Культура домашніх тварин у Японії – це система уявлень, традицій, звичок та соціальних практик, пов’язаних з утриманням, доглядом та сприйняттям домашніх тварин у японському суспільстві. Спочатку домашніх тварин називали айґандобуцу (愛玩動物, букв. «улюблена іграшкова тварина») або скорочено айґанбуцу, але термінологія змінилася у 20 столітті на англомовний варіант петто (ペット).
Ставлення до тварин в історії Японії Ставлення до тварин в історії Японії змінювалося залежно від їхнього виду та функцій у суспільстві.
Коти
Коти високо цінувалися та вважалися рідкісними скарбами ще у період Хеян (794–1185). Представники вищого класу часто обмінювали їх як предмети розкоші, подібно до дорогоцінних каменів. Володіти котами могли лише імператор та знать, а деякі записи свідчать про те, що ті навіть давали їм придворні звання.
У 889 році імператор Уда задокументував у своєму щоденнику Канпьо Ґьокі кошеня, якого він отримав у подарунок. Він описував темно-чорнильне хутро кота та його схильність згортатися в коло під час відпочинку. Імператор був настільки захоплений кошеням, що порівнював його крики з криками чорного дракона, що свідчить про глибоку прихильність, яку він відчував до свого улюбленця. Ці записи дають уявлення про повагу, з якою ставилися до котів у цю епоху.
Домашні коти були популярною темою, зображеною на укійо-е, створених такими художниками, як Утаґава Кунійоші, Утаґава Хірошіґе та Цукіока Йошітоші. Позаяк коти менші за собак і загалом менше потребують догляду, вони краще відповідали японському способу життя та розміру житла.
Хоча дикі тварини, такі як кіцуне (лисиця), японський кабан або баке-данукі (єнотовий собака), завжди займали високе місце в синтоїзмі та японській міфології, з усіх домашніх тварин кішки шанувалися найвище: вони входили до міфологічного фольклору, їм приписували особливі сили добра та зла, такі як Кайбьо.
Собаки
Собаки стали домашніми улюбленцями набагато пізніше, оскільки спочатку використовувалися лише для охорони та полювання.
Птахи
Також японці доглядали таких птахів, як синиця (山雀, лат. yamagara). Їх утримували завдяки їхньому співу, а також використовували у синтоїстських святилищах та для народної розваги в період Едо.
Риби
Риби, зокрема японська рисова риба (南目高, медака), також з давніх часів вважалися домашніми улюбленцями.
Золоті рибки (金魚, кінґьо) були завезені з Китаю в 16 столітті та спочатку були популярними серед аристократії та самураїв, а пізніше серед купецького класу завдяки характерному кольору та невеликому розміру. Розведення золотих рибок призвело до появи великої різноманітності, унікальної для Японії: Чіншурін, Ідзумо Нанкін, Джікін, Хана, Фуса, Оранда, Ранчу, Рюкін, Шубункін, Шукін, Тамасаба, Тосакін, Вакін та багато інших.
Золотих рибок також зображували в гумористичній манері на дерев'яних гравюрах такі художники, як Утаґава Кунійоші, у таких роботах, як «Кінґьо-дзукуші Х'яку-моноґатарі» («Різноманітність золотих рибок: Сто жахливих історій») та «Кінґьо-дзукуші Тама-я Тама-я» («Різноманітність золотих рибок: Бульбашки на продаж»).
Комахи
Комахи в японській культурі відіграють центральну роль, особливо залежно від пори року. Це призвело до того, що цвіркун (鈴虫, sudzumushi) спочатку тримався в аристократичних колах, а японський жук-носоріг (カブトムシ, kabutomushi) та жук-олень (鍬形虫, kuwagatamushi) та подібні види трималися як домашні улюбленці через їхній невеликий розмір та низькі вимоги до догляду.
Бум домашніх тварин у сучасній Японії
Протягом останніх кількох десятиліть володіння домашніми тваринами в Японії поступово перейшло від переважно утилітарної функції до інтегрування їх у сімейну систему.
Через зниження народжуваності та старіння населення, в Японії зростає кількість домогосподарств з домашніми тваринами без дітей. Для багатьох японців, які вирішили відмовитися від виховання дітей, домашні тварини стають альтернативою. Дослідження показують що усиновлення домашніх тварин у сім'ю замість дітей стає все більш поширеним явищем.
«Бум домашніх тварин» у Японії можна простежити з 2003 року, коли, за оцінками, сукупна кількість котів і собак у Японії перевищила кількість дітей — 19,2 та 17,9 мільйона відповідно у 2003 році, а у 2009 році — від 23,2 мільйона до 17 мільйонів.
Хоча японські житлові умови не надто сприятливі для утримання домашніх тварин, японці знайшли способи включити їх у своє повсякденне життя. Один із них — обирати собак маленьких порід, таких як чихуахуа, мініатюрні такси та той-пуделі, які не вимагають багато місця і простіші у догляді.
Попри популярність маленьких собак, однією з найпопулярніших порід собак у Японії є шібаіну, яка може виростати до 60 сантиметрів заввишки та важити до 12 кілограмів. Шібаіну добре підходять для сімей та живуть до 15 років, що робить їх довговічним компаньйоном. Також у Японії поширена порода акіта, популяризована завдяки історії про Хачіко.
