«Дзвоник для кішки» (англ. Belling the Cat) — байка, також відома під назвами «Дзвоник і кішка» (The Bell and the Cat) та «Миші у раді» (The Mice in Council).

Байка розповідає про групу мишей, яка домовляється прикріпити дзвіночок до шиї кішки, щоб попередити про її наближення та уникнути загрози, але їм не вдається знайти охочого для виконання цього завдання.

Назва байки стала фразеологізмом, що описує групу людей, де кожен погоджується з необхідністю виконати напрочуд складне завдання, однак помилково вважає, що ризикувати та витримувати труднощі фактичного виконання буде хтось інший.

Зміст та мораль байки Історія оповідає про групу мишей, які живуть у постійному страху перед кішкою, через яку вони не наважуються покидати свої нори ні вдень, ні вночі.

Вони обговорюють безліч варіантів розв'язання проблеми, однак жодне з пропонованих рішень не є достатньо задовільним. Аж раптом одна з них пропонує повісити кішці на шию дзвіночок, щоб мати змогу заздалегідь дізнаватися про її наближення. Інші миші схвалюють цей план, дивуючись, чому це нікому не спало на думку раніше. Вони радіють своїй удачі, доки найстарша з них не запитує, хто добровільно повісить дзвіночок на кішку.

Мораль історії полягає у тому, щоб навчити оцінювати план не лише на основі бажаного результату, але й на основі того, як його можна виконати. Байка підкреслює важливість розуміння різниці між ідеями та їхньою реалізацією, а також про те, як це впливає на цінність самої ідеї.

Виникнення фразеологізму Ця байка дає початок фразеологізму «дзвоник для кішки», що означає спробувати або погодитися виконати неймовірно складне завдання.  

Історики стверджують, що «дзвоник для кішки» — це прізвисько, дане шотландському дворянину 15 століття Арчібальду Дуґласу, 5-му графу Ангуському, на знак визнання його ролі в арешті та страті нібито улюбленця короля Якова III, Томаса Кокрейна.

Насправді найдавніший доказ цього використання знаходиться в історії Дугласів Юма з Ґодскрофта, опублікованій у 1644 році, і тому більше відображає сприйняття цього фразеологізму в 17 столітті. У 21 столітті цей фразеологізм використала група журналістських розслідувань Bellingcat.

Ранні версії та пізніші інтерпретації

Хоча її часто приписують Езопові, вона не була записана аж до Середньовіччя. Також її часто плутають з іншою байкою класичного походження під назвою «Кіт та миші». У класифікаційній системі байок, встановленій Беном Едвіном Перрі, вона має номер 613, який зарезервований для середньовічних атрибуцій поза каноном Езопа.

Одна з найдавніших версій цієї історії з'являється як притча з критикою духовенства в «Параболах» Одона з Херитона. Близько 1200 року вона була перекладена валлійською, французькою та іспанською мовами.

Трохи пізніше ця історія зустрічається у творі, який зараз називається «Ісопет-Авіоннет», що значною мірою складається з латинських віршів Вальтера Англійського 12 століття, а через два століття з'являється французька версія. Вона також містить чотири вірші, яких немає в «Езопі» Вальтера. Серед них — оповідь про «Раду мишей» (De muribus consilium facientibus contra catum). Наприкінці оповіді автор зневажливо зауважує, що закони не мають сили без засобів їх належного виконання, і що такі парламентські збори подібні до прислів'я про гору, що народжує мишу.

Ця байка також з'явилася як повчальна історія у творі Ніколаса Бозона «Англо-нормандські моральні оповіді» (1320), де йдеться про труднощі стримування обурення вищих лордів. Саме в цьому контексті історія про парламент щурів та мишей була переказана в алегоричній поемі Вільяма Ленґленда «Пірс Плуман». Вважається, що цей епізод стосується парламенту 1376 року, який марно намагався заспокоїти народне невдоволення поборами дворян, що діяли від імені короля.

Французький сучасник Ленґленда сатирик Есташ Дешан, також включає цю історію до своїх інших моральних балад, заснованих на байках, під назвою «Les souris et les chats». Вірш був написаний у відповідь на невдале вторгнення до Англії в 1386 році та протиставляє французьке вагання перед обличчям англійської агресії. Приспів балади Дешана «Qui pendra la sonnette au chat» (Хто повісить дзвоник на кота?) став приказкою у Франції, якщо, власне, не зафіксував її існування.

У наступному столітті італійський автор Лаврентій Абстеміус перетворив цю байку на латинську повчальну казку під назвою «De muribus tintinnabulum feli appendere volentibus» («Миші, які хотіли повісити дзвоник на кота»)  у 1499 році. Більш популярну версію у латинських віршах написав Ґабріеле Фарно. Її було надруковано посмертно у його праці «Fabulae centum ex antiquis auctoribus delectae» («100 чудових байок античних авторів»), яку багато разів перевидавали та перекладали аж до початку 19 століття. Вона має просту назву «Рада мишей» і ґрунтується на сухо висловленій моралі про те, що «ризикований план не може мати гарного результату».

