Леон Бербецький

Леон Пйотр Бербецький (; 28 липня 1874, фільварок Калиновщина (тепер частина Любліна) — 23 березня 1963, Глівіце) — польський інженер і воєначальник, генерал броні.

Біографія Він народився та виріс у патріотичній родині. Його батько, Фелікс Миколай, воював у Січневому повстанні у складі підрозділу генерала Міхала Крука-Гейденрайха та був поранений під час оборони Щебжешина. П'ятнадцятирічна Анеля Лутницька (1848–1889), мати генерала, служила кур'єром у тому ж підрозділі. Його дід Миколай воював у Листопадовому повстанні та був поранений у битві під Ольшинкою Гроховською. У нього було четверо братів і сестер: старша сестра та троє молодших братів. З 1881 по 1883 рік він навчався у народній школі в Гжибовиці Володимирського повіту, а пізніше навчався у середній школі в Грубешові.

У 1891 році він добровольцем вступив до 44-го Камчатського піхотного полку в Луцьку. Служив у роті капітана Маржецького. Наступного року він вступив до Юнкерської школи в Чугуєві ( Чугуевское пехотное юнкерское училище). У 1893 році він повернувся до свого полку і протягом наступних трьох років служив молодшим офіцером у роті капітана Львова. У 1896 році його було підвищено до поручика, і він став викладачем тактики в полковій унтерофіцерській школі. У 1898 році його було призначено полковим квартирмейстером. Того ж року він склав іспит на атестат зрілості у Другій гімназії в Житомирі. У 1901 році він залишив армію та почав навчатися в Харківському технологічному інституті, який закінчив з відзнакою в 1911 році.

3 січня 1903 року його було мобілізовано до лав Імператорської російської армії, а 2 лютого відправлено поїздом до Нікольська-Уссурійського, де тоді дислокувалася 2-га бригада 31-ї піхотної дивізії. Того ж місяця його та його бригаду перевели до Ляояна в Маньчжурії, а в липні того ж року — до річки Ялу. У цей час він служив молодшим офіцером в 11-й роті 124-го Воронезького піхотного полку. Пізніше він прийняв командування 10-ю ротою того ж полку. Під час російсько-японської війни він разом із рядовим Мандриком убили японського офіцера, члена імператорської родини.

Вийшовши в запас, брав активну участь у скаутській діяльності, Польській соціалістичній партії та Союзі активної боротьби в Україні. Після початку Першої світової війни, щоб уникнути призову до російської армії, він втік до Кракова.

Під час Першої світової війни, у 1914 році, він вступив до Польських легіонів, виконуючи обов'язки командира батальйону підкріплення 1-ї бригади Польських легіонів, а пізніше командира 5-го піхотного полку. Він відзначився, серед іншого, у битві під Расною 21–24 серпня 1915 року. З листопада 1916 року по липень 1917 року він обіймав посаду начальника штабу штабу легіонів. Після кризи присяги він служив інспектором з підготовки та полковником у Польських збройних силах. Пізніше він став начальником штабу Польського допоміжного корпусу. На початку 1918 року Тимчасова державна рада призначила його комендантом школи офіцерських кадетів (Offizieren Aspiranten Schule), заснованої німецькою владою в Оструві Ломжинському. Він був членом Комісії з підготовки закону та програми Лицарської школи імені Тадеуша Костюшка Тимчасової державної ради.

Після відновлення незалежності Польщі він вступив до лав польської армії. 29 листопада його було призначено командиром 1-ї піхотної бригади, зберігши за собою посаду інспектора військових шкіл. Наприкінці 1918 року він прийняв командування оперативною групою «Белз», воюючи на фронті проти українців, зокрема у тривалих боях за оборону Белза у січні-березні 1919 року. З березня по квітень 1919 року він командував оперативною групою «Буг». З квітня по липень 1919 року він командував дивізійною піхотою 3-ї піхотної дивізії легіонів. Під час війни з більшовиками він прийняв командування 3-ю піхотною дивізією легіонів 7 серпня та обіймав її до 25 вересня 1921 року. Його було затверджено на цій посаді 1 травня 1920 року у званні генерал-лейтенанта.

