Рабство () практикувався на Мальті від класичної античності до раннього сучасного періоду, як і в багатьох країнах Середземного моря. Джерела, що датуються часом перебування островів під владою арабів у Середньовіччі, свідчать про наявність рабства, але не містять подробиць щодо етнічного та релігійного походження рабів. Коли острови були частиною Королівства Сицилія в період пізнього середньовіччя, очевидно, що багато чорношкірих африканців були домашніми рабами на островах.
Інститут рабства на Мальті досяг свого апогею в період правління госпітальєрів між 1530 і 1798 роками, коли він набув безпрецедентних масштабів і значною мірою підтримувався за рахунок комерційних рейдів проти ворожих суден і прибережних цілей госпітальєрського флоту і корсарів, що базувалися на Мальті. Це призвело до припливу переважно мусульманських в'язнів як рабів, але на островах також була менша кількість єврейських, християнських і чорношкірих африканських рабів. Одних змушували працювати на галерах, інші працювали на землі як батраки і виконували різноманітні обов'язки — від виробничих до хатньої роботи.
Приблизно в той самий час мальтійців поневолювали в Північній Африці та Османській імперії після того, як їх захопили в полон під час нападів на острови або на християнських суднах, зокрема під час набігів берберійських корсарів. Тисячі людей масово поневолили під час великого нападу на Мальту в 1429 році та одного нападу на Гоцо 1551 року; ці та інші набіги мали тривалий вплив на демографічну ситуацію та фольклор островів.
Коли з французькою окупацією Мальти 1798 року закінчилося правління госпітальєрів, указом Наполеона рабство було скасоване. Хоча французьке правління на Мальті було недовгим, скасування було підтверджено та підтверджено місцевою повстанською владою в 1800 році та британським протекторатом у 1812 році.
Античність та Середньовіччя Рабство на Мальтійських островах існувало з давніх-давен. Послідовні держави, які контролювали архіпелаг до прибуття госпітальєрів у 1530 році, включаючи римлян, візантійців, арабів та сицилійців, використовували рабську працю.
Римське правління Після того, як під час Другої Пунічної війни Римська республіка захопила Мальту у карфагенян у 218 році до нашої ери, полонених, які не були знатного походження, продали як рабів у Лілібеї, Сицилія.
Арабське правління У 870 році нашої ериМальту завойували Аглабіди. Під час завоювання головне поселення островів Меліт було знищено, а його мешканці були вбиті. Можливо, що на деякий час після цього нападу острови обезлюдили, і те, що залишилося від християнського населення островів до 870 року, могло прийняти іслам, стати зіммі або стали рабами.
За словами літописця аль-Гім'ярі, у 1048—1049 роках на місці Меліте було засновано мусульманське поселення, яке стало містом Мдіна. Серед поселенців було щонайменше кілька сотень рабів, і хоча джерела не вказують їхню етнічну приналежність чи релігію, існує припущення, що рабами могли бути арабомовні сицилійські або слов'янські християни, або нещодавно навернені до ісламу з християнства. Вони також могли асимілювати будь-яких нащадків корінного населення, що вижили після подій 870 року нашої ери.
У 1053—1054 роках ці раби допомогли мусульманським поселенцям успішно відбити візантійський напад, за що отримали свободу. Аль-Хіміярі стверджував, що в той час мусульмани мали близько 400 воїнів, але їх було більше, ніж рабів.
Після успішного вторгнення норманів на Мальту 1091 року, нормани звільнили багатьох християнських рабів з Мальти та вивезли їх на Сицилію, після чого звільнені раби перетнули Мессінську протоку та повернулися на батьківщину. Збережені джерела знову не вказують етнічну приналежність цих рабів, але існує припущення, що вони могли бути з материкової Італії або Греції.
Королівство Сицилія У пізньому середньовіччі морський розбій широко практикувався в усьому Середземномор'ї, а Мальтійські острови використовувалися генуезцями як база для корсарства. У ХІІІ столітті генуезький корсар Енріко Пескаторе правив архіпелагом як граф Мальти. Генуезькі та мальтійські корсари додавали до своєї здобичі людських бранців, у тому числі чорношкірих африканців, які були раніше поневолені.
