Морська проблема Болівії (середзем'яСлово «середзем'я» походить від двох визначень Середзем'я, даних Королівською іспанською академією: «що оточене сушею» та «що знаходиться в межах території».) стосується того факту, що ця країна «оточена сушею», тобто не має суверенного виходу до територіального моря. Таким чином, вона конкретно стосується ситуації держави без виходу до моря, що стало претензією Багатонаціональної Держави Болівія до Республіки Чилі на доступ до Тихого океану, що розуміється як питання дипломатичного та прикордонного характеру, яке з історичних та правових причин також стосується Республіки Перу.
Передісторія
Чаркас Корт та його межі
Між урядами Болівії та Чилі — а також, за словами істориків обох країн і меншою мірою також Аргентини та Перу — існують розбіжності щодо юрисдикційної власності на територію пустелі Атакама в роки іспанського правління в регіоні, відомі як «питання Папосо». У колоніальний період Чаркаська провінція по суті сформувала ядро сучасної Багатонаціональної Держави Болівія, а Королівство Чилі, своєю чергою, є її ядром стосовно Республіки Чилі.
Назва цієї суперечки походить від назви індіанського селища Папосо (25°01′ південної широти, 70°28′ західної довготи), одного з трьох прибережних поселень, придатних для використання як порти (двома іншими є Коб'я (22°33′ південної широти, 70°16′ західної довготи) та Мехільйонес (23°06′ південної широти, 70°27′ західної довготи)), які на той час існували в пустелі, що простягається між річками Лоа та Копіапо та річкою Атакама.
Однією з головних причин суперечки є можлива суперечність, що міститься у Збірці законів Індій 1680 року, в якій Закон IX Розділу XV (Про королівські аудієнсії та канцелярії Індій) Книги II стверджує, що юрисдикційна територія Королівської аудієнції Чаркас мала узбережжя на Південному морі, тобто в Тихому океані, тоді як Закон V тієї ж назви та книги робить юрисдикційні території Королівських аудієнцій Ліми та Сантьяго-де-Чилі суміжними, що було б неможливо, якби Аудієнція Чаркас була розташована між ними, досягаючи моря на північ від юрисдикційної території Аудієнції Чилі.
Створення віце-королівства Ріо-де-ла-Плата означало, що територія Чаркас перейшла до цього нового віце-королівства у 1776 році. Згодом, Королівський указ про інтендантів армії та провінції від 28 січня 1782 року розділив Віце-королівство Ріо-де-ла-Плата на вісім інтендантств, створивши серед них Інтендантство Потосі на частині території юрисдикції архієпископства Чаркас, включаючи Атакаму з категорією округу. У 1783 році було знову створено Королівську аудиєнцію Буенос-Айреса, яка замінила юрисдикцію Аудиєнції Чаркас на півдні.
6 вересня 1777 року було видано Королівський указ щодо стягнення податків, пов'язаних з митом та податками з продажу в Чилі, в якому безлюдна Атакама та навколишні міста згадуються як частина чилійської юрисдикції:Хоча в окрузі Копьяпо, центром якого є селище Сан-Франциско-де-ла-Сельва, знаходяться порти Кобіха та Мехільонес, порт Бетас, порт Хункаль, порт Копьяпо або Ла-Кальдера, Баїя-Салада, порт Тотораль та порт Уаско, оскільки прибуття суден за таким розкладом є випадковим, а також через короткі проходи, які можуть бути в гірському хребті, на шляху до Деспобадо і території цієї юрисдикції, адміністратор цього пункту призначення запропонує особу або осіб, яких він вважатиме необхідними для кращого збору цих доходів і збільшення королівської скарбниці
Генеральний архів Індій в Севільї, Аудієнція Чилі, справа 328.Jaime Eyzaguirre y Fernando Silva (1966.). «Nuevos testimonios de la jurisdicción del reino de Chile en el desierto de Atacama». "Historia" (Santiago de Chile). N° 5. Іполіто Унануе у 1793 році опублікував про Перу таке:
Так само карта, складена іспанським флотом у 1792 році, включає Чилі від 22-ї паралелі на південь, іншими словами, від району річки Лоа. На карті 1793 року, складеній Андресом Балеато, директором Морської школи Ліми, за наказом віце-короля Франсіско Ґіля де Табоада-і-Лемуса, північним кордоном Чилі є 21° з половиною, а саме гирло річки Лоа, де чітко зазначається, що ця територія була незаселеною і нещодавно була заселена від 24-ї паралелі.У пам'яті про Франсіско Ґіла де Табоаду, яку він передав своєму наступнику Амбросіо О'Гіґґінсу в 1795 році, кордон між Перу та Чилі описано як річка Лоа.
