Росі́йсько-кавка́зький конфлі́кт — це затяжна етнічна та політична боротьба між різними народами Північного Кавказу та російською, радянською і імперською російською владою. Цей конфлікт бере початок із XVI століття, коли російські війська прагнули розширити свій вплив на південь. Різні кавказькі народи, включно з абазинами, абхазами, черкесами, чеченцями, інгушами, карачаївцями-балкарцями, осетинами та дагестанцями (різні народи Дагестану), протидіяли російському контролю як збройними, так і дипломатичними методами. Сучасний етап конфлікту загострився після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, коли спалахнули сепаратистські рухи і рухи опору, що продовжували зазнавати репресій у XXI столітті.
Передісторія
Геополітичне значення
Кавказький регіон,John L. Esposito, Abdulaziz Sachedina (2004). «Caucasus». The Islamic World: Past and Present. Volume 1. Oxford University Press USA. . p. 86 . Accessed 30 June 2021. який поєднує Європу та Азію, має величезне геополітичне значення. Його стратегічне розташування між Чорним і Каспійським морями, разом із пересіченою місцевістю, зробило його як бар'єром, так і брамою до південних від Росії територій. Прагнення Росії контролювати Кавказ випливало з її намірів убезпечити кордони, контролювати торговельні шляхи та розширити вплив у бік Близького Сходу.Shamil Shetekauri et al., Mountain Flowers and Trees of Caucasia; Pelagic Publishing Limited, 2018, .
Російсько-кумицькі війни та перші зіткнення
Початки російсько-кавказького конфлікту сягають XVI століття, коли Московія розпочала експансію на Кавказ.Essays on the history of the northern Kumyks / Yu. M. Idrisov. — Makhachkala: Lotus, 2014 Кумики, тюркський народ, що мешкав у Дагестані,Kusheva E. N. Peoples of the North Caucasus and their connections with Russia (second half of the 16th — 30s of the 17th century) / Approved by the Institute of History of the USSR Academy of Sciences. — M.: Publishing house. Academy of Sciences of the USSR, 1963. — P. 237—238. — 1500 copies. стали одними з перших, хто організовано чинив опір російській експансії, беручи участь у російсько-кумицьких війнах протягом XVI—XVII століть. Їхній опір не лише започаткував ширші союзи серед кавказьких народів, а й заклав основу для багатонаціонального спротиву, який став характерним для подальших конфліктів.Shishov A.V. Chapter 1. The Caucasus among the Islamic world. Rapprochement with Russia // Scramble for the Caucasus of the 16th-21st centuries / Ch. ed. S. N. Dmitriev. — M.: Veche, 2007. — P. 16-17. — 480 s. — (Military secrets of Russia)Solovyov S. M. History of Russia since ancient times. Book two = History of Russia from ancient times. — 2nd ed. — St. Petersburg: Partnership «Public Benefit», 1851—1879. — T. 6-10. — pp. 627—628, 640. — 1726 p. —
Московська експансія на Кавказ розпочалась за правління Івана Грозного, який спершу намагався встановити союз із кабардинцями.Kabardino-Russian relations in the XVI—XVII centuries. — M., 1957. T.1. P.304 Його шлюб із Марією Темрюковною, кабардинською князівною, тимчасово об'єднав інтереси Кабарди з Московією. Після її смерті союз розпався, і кабардинці, разом із кумиками і ногайцями, розпочали рейди проти московитів. Цей опір досяг піку у 1571 році, коли Девлет Ґерай, хан кримських татар, у союзі з ногайцями, здійснив спустошливий набіг на Москву, що продемонструвало труднощі, з якими Московія стикалася на південному кордоні.
Конфлікт загострився близько 1556 року, коли Московія захопила Астрахань, розширивши свою присутність на Північному Кавказі та вступивши в безпосередній контакт із кумиками. Це захоплення зруйнувало кумицькі торговельні шляхи та посилило напруження. Упродовж кінця XVI століття ці конфлікти спалахували періодично, закладаючи основу для масштабніших російсько-кавказьких війн XVIII—XIX століть. Опір кумиків і їхня співпраця з іншими місцевими народами передвіщали нестабільність регіону та тривалі конфлікти, що згодом охопили багато народів, які об'єднувалися проти російської експансії.