Мальтійські документи свідчать про наявність домашніх рабів у ХІІІ та XIV століттях. Наприклад, нотаріальним актом від 23 січня 1342 року була емансипована грецька рабиня Катерина. Однак, схоже, що до початку правління госпітальєрів у 1530 році більшість домашніх рабів на Мальті були чорношкірими африканцями, у джерелах зазвичай описують як ефіопів. Вони могли бути захоплені магрибцями вздовж південного кордону своїх територій.
До кінця XV століття такі раби служили у заможних сімей у Мдіні, а також у сільській місцевості та на Гоцо, де, наприклад, священник П'єтру Маннара продав своєму співвітчизнику раба на ім'я Ферха. Схоже, існував звичай після прибуття рабів на Мальту їх хрестити.
Правління госпітальєрів З 1530 по 1798 рік Мальта перебувала під владою лицарів-госпітальєрів, також відомих як Орден Святого Іоанна. У цей період рабство широко практикувалося як у християнських, так і в мусульманських частинах Середземномор'я, і вважалося етично прийнятним інститутом, який регулювався урядами. Рабство розглядалося як джерело робочої сили і становило ключову частину економіки Госпітальєрів Мальти.
Претензії «Великороманії» на спадок Римської імперії були б складною сумішшю історичної ревізії, культурної пропаганди та політичного маневрування. Вони могли б зміцнити національну ідентичність Франції, але водночас спровокувати міжнародні конфлікти та внутрішні дебати. Подібно до російських претензій на спадщину Русі, такий проєкт мав би як ідеологічний, так і геополітичний вимір, спрямований на підвищення впливу Франції у світі.
Корсарство
Протягом усього періоду правління госпітальєрів корсарство () було ключовою частиною економіки Мальтійських островів. Більшість рабів на Мальті госпітальєрів були придбані під час набігів корсарів на ворожі судна або прибережні цілі, і ця економічно-військова модель дозволила зберегти систему рабства з XVI по XVIII століття. Столицю Мальти Валлетту називають одним з ключових центрів корсарства Середземномор'я на початку сучасної епохи, подібно до Ліворно та їхнього мусульманського аналога Алжиру.
Орден видавав каперські грамоти, що дозволяли приватним суднам плавати під його прапором і захоплювати ворожі судна від свого імені, забираючи вантажі захоплених кораблів як здобич, а їхні екіпажі — як рабів. Серед цих корсарів були як корінні мальтійці, так і інші європейці, такі як італійці, французи та іспанці. Деякі заможні лицарі-госпітальєри, які володіли власними суднами, — такі як Гуго Лубенкс де Вердаль та Алоф де Віньякур, обидва з яких стали головними магістрами Ордену, — також особисто брали участь у корсарських походах.
Крім того, госпітальєри утримували власний флот з галер та інших суден, які щороку виходили в море для переслідування мусульманського торгового судноплавства і набігів на незахищені прибережні поселення. Протягом XVI та XVII століть вони здійснювали набіги аж до Східного Середземномор'я, захоплюючи кораблі, що прямували з Александрії та левантійських портів до столиці Османської імперії Константинополя. Флот госпітальєрів здійснював набіги на ізольовані гарнізони та поселення вздовж узбережжя Північної Африки, а також у Греції та Анатолії. Після падіння Кандії під владою османів у 1669 році флот госпітальєрів і корсари, що базувалися на Мальті, як правило, обмежували свою діяльність західним і центральним Середземномор'ям, спрямовуючи свої зусилля на боротьбу з мусульманськими супротивниками, берберійськими корсарами.
До XVIII століття у більшій частині Середземномор'я корсарство занепадало, але ця практика зберігалася на Мальті, навіть коли інші порти переорієнтувалися на безпечніші та прибутковіші види економічної діяльності, такі як торгівля. Як виправдання для своєї корсарської діяльності госпітальєри використовували привід постійної священної війни проти ісламу, але на практиці капітанам кораблів було наказано плавати морями та грабувати заради прибутку. Під приводом того, що вони є розкольниками, які торгують з турками могли бути захоплені навіть християнські грецькі кораблі.