Чилійський уряд доручив Мігелю Луїсу Амунатегі вивчити це питання. У 1863 році він опублікував свою книгу на цю тему «Питання про кордон між Чилі та Болівією», в якій заперечував, що Чаркаська провінція коли-небудь мала юрисдикцію над узбережжям Тихого океану, стверджуючи, що генерал-капітанство Чилі межувало на півночі з віце-королівством Перу, що з того часу є офіційною позицією Республіки Чилі. Болівійський уряд та письменники, починаючи з Казіміро Оланьтети в 1843 році, з іншого боку, стверджують, що акти юрисдикції були встановлені колоніальною владою Чаркасу в Кобісі, вказуючи, що річка Саладо була північним кордоном Чилі, і заперечуючи, що вона коли-небудь мала будь-які кордони з Перу. В Аргентині опубліковані карти віце-королівства Ріо-де-ла-Плата зазвичай узгоджуються з позицією Болівії, відносячи пустелю Атакама до юрисдикції віце-короля в Буенос-Айресі.Por ejemplo, el mapa en el sitio del canal oficial argentino Encuentro, el mapa en la Historia de las Relaciones Exteriores Argentinas< y el Mapa del Virreinato del Río de la Plata en el portal de Salta .
Народження Республіки Болівія та початок суперечки щодо Атаками
29 січня 1825 року Антоніо Хосе де Сукре змінив територіальну організацію Чаркаса, встановивши, що округи колоніального періоду будуть перетворені на департаменти, поділені на провінції, а ті — на кантони. Колишній округ Атакама потім став провінцією департаменту Потосі зі столицею в Сан-Педро-де-Атакама.
9 лютого 1825 року маршал Сукре скликав Генеральну асамблею депутатів провінцій Верхнього Перу, щоб вирішити долю Верхнього Перу, обравши або анексію його територій до іншої держави — до Перу або до уряду Буенос-Айреса — або його незалежність. Указ передбачав, що департамент Потосі призначить «депутатів від Потосі, трьох від Чаянти, трьох від Парко, трьох від Чічаса, одного від Атаками та одного від Ліпеса». 14 травня 1825 року в Потосі зібралася виборча рада департаменту Потосі, але жоден виборець від Ліпеса та Атаками не був присутній, «незважаючи на неодноразові прохання уряду та не маючи можливості довше чекати, незважаючи на час та виборців інших партій», і згідно з результатами перевірки від Атаками нарешті був обраний Маріано Енрікес.
23 липня 1825 року Асамблея вирішила не об'єднуватися з жодною із сусідніх республік та створити департаменти Верхнього Перу як суверенну та незалежну державу. Акт про незалежність від 6 серпня 1825 року, складений президентом Асамблеї Хосе Маріано Серрано разом із комісією, сформованою Мануелем Уркульо, Хосе Марією Мендісабалем та Казіміро Олан'єтою, був підписаний сорока вісьмома делегатами, включаючи Хосе Маріано Енрікеса, депутата від Потосі. Того ж 6 серпня 1825 року Асамблея ухвалила кілька угод, серед яких можна згадати ту, що визначила, що нова республіка прийме назву «Болівар» на честь Сімона Болівара, назвавши останнього батьком, захисником і першим президентом.
Карта Перу та Болівії 1855 року, складена американцем Джозефом Хатчінсом Колтоном. Болівія зображена з територією Атакама в нижній частині.http://www.retornoalmar.comuv.com/documents/Tratados.pdf Decreto de 28 de diciembre de 1825, «Se habilita el Puerto de La Mar de Cobija»]
19 листопада 1826 року Антоніо Хосе де Сукре оприлюднив першу конституцію Болівії, розроблену Конгресом Чукісаки, яка у статті 3 передбачала, що «Територія Болівійської Республіки включає департаменти Потосі, Чукісака, Ла-Пас, Санта-Крус, Кочабамба та Оруро», а у статті 142 встановлювалося, що «Збройні сили складаються з сухопутної армії та флоту».