Поширення домашніх тварин призвело до появи таких сервісів, як котячі кафе, собачі спа-салони та ресторани, які дозволяють домашнім тваринам сідати за стіл та їсти разом з рештою родини. Деякі домашні тварини в Японії навіть мають розкіш власних шаф для домашніх тварин, заповнених дорогим одягом від кутюр на кшталт Chanel чи Gucci, розробленим спеціально для домашніх тварин.
Роль домашніх тварин у суспільстві Домашні тварини в Японії відіграють значну роль у розв'язанні соціальних проблем. Собак залучають до допомоги людям з інвалідністю, заспокоєнні пацієнтів лікарень та як компаньйонів для людей похилого віку. Деякі організації в Японії, такі як Міжнародна асоціація собак-терапевтів, що базується в Токіо, навчають собак без господарів ставати собаками-терапевтами та відправляють їх до будинків для людей похилого віку та лікарень по всій Японії.
Місце тварин у духовній ієрархії У контексті духовної ієрархії позиція домашньої тварини знаходиться нижче людини, але вище за всіх інших тварин та форм життя.
Ця позиція не є чітко визначеною, що залишає багато аспектів володіння домашніми тваринами відкритими для інтерпретації, включаючи практику утримання та догляду за домашніми тваринами, а також правильні способи догляду за ними після смерті. Ця позиція в сім'ї представлена через різні форми в повсякденному потоці сучасного життя, духовному самовираженні, увічненні пам'яті та похоронних обрядах японських домашніх тварин.
Увічнення пам'яті та посмертна опіка Хоча у середині 19 століття є приклади увічнення пам'яті домашніх тварин та надання їм посмертних імен, традиційно їх нечасто вважали членами сім'ї. У цей час більшість собак і котів вважалися мешканцями громади та не жили в жодному окремому будинку. Після смерті тварини громади народна традиція вимагала особливої турботи про її останки, щоб захистити село від мстивих духів, згідно з віруванням, що «маленькі тварини, такі як коти та собаки, можуть вільно подорожувати між тут і зараз і потойбічним світом, і мають силу завдавати духовної помсти людям». Щоб уникнути шкоди, а в деяких випадках заручитися удачею або захистом від духа тварини, були потрібні спеціальні процедури, такі як поховання в певному значущому місці або включення певних предметів до могили тварини. Якщо дотримуватися правильної процедури, село могло бути впевненим, що дух померлого їх не турбуватиме.
Буддійські практики, зокрема увічнення пам'яті предків, безпосередньо вплинули на обряди поховання домашніх тварин у Японії. Однак священних писань, спеціально присвячених тваринам, у буддійській доктрині немає, тому питання увічнення пам'яті домашніх тварин залишається відкритим для різноманітних інтерпретацій.
Одна з центральних дискусій серед спіритуалістів стосується буддійського циклу переродження. Деякі люди стверджують, що завдяки належному догляду протягом життя та правильному увічненню пам'яті після смерті домашній улюбленець може відродитися як людина, що зробить просвітлення досяжним. Інші вважають, що домашні тварини здатні відродитися лише як домашні тварини. Часто буддійські священнослужителі дозволяють сім'ям самим вирішувати, якої доктрини дотримуватися. Оскільки різні храми по-різному тлумачать обряди, вони часто поєднують різні елементи або повністю опускають деякі з них.
Протягом останніх десятиліть популярність кладовищ для домашніх тварин зросла, особливо в густонаселених міських районах.
У сільській місцевості багатьох домашніх тварин ховають у землі на пагорбах за межами села, «створюючи гармонію між розкладанням тіла тварини та згасанням спогадів і горя». У більш міських, мегаполісах власники домашніх тварин зазвичай обирають кремацію. Потім вони можуть вирішити поховати прах в могилах або колумбаріях.
Іноді власники домашніх тварин просять поховати їх разом зі своїми улюбленцями, і деякі вирішують проводити обряди поховання подібно до людських. Однак більшість фактичних практик «підсилюють межі, які ставлять домашніх тварин у маргінальне становище та окреслюють їхній лімітований статус у людському суспільстві».
Сучасні власники тварин не вірять у завдання шкоди духами померлих улюбленців в результаті їхнього вибору увічнення пам'яті. Натомість обряди та ритуали служать засобом полегшення горя для живих. Таким чином, значення похорону тварин у Японії змістилося з молитви за душу тварини на спосіб вираження скорботи її власником. Померлих домашніх тварин зараз частіше згадують як членів сім'ї та їх часто вшановують біля сімейного вівтаря.
У сучасному суспільстві Японії поховальні практики тварин також зазнали випливу із західного світу та християнства. Одним із прикладів цього впливу є образ «Веселкового мосту» (The Rainbow Bridge) - концепція, що описує міст у вигляді веселки як утопічний простір, де дух померлого улюбленця залишається до смерті його власника, після чого вони разом ідуть до небесного царства. Ця концепція ще більше підкреслює зростання сімейного зв'язку між домашніми тваринами та їхніми власниками в сучасній Японії.
Примітки