, я начебто підсумовував «радянське», можливо, додаючи відсутні штрихи і елементи в історичний літопис. Я думаю, що радянська історія живе в сукупності офіційної фотографічної інформації і радянського андеграунду … "

Після закінчення Харківського інституту комунального будівництва в 1962 році їде на Ризький електромашинобудівний завод, пізніше переходить на Харківський номерний завод N -201, (завод «Комунар»), на якому майже відразу, на громадських засадах, починає створювати фільм про завод. Для вивчення історії заводу його відряджають до Держфільмофонду СРСР до Білих Стовпів, де він знайомиться з кінофотодокументами про дитячу трудову колонію для безпритульних ім. Макаренко, на місці якої був утворений спочатку завод ФЕД, а потім завод N- 201, що займається космосом. Вивчаючи архівні матеріали, працює з документально-соціальною фотографією, що впливає на пріоритети в його фотографії. Створюючи фільм про завод, активно знімає, одночасно вивчаючи основи радянської офіційної фотографії

На початку 60-х вступає до кіноклубу при обласному Будинку художньої самодіяльності профспілок, де заняття проводив режисер і журналіст Арон Каневський, який офіційно висвітлював скандальний судовий процес над групою харківських стиляг «Блакитний кінь». Спілкування з А. Каневським, чиї розповіді про процес над молодими людьми, котрі відчувши свободу, захопилися «Бітлз» та рок-н-ролом і несправедливо за це були покарані, вплинули на сприйняття життя і на фотографію. За часом це збігається з появою кольорової діапозитивної плівки ORWO CHROM, яка визначає нову фототехнологію, спрощуючи процес отримання кольорового зображення.

"… так трапилося, що мені пощастило: у мене вийшло "відкрити метод ", за допомогою якого я зміг легко і швидко отримувати зображення. Ненароком склавши разом дві проявлені діаплівки, я побачив як елементарні зображення в додаванні дали складну і незвичну картинку, а рухаючи і змінюючи комбінації кадрів, я отримав дуже багато зображень, з яких міг вибирати важливе (схожі зображення раніше виходили при друку подвійною експозицією, але відкритий метод дозволяв мені робити це простіше і швидше). Зі складених таким чином слайдів, їх було близько 300, вийшла серія «Вчорашній Бутерброд», яку з початку 70-х як слайд-шоу показував у фотоклубах під музику Pink Floyd. Ця серія, я думаю, відповідала світовідчуттю радянської людини 60-70-х, яка почала усвідомлювати подвійність радянського життя і відповідала початку змін в суспільстві, початку його демократизації. Хрущовська оголеність проблем дала нове світовідчуття і іншу можливість зйомки: оголеність соціальних проблем і тілесну оголеність. Це важлива для мене серія, після якої я відчув себе фотографом … "

У 2015 році робота Б. Михайлова «Вчорашній Бутерброд», слайд-шоу з музикою Pink Floyd, була представлена на Frize Masters в Лондоні як одна з методик, знайдених у минулому столітті.

Активно займаючись фотографією і вже маючи результат, який дає впевненість, в середині 60-х він переходить з кіноклубу до фотоклубу, куди поступово приходять фотографи, з якими в 1971 році буде утворено творче об'єднання «Час»: Олександр Супрун, Геннадій Тубала, Олег Мальований, Юрій Рупін, Євген Павлов.

У травні 1969 року, через знайдені в фотолабораторії знімки «ню», звільнений з заводу за статтею «про неблагонадійность». «… Дивитися ви можете (малися на увазі чеські і НДРівських фото-журнали), а так знімати вам ніхто не дозволяв!» — було сказано при звільненні. Особистий досвід несправедливості та проблеми з КДБ за доносом через фотографії, разом з офіційною інформацією про сталінські репресії і табори, дають інше розуміння радянського і його подвійності, розуміння можливості злочинних помилок влади. Все це формує критичне мислення, яке впливає на фотографію.

Після звільнення з заводу влаштовується на роботу в «Водоканал проект», спочатку інженером, а потім зав. фотолабораторією. Тоді ж, як халтурою, починає займатися на лурики, і збирає чужу домашню фотографію. З чого згодом робить серію «лурики» і, використовуючи той самий метод фарбування вже для своїх фотографій, серію «соцарт». Працюючи в «водоканалпроекті» знімає інститут, співробітників і їздить на зпроектовані інститутом об'єкти по всій країні.

З середини 70-х часто їздить до Литви, де тісно спілкується з литовськими фотографами Шашкусом, Балчікусом, Андрішеявічусом, Кунчюсом та іншими, і особливо близько сходиться з Вітасом Луцкусом. Про приїзди Б. Михайлова на фотофестивалі в Ніду згадує Laima Skeivene в книзі «Фотографія та Перебудова» (1989), яка пише про те, що не було попиту на справжній реалізм, не кажучи вже про іронію і гротеск робіт Б. Михайлова, який першим настільки фундаментально розкрив абсурдність багатьох форм радянського життя, дисперацію відчуженості і почуття крижаного безсилля, поза впливом якого неможливо було б уявити хвилю нового реалізму, що піднялася в литовської фотографії 80-х років.

Намагаючись знайти культурне середовище для обговорення своєї фотографії, показує роботи операторам, режисерам, поетам … (Юрій Іллєнко, Отар Іосіліані, Володимир Висоцький, Ельдар Рязанов, Григорій Рерберг, Андрій Вознесенський …), які приїжджають до Харкова, і сам їздить до Москви.

