Кріс Краус (; нар. 1955) — американська письменниця, критикиня, редакторка, кінорежисерка, перформансистка, землевласниця та педагогиня. До її творчого доробку входять романи «Я люблю Діка», «Чужі та анорексія» та «Заціпеніння», які утворюють вільну трилогію, що балансує між автобіографією, художньою літературою, філософією та мистецькою критикою. Крім того, вона написала серію романів, присвячених досвіду американського нижчого класу, починаючи з роману «Літо ненависті». Її підхід до письма описують як «перформанс у середовищі письма» та «яскраву карту присутності». У своїх творах Краус дотепно поєднує інтелектуальні роздуми, політичні підтексти й сексуальну тематику, вільно переходячи від глибоких, майже езотеричних алюзій до іронічної пародії. Її творчість викликала суперечки через зрівнювання високої та низької культури, поєднання критичної теорії з розмовною мовою та відверті описи сексу.

Крім літератури, Краус ставила п'єси та знімала фільми, зокрема художній фільм «Ґрейвіті та Ґрейс». Її роботи публікували в таких виданнях, як Artforum, Art in America, Modern Painters, Afterall, The New Yorker, The New York Times Literary Supplement, The Paris Review, The Los Angeles Review of Books, Bookforum та Texte zur Kunst. Упродовж десяти років вона викладала творче письмо в European Graduate School/EGS і була письменницею на резиденції у Коледжі дизайну ArtCenter. Краус є лауреаткою стипендії Ґуґґенгайма з загальної нехудожньої літератури (2016), стипендії на мистецьке письмо Фонду Воргола (2011) та премії Френка Джуетта Матера за мистецьку критику від Асоціації мистецтв коледжу (2008).

Краус є співредакторкою видавництва Semiotext(e). Її бестселер «Я люблю Діка» адаптувала для телебачення Джої Соловей, стрічка вийшла на Amazon Video 2018 року. Голланд Коттер назвав її «однією з наших найрозумніших та найоригінальніших письменниць, що пишуть на тему сучасного мистецтва та культури».

Особиста історія та освіта Кріс Краус народилася 1955 року в Бронксі, штат Нью-Йорк. У 5 років разом з родиною вона переїхала до Мілфорда, штат Коннектикут. 1969 року вона емігрувала до Нової Зеландії за урядовою програмою допомоги в переїзді. Навчалася у Веллінгтонській середній школі, а пізніше - в Університеті Вікторії у Веллінгтоні, де у 16 років здобула стипендію імені Веллінгтона в галузі журналістики.

П'ять років працювала в журналістиці: як авторка статей для новозеландської газети Sunday Times, а також як телевізійна критикиня і редакторка шпальт для Evening Post. 1976 року покинула Нову Зеландію й переїхала до Лондона, де недовго мешкала, перш ніж переїхати до Нью-Йорка. Там бралася за тимчасові підробітки й водночас вивчала театральне мистецтво, спочатку у Річарда Шехнера та The Performance Group, а пізніше у Рут Малечех та Мабу Майнс, ставши учасницею їхньої студії ReCherChez. Краус разом зі своєю колегою Сюзан Купер працювала на художницю Луїзу Буржуа, яка стала їхньою подругою та соратницею. Краус називає Буржуа тією, хто вплинув на неї як на мисткиню у процесі становлення, описуючи її як взірець і наставницю, для якої Краус працювала кур'єром, розвозячи твори мистецтва на велосипеді. Краус згадувала, що Буржуа завжди «казала тобі все, як воно є», урок, який Краус перенесла у власну викладацьку діяльність, наголошуючи: «Просто розкрити всі карти: сказати все, що бачиш і знаєш, і дати іншим змогу самим працювати з цим». Краус також працювала особистою асистенткою актора Ріпа Торна. 1980 року вона досягла першого успіху зі власною п'єсою «Розрізнені дії/Відчайдушні дії» в ReCherChez, у якій грала разом з професором критичної теорії Томом Єммом. 1983 року вона залишила акторську кар'єру за порадою Рут Малечех, яка заохочувала її займатися кіновиробництвом, кажучи: «Ти режисерка, ти повинна знімати фільми». Між 1983 і 1984 роками Краус працювала координаторкою програми «Понеділок увечері» в поетичному проєкті церкви Святого Марка.