Основні зіткнення розпочалися у 1560 році, коли московити розграбували столицю кумиків — місто Тарки (нині передмістя Махачкали). Згодом, під тиском кримців, московити були змушені відступити. У 1591 році кампанію повторили — царя кумиків поранили, а Грузія пообіцяла присягнути на вірність Росії. Подальші спроби експансії зазнали невдач: у 1594 році кумики відбили наступ, а у 1607 році майже повністю знищили сили загарбників.
Історія
Ранні війни та експансія Петра I
На початку XVIII століття Петро I розпочав серію військових кампаній із метою розширення впливу Росії на Кавказі, що стало початком постійного втручання Російської імперії в регіон. Перша значна спроба відбулася 1711 року під час Прутського походу, коли російські війська ненадовго просунулися в черкеські землі. Під час кампанії татарські й черкеські господарства зазнали великих втрат. При спробі переслідувати загарбників черкеси зазнали поразки на річці Чани. Росіяни не змогли закріпити успіхи й були змушені вивести війська згідно з Прутським мирним договором.
Десять років по тому Петро відновив інтерес до регіону під час перського походу (1722—1723),Kurkin, Igor (2010). Персидский поход Петра Великого [Persian campaign of the Peter the Great] (in Russian). Moscow: Квадрига. націленого насамперед на Дагестан і Азербайджан.Axworthy, Michael (2010). The Sword of Persia: Nader Shah, from Tribal Warrior to Conquering Tyrant. I.B. Tauris. Хоча Черкесія не була основною метою кампанії, вона стала переломним моментом у російській стратегії на Кавказі та підготувала ґрунт для подальших конфліктів.Dunlop, John B. (1998), Russia Confronts Chechnya: Roots of a Separatist Conflict, Кембридж: Cambridge University Press, У цей час також почав зростати опір черкесів російській експансії уздовж Чорного моря,Atkin, Muriel (1980). Russia and Iran, 1780—1828. U of Minnesota Press. що передвіщало масштабніший Російсько-черкеський конфлікт, який вибухне пізніше у XVIII столітті. Ця епоха російських походів заклала основу для тривалої боротьби за Кавказ,Bruce P. H. Memoirs of Peter Henry Bruce, esq., a military officer in the services of Prussia, Russia, and Great Britain: Containing an account of his travels in Germany, Russia, Tartary, Turkey, the West-Indies… London, 1782. започаткувавши напруженість, яка зрештою триватиме понад століття.Wars and the population of the South of Russia in the 18th — early 21st centuries. Demographic processes and consequences. (2021). Russia: liters. P.292
Російсько-черкеська війна (1763—1864)
Російсько-черкеська війна — це тривале протистояння між Російською імперією та черкеським народом Північного Кавказу, що тривало з 1763 до 1864 року. У межах ширшої кампанії Росії з підкорення Кавказу, черкеси чинили опір, застосовуючи партизанську тактику та використовуючи гірську місцевість. Черкеси, що отримували обмежену підтримку від Османської імперії,Köremezli İbrahim. 2004. The Place of the Ottoman Empire in the Russo-Circassian War (1830—1864). Unpublished M.A. Thesis, Bilkent University, Ankara, Turkey. боролися за збереження своєї батьківщини та автономії. До завершення війни російські війська вбили та насильно переселили значну частину черкеського населення, знищивши та вигнавши від 1 до 2 мільйонів осіб до Османської імперії.Levene, Mark (2005). «6: Declining Powers». Genocide in the Age of the Nation-State. Vol. II: The Rise of the West and the Coming of Genocide. 175 Fifth Avenue, New York NY 10010. p. 301. . anything between 1 and 1.5 million Circassians perished either directly, or indirectly, as a result of the Russian military campaign Багато хто загинув від голоду, хвороб і важких умов під час переселення — ці події нині широко визнаються як Геноцид черкесів. Парламент Грузії офіційно визнав цей геноцид у 2011 році,Eurasianet, Georgia Recognizes Circassian Genocide а черкеські активісти продовжують домагатися ширшого міжнародного визнання.
