2-й Волинський кінний полк

2-й Волинський кінний полк () — легка кавалерійська частина, що воювала під час Січневого повстання 1863 року на Волині та Поділлі.

Організаційне формування та зміни Він був сформований 8 травня 1863 року у лісах між селами Троща та Карпівці. 2-й полк складався з еліти тодішнього суспільства колишніх південно-східних територій Речі Посполитої. Слід наголосити, що в його лавах, окрім поляків, воювала також група з кількох десятків українцівRadosław Stróżyk, 2 Pułk Jazdy Wołyńskiej w powstaniu styczniowym 1863—1864, PRZEGLĄD HISTORYCZNO-WOJSKOWY, Wojskowe Centrum Edukacji Obywatelskiej, Warszawa 2015, s. 41-62 .

Спочатку полк був поділений на п'ять ескадронів (повний та кістяк), роту косинерів та стрілецький взвод. Фактично, полк не мав ескадронської структури, а складався з п'яти взводів. За положенням 1860-61 років, розробленим генералом Юзефом Висоцьким та генералом Людвіком Мерославським, кавалерійський ескадрон мав 175 солдатів (рядових, унтер-офіцерів та офіцерів). На практиці він найчастіше налічував близько 120 кавалеристів. На межі квітня та травня 1863 року Військове міністерство Національного уряду скоротило штат ескадрону до 152 вояків. У свій пік полк налічував близько 600 кавалеристів, організованих у чотири ескадрони по 150 осіб кожен, близько 100 косинерів та близько 50 стрільців, загалом близько 750 солдатів. 21 березня 1864 року полк був розформований.

Кампанія на Волині та Поділлі У Трощі місцеве населення зустрічало прибулих солдатів хлібом-сіллю. Зачитавши «Золоту грамоту», підрозділ вирушив у дорогу. 9 травня в місті Любар було захоплено тимчасову в'язницю для засланих до Сибіру, а заарештованих звільнено. Близько 11 травня до полку приєдналися Житомирський піхотний підрозділ полковника Августа Храницького та підрозділ Юзефа Махчинського (?), тоді як підрозділ Лєшека Вишневського (?) діяв в Овруцькому повіті. Над усією групою загальне командування здійснював полковник Е. Ружицький.

12 травня 1863 року підрозділ без бою захопив місто Полонне. Російський загін містечка, 8-а артилерійська бригада під командуванням полковника Плєшина, дізнавшись про наближення повстанців, покинув табір і вирушив до сусідніх повітів, залишивши військові запаси. Після захоплення міста 2 полк розбив табір на передмісті під назвою Мар'яни, в колишньому таборі артилерії. Підрозділ стояв там до 16 травня 1863 року. Рожицький запровадив у Полонному власні повстанські правила. Він наказав знищити царського орла, що був на стіні біля входу в аптеку. Чиновникам, які сховалися або втекли, він відібрав попередні повноваження та медалі.

З 16 по 18 травня полк вів бої в місті Мирополь та його околицях із підрозділом штабс-капітана Миколи Геннадійовича Казанова (1-ша та 3-тя роти 8-го стрілецького батальйону та три козацькі сотні). Після запеклої перестрілки полковник Ружицький наказав відступити до міста Полонне. Під час зупинки в Полонному чисельність полку збільшилася до 190 кавалеристів, 50 косинерів та 40 стрільців. Потім Ружицький попрямував на Поділля, попередньо відправивши піхоту (косарів та стрільців) до полковника Храницького в Маньківцях. 19 травня, дорогою на Поділля, в селі Воробіївка, підходячи до місцевого заїзду, повстанці вступили в сутичку з росіянами, які капітулювали після нетривалої оборони. Кажуть, що переможний Рожицький захопив 39 російських полонених.