1984 року вона познайомилася з професором критичної теорії Сильвером Лотрінгером та почала співпрацювати з ним у творчих проєктах, зокрема була співредакторкою у його незалежному видавництві Semiotext(e). 1987 року вони як пара переїхали до Термана, штат Нью-Йорк, у Південних Адірондаках, який згодом став місцем дії третього роману Краус «Заціпеніння».

Стиль письма Творам Краус властиве поєднання високої та низької культури, коливання між еротичними текстами, арткритикою, філософією, критичною теорією, вуличним сленгом та класичними формами. На неї вплинули французька теорія, французький автофікшен та американський новий наратив, який вона активно підтримує. Її дебютний роман «Я люблю Діка» є зразком автофікшену, в якому переплітаються автобіографія, експерименти, а також та суміш відвертих сексуальних сцен та інтелектуалізму. Поєднання в романі арткритики та автобіографії, яке Краус назвала «фіктокритицизмом», вважається віхою в розвитку жанру автотеорії. Наступні романи Краус продовжували розвивати цей стиль, використовуючи автобіографічні цикли, як у романі «Чужі та анорексія», та поєднуючи сучасний життєпис із класичною прозою від третьої особи, як у «Заціпенінняі».

Центральне місце в роботі Краус над кожним твором посідає форма, і авторка стверджує: «Форма — це все. Форма — це насправді те, як я приходжу до того, як я збираюся писати і якою буде книжка». Значна частина її творчості, яка стосується жіночих емоцій, побудована на чергуванні фрагментарних поривів одержимості, пристрасті й вразливості, що нерідко переходять у філософський самоаналіз.

Після того, як фільм How to Shoot a Crime шокував аудиторію поєднанням заборонених тем і концептуального підходу, Краус і надалі провокує суспільство. Узгоджуючи особисте з теоретичним і поєднуючи теорію з невимушеним, розмовним стилем, що контрастує з академічними нормами, Краус за допомогою автобіографічного письма кидає виклик очікуванням щодо того, як має писати жінка-авторка. Вона вбачає схожість між тим, як у сучасному жіночому мистецтві трактують «приватність», і тим, як у 1960-х роках чоловіків-художників звинувачували в «непристойності», трактуючи виявлення жіночої вразливості як акт сили й самовияву.Її спосіб висвітлення особистого досвіду за межами звичних сповідальних форм називають зухвалим і викличним. Як пояснила Краус в інтерв'ю: «Те, що насправді виносить усім мізки, — це коли жінки чи геї поєднують відверті сексуальні зізнання від першої особи з так званим об'єктивним, аналітичним культурним мисленням. За цим стоїть глибоке співчуття до жіночої сексуальності й страх перед нею — ніби це якась млява ботанічна підлегла субстанція, що повністю суперечить динамічній цілісності, „маскулінності“ аналітичної думки. […] У романі „Я люблю Діка“ я свідомо спробувала з'ясувати, чи можна вкласти слова „пизда“ й „К'єркегор“ в одне речення. І мені вдалося. Це бісить людей».

Її роботи сприймали по-різному, почасти через відмову відповідати жанровим очікуванням. Попри те, що Краус «зізнається» в особистому, вона свідомо уникає жанрових рамок, що лише ускладнює ці зізнання. Як зазначає Енн Йодер, «Краус часто вибудовує інтимність завдяки щирому саморозкриттю та вразливості, але її майстерність полягає в тому, що вона приховує, де саме вигадка переходить у правду — і навпаки».

Краус говорила про своє прагнення до точності та гумору у власних творах, зазначаючи: «Можливо, я не можу бути „Великою письменницею“, але я можу мати здатність бути точною. І, сподіваюся, водночас, цікавою — це особливість Нью-Йоркської школи — передавати складні ідеї з певним розмовним шармом». Її роботи торкаються тем самотності, невдачі, сексуальної політики та самотності внаслідок глобалізації, переплітаючи асоціативні нитки історії, теорії, популярної культури та щоденників з панк-роковим підходом та критичним розумінням.