Рух Шейха Мансура (1785—1791)
У 1785 році Шейх Мансур,Askerov, Ali (2015). Historical Dictionary of the Chechen Conflict. Rowman & Littlefield. p. 3. чеченський мусульманський лідер, організував одне з перших масштабних повстань народів Північного Кавказу проти російської експансії. Натхненний ісламськими ідеями, Мансур закликав до культурної та релігійної незалежності, об'єднавши бійців із різних куточків Кавказу. Хоча зрештою він був переможений і схоплений у 1791 році, його рух став основою для подальшого опору і надихнув майбутніх лідерів. Шейх Мансур залишається символом спротиву російському домінуванню, а його заклик до об'єднання Кавказу заклав підвалини для наступних релігійно вмотивованих повстань.
Кавказька війна (1817—1864) та Імамат Імама Шаміля
Кавказька війна (1817—1864) була найкривавішою фазою ширшого російсько-кавказького конфлікту. Імам Шаміль, лідер з Дагестану аварського походження, став центральною фігурою північнокавказького опору, коли у 1834 році проголосив створення Кавказького Імамату, прагнучи об'єднати етнічні та релігійні групи регіону, зокрема чеченців, аварців і лезгинів. Шаміль очолив потужну партизанську кампанію з гірських районів, ефективно стримуючи російські наступи протягом багатьох років, доки не був захоплений у 1859 році. Хоча захоплення Шаміля означало кінець його Імамату, опір тривав у різних формах. Шаміль пам'ятається як символ стійкості, втілення боротьби Північного Кавказу за збереження ідентичності, незалежності та способу життя перед російською експансією.
Короткочасні рухи за незалежність (1917—1921)
Розпад Російської імперії в 1917 році після більшовицької революції відкрив коротке вікно можливостей для незалежності Північного Кавказу. У 1917 році проголосили Гірську республіку Північного Кавказу, яка охоплювала території, населені північнокавказькими народами. Невдовзі створили Північнокавказький Емірат (ПКЕ), заснований на принципах ісламського управління. Однак новоутворений Радянський Союз швидко відновив контроль, і до 1921 року Червона армія ліквідувала обидві республіки. Попри коротке існування, Гірська республіка і Північнокавказький Емірат залишаються символами прагнення Північного Кавказу до незалежності.
Радянська доба та депортації
Під час Другої світової війни радянський лідер Йосип Сталін звинуватив чеченців, інгушів, карачаївців, і балкарців у співпраці з нацистською Німеччиною, попри відсутність доказів. У 1944 році Сталін розпочав масові депортації в межах Операції «Чечевиця», під час якої примусово переселили понад 500 000 чеченців та інгушів, а також понад 110 000 карачаївців і балкарців, до віддалених районів Середньої Азії. Умови транспортування були жахливими — за оцінками, 25–45 % загинули від голоду, холоду та хвороб. Ті, хто вижив, жили в тяжких умовах до 1957 року, коли їм дозволили повернутися. Ці депортації залишили глибоку травму в північнокавказьких громадах.
Сучасні повстання (1990-ті — сьогодення)
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році на Північному Кавказі спалахнули нові повстання, зокрема в Чечні. Перша чеченська війна (1994—1996) та Друга чеченська війна (1999—2000) призвели до десятків тисяч загиблих і масштабних руйнувань, особливо в таких містах, як Грозний. Паралельно загострилися напруження в інших регіонах, зокрема під час Осетино-інгуської війни 1992 року, коли російський уряд підтримав осетинів, що ще більше загострило міжетнічні протиріччя. Чеченський конфлікт згодом переріс у ширше ісламістське повстання на Північному Кавказі, яке триває спорадично донині — зокрема в Дагестані, Інгушетії та Кабардино-Балкарії.
Культурні та соціальні наслідки Російсько-кавказький конфлікт глибоко вплинув на культуру, суспільство й ідентичність народів Північного Кавказу. Примусові міграції, такі як геноцид черкесів і сталінські депортації, відрізали громади від батьківщини, розпорошивши діаспори по Близькому Сходу, Європі та Америці. Зокрема:
• Діаспора та пам'ять: Північнокавказькі діаспори активно зберігають культурну спадщину й виступають за міжнародне визнання історичних трагедій, як-от геноцид черкесів.