Після демобілізації та переходу армії до мирного режиму його було призначено заступником командира корпусного округу № 8 у Торуні. 3 травня 1922 року йому було затверджено звання бригадного генерала зі старшинством з 1 червня 1919 року. 7 листопада 1922 року він став заступником інспектора армійського округу № 1 у Вільнюсі генерал-майора Едварда Ридз-Сміглого. З липня 1923 року по березень 1924 року він проходив випробувальну службу у Франції. 12 березня 1924 року його було призначено командиром корпусного округу № 3 у Гродно, яким він командував до липня 1926 року.

31 березня 1924 року президент Республіки Польща Станіслав Войцеховський за клопотанням міністра військових справ дивізійного генерала Владислава Сікорського підвищив його до дивізійного генерала зі старшинством з 1 липня 1923 року та присвоїв йому 3-тє місце в корпусі генералів.

22 липня 1926 року, після травневого перевороту, президент Республіки Польща Ігнацій Мосціцький призначив його на еквівалентну посаду командира корпусного округу № VIII у Торуні. 9 жовтня 1928 року його було звільнено з посади командира корпусного округу VIII та призначено інспектором армії з базою у Варшаві. 24 листопада 1928 року він покинув Торунь, де його проводив гарнізонний офіцерський корпус та почесна варта 63-го піхотного полку з прапором та військовим оркестром. У червні 1933 року йому одночасно було довірено посаду президента Головної ради Ліги протиповітряної та протигазової оборони.

28 липня 1935 року йому виповнився 61 рік. За тодішньою офіцерською практикою , він мав би бути відправлений у відставку президентом Республіки Польща на той час. Незважаючи на це, він залишався на дійсній службі. 18 березня 1937 року набула чинності нова політика щодо офіцерів. На той час, у віці 63 років, Президент Республіки Польща зобов'язав його залишатися на дійсній службі, незважаючи на досягнення верхньої вікової межі (60 років для дивізійного генерала, 62 років для генерала броні). Міністр військових справ був зобов'язаний консультуватися з Генеральним інспектором Збройних Сил щодо будь-якого запиту на залишення офіцера, який обіймав посаду інспектора армії.

Найближчим соратником генерала Бербецького на посаді інспектора армії був його перший штабний офіцер, дипломований полковник Леон Міткевич-Жолтек. Після трьох років спільної служби вищезгаданий офіцер так охарактеризував свого начальника: «Я прив’язався до старого генерала, який легко міг би бути моїм батьком, і хоча я постійно був насторожі біля нього через його вибуховий темперамент та холеричну натуру з усіма його перевагами, я завжди цінував його стару військову виучку, його суворе дотримання ієрархії офіцерських звань, і понад усе, його глибоке знання рядового солдата, його потреб, його турбот, як щоденних, так і особливих випадків. Але що мене особливо вразило в генералі Бербецькому, так це його сліпа, безмежна віра в ідеали, залишені нам маршалом Пілсудським. До моїх останніх днів на інспекторській посаді генерал Бербецький щодня говорив про покійного маршала так, ніби він мав відвідати нас наступного дня».

5 вересня 1936 року президент Ігнацій Мосцицький призначив його до капітулу Ордену Відродження Польщі. 26 березня 1938 року маршал Польщі Едвард Ридз-Сміглий призначив полковника Міткевича військовим аташе в Каунасі. 8 квітня 1938 року полковник Міткевич передав усі оперативні документи Сілезького сектору дипломованому полковнику Станіславу Вілоху, першому штабному офіцеру бригадного генерала Антонія Шиллінга. Наступником полковника Міткевича на посаді першого штабного офіцера мав стати дипломований полковник Люціан Янішевський, попередній командир полку КОП «Глібоке». Кандидатуру полковника Янішевського висунув тодішній начальник Генерального штабу, бригадний генерал Вацлав Стахевич, без консультації з відповідним армійським інспектором. На думку генерала Бербецького, це був черговий акт недовіри з боку начальника Генерального штабу, що порушував попередню добру кадрову практику, коли начальник Генерального штабу представляв інспектору армії трьох кандидатів на вибір, або ж інспектор армії представляв начальнику Генерального штабу трьох своїх власних кандидатів на посаду першого штабного офіцера. Не бачачи перспективи покращення своїх робочих стосунків з генералом Стахевичем, генерал Бербецький наприкінці вересня 1938 року з'явився до Генерального інспектора Збройних сил і попросив про відставку. В результаті його було звільнено з посади інспектора армії, але питання його відставки було офіційно вирішено лише у вересні 1939 року. Він передав свої обов'язки Генерального інспектора «Сілезького сектору» генералу Шиллінгу, а сам взявся за виконання справ, доручених йому безпосередньо Генеральним інспектором Збройних сил. У розпорядження генерала було надано офіцера-денщика та транспортний засіб з автоколонни GISZ. 19 березня 1939 року його підвищено до генерала броны, а 28 березня 1939 року міністр скарбниці Євгеніуш Квятковський, за відома та згоди маршала Ридз-Сміглого, призначив генеральним комісаром позики протиповітряної оборони.