Semiotext(e)/редакція 1990 року Краус започаткувала імпринт «Native Agents» у незалежному видавництві Лотрінґера «Semiotext(e)», задуманий як доповнення або виклик до його високо оціненої серії Foreign Agents, яка знайомила американських читачів із французькими теоретиками, як-от Дельозом і Ґваттарі.

На початках Native Agents публікував нову жіночу прозу від першої особи, авторок, які, зі слів Краус, використовували «те саме публічне „я“, яке виражене у французькій теорії…». Краус прагнула протистояти очікуванню, що жіноча «сповідь» має подаватися в дусі покаянної терапевтичної оповіді, наполягаючи на тому, що, «всі види досвіду — навіть романтична одержимість, залежність і відчайдушне переслідування, тобто стани приниження, стереотипно визнані „жіночими“ — мають універсальне значення». Серед перших виданих письменниць були Енн Ровер, Кукі Мюллер, Кеті Акер, Ейлін Майлз, Кейт Замбрено та Мішель Ті. Виходили у видавництві і романи чоловіків, як-от «Атта» Джаретта Кобека та «Нікола, Мілан» Лодовіко Піньятті Морана, які демонстрували відданість різноманітності й водночас відмову від уявлення про білого гетеросексуального чоловіка середнього класу як про кінцевого суб'єкта.

2001 року Геді Ель Холті приєднався до Semiotext(e), розвиваючи місію видавництва з перекладу французьких авторів для американських читачів та налагодження діалогу з американськими письменниками. Ель Холті перейняв принцип Native Agent, що полягав у відмові від ідентифікації з будь-яким конкретним жанром, продовжуючи публікувати твори таких авторів, як Марі Дарр'єсек, Матьє Ліндон, Абделла Тая, Мішель Лейріс та Ерве Гібер.

2009 року видавництво Semiotext(e) запустило новий імпринт, серію «Інтервенція», у якій виходять «полемічні тексти інтелектуальних провокаторів». Книжки надруковані у кишеньковому, простому форматі та містять маніфести, есеї та критику від низки авторів, що спеціалізуються на різноманітних політичних та культурних темах, зокрема Мауріціо Лаццарато, Джекі Ванга та Пола Д. Пресіадо. Книжка Краус «Where Art Belongs» стала першою книгою, виданою цим імпринтом, авторкою якої була жінка, перервавши низку публікацій авторів-чоловіків або, можливо, неназваних чи анонімних жінок-учасниць Tiqqun та Invisible Committee.

Книжки Романи Я люблю Діка (1997) Дебютний роман Краус, що став бестселером, - це епістолярний роман з елементами автофікшн, що розмиває межі між художнім твором, есеєм та мемуарам. Газета The Guardian схарактеризувала його як «культову феміністичну класику». Він розповідає історію Кріс, 39-річної відеохудожниці-«невдахи», та її чоловіка Сильвера, культурного критика, старшого за неї більш ніж на десять років. Коли пара відвідує друга Сильвера, Діка, у Кріс зароджується до нього нерозділене захоплення, і її чоловік змовляється з нею, щоб розіграти це в любовних листах — листах, які Сильвер читає, іноді пише як співавтор, і які вони здебільшого не надсилають. Ці листи розростаються в автобіографічні зізнання, есе про митців та інтелектуальні віяння, а також тиради проти становища жінок у світі мистецтва.

Краус починала писати книжку як серію листів, у яких детально описувала своє захоплення. З її слів, під час чотиритижневого сплеску одержимості вона написала 200 сторінок листів, перш ніж усвідомила, що її одержимість була пов'язана з самим письменством, а не з адресатом. Це ознаменувало її перехід від режисерки-«невдахи» до успішної письменниці. Цією книжкою Краус започаткувала «Феноменологію самотньої дівчини» як новий жанр, у якому вона трактує невпевненість і притягальність поразки, як підґрунтя для осмислення нав'язливої романтичної пристрасті як акту творення. Вибудовуючи книжку як сміливу спробу самовикриття, Краус урівноважила жагу героїні до кохання з тим почуттям сили, яке вона знаходила в демонстрації своєї слабкості.