З Воробіївки повстанці продовжили рух на південь. Перетнувши Остропіль, підрозділ зупинився на денний відпочинок у лісі «Ганчариха». 20 травня він продовжив свій марш у напрямку району Хмільника. За два кілометри від міста полковник Ружицький вирішив наступати на Уланів, але під час маршу знову змінив маршрут, і 2-й полк зрештою зупинився на нічліг біля села Митинець. 23 травня він рушив у напрямку Хмільника. Тим часом до підрозділу приєдналися 50 повстанців з Літинського повіту під командуванням Володимира Шашкевича.

Під час кампанії на Волині та Поділлі до нього приєднався взвод Владислава Цехонського. Проходячи через Поділля, полковник Ружицький переконався, що повстанський рух у цьому краї відсутній, а місцева національна організація, контрольована «білими», перешкоджає його поширенню. Тому він вирішив повернутися на Волинь. Він попрямував до позицій, які займав кілька днів тому поблизу Любара. Цей маневр ґрунтувався на надії отримати допомогу від генерала Висоцького. Минувши Стетківці, підрозділ розташувався табором у селі Браталів, звідки рушив на південний захід, маючи намір досягти Заславського повіту. 24 травня полк заночував у Храбузні. Наступного дня він пройшов через Онацьківці до околиць Гриціва. Біля Сульжина його чекала частина ескадрону під командуванням лейтенанта Євстахія Клюковського. 25 травня поблизу міста Лашки він бився з двома російськими піхотними ротами. Ситуація полку, пов'язана з новинами про поразку повстання в Русі та зростаючими труднощами у втечі від оточених російських військ, призвела до пораженства та дезертирства серед солдатів. З цієї причини полковник Ружицький мав намір прорватися до Східної Галичини.

Битва при Салічі Малій 6 травня 1863 року полковник Ружицький на захід від села Велика Салиха вирішив дати бій переслідуючому його 720-особовому російському загону під командуванням штабс-капітана Міхна. Через втрати та дезертирство напередодні битви під Малою Салихою 26 травня 1863 року 2-й полк мав лише 284 солдати та офіцери, організовані в п'ять ескадронів. Ружицький залишив три ескадрони на дорозі та з ними повільно відступав в оборонному порядку, тоді як два інші, раніше відведені, чекали подальших наказів. Полк стояв на невеликому пагорбі на Ямпільській дорозі, за 1500 кроків від Малої Салихи. Командир наказав підрозділу сформуватися у дві лінії, з резервом для захисту тилу. Перша лінія складалася з 1-го та 2-го ескадронів у відкритому строю, друга лінія складалася з 3-го та 5-го ескадронів у взводних колонах, а резервна лінія складалася з 1-го взводу 2-го ескадрону та 4-го ескадрону, який пізніше приєднався до 3-го ескадрону. Ліве крило стояло біля яру, а праве — на пагорбі. Росіяни, переконані, що 2-й полк нібито відступає, вийшли за ним з села на хлібне поле. Російська рота утворила лінію вогню. Під час просування вони з гвинтівок вели вогонь по повстанцях. Однак їхні постріли були настільки неточними, що майже всі кулі проходили над головами польських вояків. Під прикриттям цієї роти ворог почав шикувати свої війська для бою. На лівому крилі штабс-капітан Міхно розмістив 120 козаків. На правому він наказав піхоті утворити каре. Коли було сформовано три фланги російського чотирикутника, четвертий натиснув на село, а на квадраті стояли кілька десятків возів, з яких піхота ще не висадилася, полковник Ружицький наказав першій лінії, що складалася не більше ніж зі 120 вершників, наступати. Перша лінія атакувала російське формування. Їй потрібно було подолати 1200 кроків під постійним вогнем розсипного строю, а в самому кінці — під ротовим вогнем піхоти, вишикуваної в квадрат. Російський вогонь не зміг зупинити розігнаних солдатів, які з великою силою подолали відстань, що відділяла їх від ворога, чим викликали паніку серед козаків, які рятувалися втечею до лісу, і розтоптали розсипний стрій кіньми. Наблизившись нарешті до усіяного багнетами чотирикутника піхоти, вони вдарили по ньому списами і шаблями. Август Мазевський зі своїм ескадроном ввірвався в середину російських солдатів і влаштував серед них страшну різанину. Російська формація була розбита. Ворог намагався створити нову, але швидка атака польської кінноти зірвала ці зусилля, в результаті чого росіяни врятувалися втечею до села або лісу, кинувши при цьому зброю. Маріан Дубецький згадав про командира російського угруповання, штаб-капітана Міхна, який всю битву просидів під мостом, захищаючи там своє життя, за що після падіння повстання був засуджений російським польовим судом у київській фортеці.