У міжвоєнний період він був одним з ініціаторів будівництва однієї з двох найсучасніших обсерваторій у Європі — Астрономо-метеорологічної обсерваторії імені маршала Юзефа Пілсудського на Гуцульщині.

1 вересня 1939 року він з'явився до Верховного Командування, але офіційного призначення не отримав. 8 вересня 1939 року він виїхав з Варшави до Бреста, де розміщувався Головнокомандувач. У ніч на 11 вересня він вирушив з Верховним Головнокомандуванням до Володимира, 13 вересня — до Млинова біля Дубна, 14 вересня — до Коломиї, а 17 вересня до Косова Гуцульського. 17 вересня в Косові він отримав письмовий наказ від маршала Ридз-Сміглого: «Наказати рядам Польської армії перейти кордон».

20 січня 1940 року в Беїле-Херкулане він склав «Нотатки та спостереження щодо підготовки до війни та операцій». Був інтернований у Румунії в таборі Беїле-Херкулане. В березні 1941 року депортований до Німеччини, де перебував у полоні в офіцерських таборах Дорстен та Дессель. Після війни оселився у Франції, звідки 7 лютого 1946 року повернувся до Польщі. Працював у технічних училищах у Забже та Славенціцах. У повоєнний період перебував під наглядом комуністичної таємної поліції г Служби безпеки. У 1946 році він був свідком на показовому процесі над полковником Вацлавом Костеком-Бернацьким, соратником по легіонах, комендантом Брестської фортеці та колишнім Поліським воєводою, якому адміністративно підпорядковувався слідчий ізолятор у Березі-Картузькій. Він помер у Глівіце та був там похований. Його могила знаходиться на Центральному кладовищі на вулиці Козельській.

Генерал є автором суперечливих «Спогадів генерала броні», виданих у 1959 році видавництвом «Шльонск».

Генерал броні Леон Бербецький є покровителем підрозділів Війська Польського. 20 березня 1996 року на його честь було названо 3-й командний батальйон у Любліні, а 19 квітня 1996 року на його честь було названо 5-й батальйон протихімічної оборони у Тарновських Гурах. У 2010 році 5-й хімічний батальйон було переформовано у 5-й хімічний полк. 16 березня 2011 року державний секретар із соціальних справ та професіоналізації Чеслав Пйонтас, уповноважений Міністром національної оборони, назвав 5-й хімічний полк на честь генерала броні Леона Бербецького.

Сім'я У 1906 році він одружився із вчителькою Зофією Яциною-Ятельницькою (1884–1970), сестрою Болеслава, згодом бригадного генерала Польської армії. У їхньому шлюбі народилася дочка Ванда.

Нагороди

Орден Святої Анни 4-го і 2-го ступеня (Російська імперія) Орден Святого Станіслава 3-го класу (Російська імперія) Орден Святого Володимира 4-го класу (Російська імперія; 1904) Хрест «За вислугу років» (Австрія) 3-го класу для офіцерів (25 років) Орден Залізної Корони 3-го класу (Австро-Угорщина; 1915) Орден Леопольда (Австрія), лицарський хрест (1916) Залізний хрест 2-го класу (Прусське королівство) Virtuti Militari, срібний хрест (1921) Орден Відродження Польщі командорський хрест (29 грудня 1921) командорський хрест із зіркою (11 листопада 1936) великий хрест (1938)