1 липня 1829 року президент Андрес де Санта-Крус декретом перетворив територію Атакама, що межує з Перу, на незалежну провінцію з губернатором, який підпорядковувався безпосередньо президенту, і новою назвою провінція Літораль, отримавши проміжну ієрархію, вищу за звичайну провінцію, але нижчу за департамент. Все це відбувалося на тлі пасивності чилійських властей того часу, які були зайняті консолідацією територій Чілое та зміцненням Республіки.
У 1838—1839 роках Домінго Латріль відкриває і починає видобувати білий гуано в бухті та на острівцях поблизу Пунта-Ангамос. Ця діяльність стає приводом для прийняття в 1841 році закону, яким Чилі визначає 23-й паралель як свою північну межу.
Президент Чилі Мануель Бульнес відправив експертів для обстеження узбережжя Атаками. Він повідомив про це Конгресу у посланні від 13 липня 1842 року, в якому заявив, що, на його думку, таке:необхідно відправити розвідувальну комісію для обстеження узбережжя між портом Кокімбо і мисом Мехільйонес з метою виявлення на території Республіки родовищ гуаниту, видобуток якого міг би стати новим джерелом доходів для державної скарбниці…
Мануель БульнесВ результаті цього розслідування було прийнято закон від 13 жовтня 1842 року, який оголосив родовища гуано на південь від затоки Мехільонес національним надбанням і передбачав, що жодне судно не може завантажувати цей продукт без дозволу чилійської влади. Президент Республіки також був уповноважений оподатковувати експорт гуано митом.
Перуансько-болівійська конфедерація, Болівія та узбережжя У 1836 році в результаті розпаду Перу, розділеного на дві держави — Північно-Перуанську державу та Південно-Перуанську державу — та Болівію, була утворена держава під назвою Перуано-болівійська конфедерація. На той час Болівія придбала військові кораблі «Янакоча» та «Конфедерасьйон», до яких були додані бриги «Ла Фаллеті» та «Конгресо» і корвет «Лібертад», таким чином утворивши військово-морський флот Перуансько-Болівійської Конфедерації.
У 1839 році президент Хосе Мігель де Веласко Франко підвищив ранг провінції Літораль до округу з префектом.
Для захисту болівійського узбережжя пізніше були придбані кораблі «Сукре», «Марія Луїза» та «Морро». Через брак міцної структури до 1879 року болівійський військово-морський флот був розформований.
Болівійські конституції 1834, 1839, 1843, 1851, 1861, 1868, 1871, 1878, 1880 років були схвалені сенаторами та депутатами, що представляли Кобіху та Мехільйонес.
Договори 1866 та 1874 років Походження цієї теми для деяких істориків, таких як чилієць Луїс Еміліо Рохас, дещо заплутане. Її витоки сягають часів до Тихоокеанської війни, яка розпочалася 1879 року та завершилася 1883 року остаточною втратою Болівією департаменту Літораль (нині частина чилійського регіону Антофагаста).
Луїс Еміліо Рохас зазначає, що з моменту заснування Болівійської держави (1825 р.) вона не мала виходу до моря. Однак, як зазначає історик Роберто Керехасу Кальво у своїй книзі «Гуано, селітра, кров», Болівія є спадкоємицею території Аудієнції Чаркас і, отже, не має прав на території на узбережжі Тихого океану. Проте економічні інтереси того часу змусили підписати договір 1866 року, який серед своїх складних положень уточнював нібито нератифікований кордон:
Міжнародним кордоном буде паралель 24° південної широти. Прибуток від експлуатації гуано та корисних копалин у районі між паралелями 23° та 25° південної широти розподілятиметься справедливо. Болівія мала відкрити митницю в Мехільйонесі, що дозволить стягувати експортні мита.
Середзем'я
Тихоокеанська війна
У 1883 році Анконський договір поклав кінець війні між Чилі та Перу, за яким Чилі було надано право володіння Тарапакою та тимчасове управління Такною і Арикою протягом 10 років, а потім проведення плебісциту для визначення їхнього остаточного статусу.