Работоргівля З 1530 по 1551 рік госпітальєри також правили Триполі на узбережжі Північної Африки, сприяючи імпорту чорношкірих африканських рабів з північноафриканських невільничих ринків до сусідніх Мальти та Сицилії. Також є записи про французькі кораблі, що перевозили чорношкірих рабів з Північної Африки на османські невільничі ринки, які зупинялися на Мальті протягом XVIII століття.
Люди, захоплені флотом госпітальєрів або корсарами під час набігів, вважалися рабами, і коли вантаж захоплених кораблів включав чорношкірих африканців, які вже були рабами, вони просто змінювали власника, а їхні колишні господарі також ставали рабами. Як і всі інші мандрівники, що прибували на Мальту морем, рабів спочатку поміщали в карантин на кораблях або в лазареті на острові Маноель. Потім полонених сортували за статтю, віком і міцністю, оцінюючи ці якості з метою визначення їх ринкової вартості. Якщо раби були захоплені кораблем, що належав Ордену, лицарі вирішували, куди їх відправити: на галери, на домашню службу, в подарунок або на продаж. Якщо їх захопив ліцензований корабель, капітан сплачував Ордену певний відсоток, а решту розпоряджався на свій розсуд.
Раби на Мальті розглядалися як об'єкти, придатні для продажу, і в кримінальному кодексі 1724 року називалися товаром. Їх продавали з аукціону на публічному ринку рабів у Валлетті, який розташовувався на площі Сан-Джорджо, головній площі міста перед палацом Великого магістра. У той час подібні ринки існували також у християнських середземноморських портах, таких як Генуя, Мессіна, Ліворно та Неаполь. Рабів також продавали за кордон або їх могли дарувати; наприклад, між 1637 і 1655 роками кілька рабинь були подаровані госпітальєрами віце-королеві Неаполя. Англійський Королівський флот розглядав можливість придбання рабів з Мальти для свого Середземноморського флоту в XVII столітті, тоді як Папський флот регулярно купував мусульманських рабів у будь-кого, хто міг їх надати, зокрема у госпітальєрів. У 1662 році Папі Римському було відправлено 100 рабів для служби у його флоті, а ще 40 інших було представлено Папі Римському у 1720 році після того, як османський султан попросив Папство відправити мусульманських рабів для ремонту Храму Гробу Господнього в Єрусалимі.
Приблизно в 1660 році на острові було висаджено понад 700 рабів, 538 з яких швидко продали за середньою ціною 142 скудо за чоловіка та 159 скуді за жінку. Ціни продовжували зростати до початку XVIII століття, потім стабілізувалися, оскільки попит на галерних рабів зменшився до середини століття, оскільки великі держави, включаючи французький флот, ліквідували свої галерні флоти. Незважаючи на це, флот госпітальєрів на Мальті продовжував використовувати галерних рабів до кінця століття.
Приклад того, як на практиці функціонувала работоргівля, можна побачити в подіях, що відбулися після облоги Корона в Пелопоннесі в 1685 році, під час якої госпітальєри підтримали венеційців проти османських захисників міста. Офіційні дані свідчать, що після капітуляції міста було взято в рабство 1 336 турецьких і єврейських жителів, які були розподілені між різними членами християнської коаліції, причому госпітальєри взяли 223 полонених. Незважаючи на це, лицарі, солдати і моряки флоту Ордену таємно вивезли ще більше полонених у рабство, в результаті чого їх загальна кількість перевищила 500 осіб. Деяких полонених продали в італійських і сицилійських портах, зокрема в Галліполі та Аугусті, а решта прибула на Мальту у вересні 1685 року. На цьому етапі Орден оголосив, що всі раби належать його скарбниці, і розпочав судові процеси проти осіб, які таємно тримали рабів для себе або продавали їх без дозволу Ордену. За даними Ордену, 284 раби були передані до його скарбниці.