Ця історія, очевидно, була відома й у Фландрії, оскільки «повісити дзвоник на кота» було включено до сорока нідерландських прислів’їв на картині Пітера Брейгеля Старшого (1559). У цьому випадку чоловік в обладунках виконує завдання в лівому нижньому куті на передньому плані. Століттям пізніше «Байки» Лафонтена зробили цю казку ще більш відомою під назвою «Нарада щурів».

У середньовіччі байка про мишей та кішку активно застосовувалася до політичних ситуацій. У Британії вона стала формою критики обмежених демократичних процесів, які виявлялися безсилими перед соціальними конфліктами, коли на перший план виходили класові інтереси. Зокрема, алегорія відсилала до змови проти улюбленця короля в Шотландії 15 століття, а також до прямих засобів, яких ужив Арчібальд Дуглас для розв’язання політичної кризи. Хоча жоден з авторів не закликав безпосередньо до революції, сама популярність твору свідчить про суспільну напругу епохи того часу. Так, після того, як парламент 1376 року був сатирично зображений Вільямом Ленґлендом, через п’ять років вибухнуло повстання Вота Тайлера, а згодом Арчібальд Дуглас очолив заколот проти короля Якова.

В епоху Відродження європейські автори значно зменшили гостроту байки, обмежуючи свою критику боягузливою поведінкою перед обличчям необачно запропонованих рішень. Пізнішим винятком став російський байкар Іван Крилов, який у своїй адаптації висміює кумівство. У його розповіді до зборів допускаються лише ті, хто має ідеальні хвости; проте безхвостий пацюк допускається через сімейний зв'язок з одним із законодавців. Таким чином, байка знову набувала актуального звучання, акцентуючи вади суспільства.

Сучасна інтерпретація Уявлення про фундаментальну протилежність між консенсусом та індивідуалізмом залишається актуальним і для сучасності. Це питання піднімається у тексті пісні «Bell the Cat», випущеної на DVD японським рок-гуртом LM.C у 2007 році. Це монолог домашнього кота, який хоче гуляти сам, оскільки «Суспільство за своєю природою — зло». Тому він відмовляється від конформізму та нетерпляче ставиться до обмежень: «твої руки тримаються за все — повісь дзвоник на кота».

Ще одна модернізована адаптація цієї байки була опублікована Патрісією Маккіссак у її книзі «Хто повісить дзвоник на кота?» (ілюстрації Крістофера Сіра).

Також існує дуже схоже тибетське прислів'я: «Надягати дзвіночок на шию кішки після того, як порадилися з матір'ю мишей».

Ілюстрації Упродовж 19 століття цю байку ілюстрували кілька французьких художників, зазвичай обираючи один з двох стилів — реалістичний та карикатурний. Художники Гюстав Доре та Орелі Леонтін Мальбе (1868–1906) створили реалістичні зображення щурів, які розігрують свою дискусію. З іншого боку, ілюстратор Жан Ґранвіль разом зі сучасниками Філібером Леоном Кутюр'є (1823–1901) та Огюстом Дельєром (1829–1890) схиляються до більш карикатурного стилю, у якому зображують відсталу практику та помпезність провінційних законодавчих органів, висловлюючи майже ту саму думку, що й середньовічні автори, які вперше записали цю казку.

Наприкінці століття видавнича цікавість повертається до першого стилю. Це було в дерев'яній гравюрі Каванабе Кьосуї, яка з'явилася в збірці байок Лафонтена, замовленій та надрукованій у Токіо в 1894 році, а потім експортованій до Франції. У верхньому лівому куті крізь вікно складу видно кота, який наближається по дахах, а всередині щури кишать по загорнутих у солому тюках товарів. На вершині головний щур тримає дзвіночок.

Більш рання японська дерев'яна дошка була частиною серії «Ісохо Моноґатарі» Каванабе Кьосая (1870–80). На ній зображено зібрання мишей у японському традиційному одязі, а на передньому плані — миша, що пропонує рішення, розмахуючи нашийником із дзвоном.

Музичні інтерпретації У 18 столітті ця байка була однією з багатьох, написаних Луї-Ніколя Клерамбо в розділі байок у виданні «Нові духовні поезії та мораль на вишукані арії» (1730–1737). У наступному столітті текст байки Лафонтена був написаний для чоловічих голосів Луї Лакомбом, а згодом каталонським композитором Ісааком Альбенісом для середнього голосу та фортепіано в 1889 році.

У 1950 році її було написано для чотирьох чоловічих голосів Флораном Шміттом. Але хоча кіт Лафонтена, якого жартома назвав Роділардус, та застарілі слова, такі як «збентеження» (déconfiture), можуть підходити для авторської пісні, існували також вірні інтерпретації в галузі легкої музики. Популярний композитор того часу, Проспер Массе, опублікував таку інтерпретацію в 1846 році.

Також недавно з'явилася інтерпретація П'єра Перре, як частина його збірки «20 байок, натхненних Жаном де Ла Фонтеном» (1995), та джазове аранжування на основі «10 байок де Ла Фонтена» Даніеля Рока (2005).

Примітки