Наприкінці 70-х знайомиться, а потім тісно спілкується з художниками московського концептуалізму: Іваном Чуйковим, Володимиром Янкілевськім … Еріком Булатовим, Едуардом Гороховським … і особливо з Іллею Кабаковим, який відразу приймає його роботи і широко відкриває двері своєї майстерні. Ці спілкування і розмови змінюють переосмислення твору мистецтва. В фотографії того періоду Михайлов більше концентрується на концептуальності. Створює книги з текстами: «Вертикальні картинки і Горизонтальні Календарі» 1980 (розповідь), «В'язкість», 1982 (поезія), «Незакінчена дисертація», 1984 (маніфест фотографії). Спілкування з Іллею Кабаковим триває досі.

У серії «Бердянськ, пляж, неділя, з 11:00 до 13:00.» 1981 продовжує свій пошук і дослідження «середньої радянської людини», знаходить метод паралельних асоціацій, яким буде користуватися і в інших серіях: «У Землі», "Сутінки "…. "…"Метод паралельних асоціацій" — це коли зняте сьогодні зображення схоже на зняте давно, немов говорячи, де ми знаходимося. Так фотографія цієї серії нагадала мені зображення, зняті в Америці під час Великої Депресії, неначе відкидаючи наше життя на 50 років назад…"]]

У 1987—1989 входить до складу московської групи «Безпосередня фотографія», разом із Олександром Слюсаревим, Ігорем Мухіним, Іллею Пігановим, Олексієм Шульгіним, Андрієм Безукладниковим, Сергієм Леонтьєвим і Владиславом Єфімовим.

З початком перебудови, Б. Михайлов, разом з іншими фотографами, що представляють радянську неофіційну фотографію: Олексієм Шульгіним, Володимиром Купріяновим, Сергієм Леонтьєвим, Інтою Рука, В'ячеславом Тарновецьким, Георгієм Пінхасовим, Лялею Кузнєцовою, Вітасом Луцкусом, Володимиром Філоновим, Олександром Трифоновим, Юрієм Рибчинським, Антанасом Суткусом, Олександром Лапіним … вперше друкується в книгах: «Another Russia, Through the eyes of the new Soviet photographers» (1986) і «Die Zeitgenössische Photographie in der Sowjetunion» (1988) і бере участь у виставках: в Museum of Contemporary Art, Oxford, Great Britain (1986); Museum of Photography, Lausanne, Switzerland (1988); Museum of Photography, Odense, Denmark (1988) і Kulturhuset, Stockholm (1989) …

У 1989 до Бориса Михайлова, до Харкова, приїздить Іван Диховичний, який знімає фільм про радянську неофіційну фотографію для Фотофестивалю в Арлі, Франція. Фільм був названий по ранній роботі Б. Михайлова — «ЧЕРВОНА СЕРІЯ», (1968-75). Разом з цією та іншими серіями Б. Михайлова, у фільмі багато робіт харківських фотографів, з якими, як згадує І. Диховичний, той його знайомив.

"… візьмемо, наприклад, «Червону серію», думаю, що її визнання відбулося саме через «історичної цінності» цієї роботи, оскільки вона виникла з внутрішньої потреби компенсувати, вирівняти систему образів. Вся інформація на той час зводилася до мотиву героїзації радянської людини. Ідеальним візуальним образом був молодий чоловік з красивим і розумним обличчям, з дитиною на плечі, і поруч з яким крокувала щасливо усміхнена жінка. У моїй «Червоної серії» герой іншого. Там теж демонстрація, але на тлі червоних полотнищ важкі, що не виснажені «розумовими вправами», особи люмпен-пролетаріату. Його присутність додає бракуючий для мене елемент правди. І, головне, що цього було багато … ".

Вважаючи одним з головних завдань для художника рефлексію на час і місце, в якому живеш, «тут і зараз», в дев'яності і нульові продовжує спостереження за суспільними трансформаціями радянського і пострадянського простору, робить серії «У Землі» 1991 року, «Сутінки» 1993, «Історія хвороби» 1997—1998, «Чай, кава, капучино» 2000—2010.

У 1996 за серії «У Землі» і «Сутінки», Борис Михайлов отримує Coutts Contemporary Art Award, одночасно з Per Kirkeby і Andrea Zittel, а у 1997 за серію ","Незакінчена дисертація" отримує Премію Альберта Ренгера-Патча. Майже одночасно друкуються і ці книги: «У Землі», «Сутінки», «Незакінчена дисертація».

У 1999 друкує серію «Історія хвороби», 1997/1998, яка вважаються важливою частиною сучасного мистецтва. У цьому циклі він досліджує наслідки розвалу Радянського Союзу для людей, що живуть в тих умовах. Він знімав бездомних і втрачених, які довіряли йому і погоджувалися на відверті фото. Більше 500 фотографій зображують людей, які після розвалу Радянського Союзу не змогли знайти своє місце в житті. Борис Михайлов відверто і прямо критикує «маску краси», аналізує стихійне неприйняття пострадянського капіталістичного способу життя. Це один з найбільш знакових та кращих циклів його робіт, які стали визнаними світовими шедеврами соціальної документальної фотографії.

З початку дев'яностих його роботи активно виставляються в музеях. У 1991 бере участь у престижній міжнародній виставці в Carnegia Museum of Art Піттсбурга, США, разом з такими художниками як On Kawara, Bruce Nauman, Christian Boltanski, Louise Bourgeois, Katharina Fritsch, Hiroshi Sugimoto, Richard Serra, Juan Munoz, Ilya Kabakov, Richard Avedon, Sophie Calle, Allan McCollum ….