Битву було виграно, а російський підрозділ був майже повністю розгромлений. За польськими джерелами, загинуло приблизно 200 російських солдатів, троє офіцерів та один курсант. Лише взводу піхоти з 53 бійців вдалося організовано відступити до Староконстянтинова. Решта з труднощами приєдналася до них протягом наступних кількох днів. З польського боку загинуло 12 осіб та було поранено 21, зокрема троє офіцерів. Серед загиблих під Саліхою Малою були Базилій Баровський, Булевич, Добженцький, Добжицький, Ольшевський, Павловський, Подгурський, Непокойчицький, Солецький, Антоній Шеренковський, Умінський та Людвік Восінський. Їх поховали на місці з військовими почестями. Серед поранених були командир ескадрону Август Мазевський, Кароль Козакевич, Міхал Кшижановський та Станіслав Жолкевський, який невдовзі помер від отриманих ран.

28 травня полк в околицях села Щаснівки перетнув російсько-австрійський кордон і увійшов до Східної Галичини. Заарештованих повстанців ув'язнили в фортецях та австрійських в'язницях, наприклад: Яна Бужинського в Оломоуці, а Франциска Янішевського в Кенігштайні.

Залишатися в Австрійській імперії Більшості повстанців вдалося сховатися до приходу австрійців, а їхніх коней розсідлали. В результаті було заарештовано лише кілька десятків солдатів. На початок червня 1863 року 2-й полк налічував 200 осіб у трьох неповних ескадронах. Солдатів розгорнула місцева національна організація поблизу Тарнополя. Вони були розміщені у маєтках місцевих поляків, зокрема у Клебанівці.

2 липня 1863 року корпус генерала Висоцького спробував відновити повстання на Волині, але зазнав поразки в битві за прикордонне місто Радивилів. В результаті цього 10 липня 1863 року Національний уряд призначив полковника Е. Рожицького головнокомандувачем військ руських земель, одночасно підвищивши його до звання бригадного генерала. 30 жовтня 1863 року командування полком перейняв генерал Халецький. 2-й Волинський кінний полк був перейменований в середині січня 1864 року на 2-й Руський кінний полк.

21 березня 1864 року генерал Халецький видав свій останній наказ на день, виправдовуючи розформування частини. Більшість солдатів частини, забезпечених грошима від продажу коней, емігрували.

Полковий прапор

Прямокутне полотнище прапора було виготовлене з двох поперечних полотен тонкого амарантового шовку. Краї були обшиті золотою стрічкою і прикрашені двома золотими китицями. На аверсі був вишитий білою ниткою Білий орел із золотою короною на голові і розпростертими крилами. Під орлом у півколі був розміщений напис: a Naszą i Waszą Wolność («За нашу і вашу свободу»). На реверсі був герб Русі, тобто святий Архангел Михаїл, який тримав у правій руці оголений меч, а в лівій — піхви. Внизу був вишитий напис руським мовою: «За волю Русі, Польщі та Литви».

Традиція 2-й Волинський кавалерійський полк був натхненником 1-го Волинського кавалерійського полку Листопадового повстання та згадується в історичних підручниках як одне з найкращих формувань усього Січневого повстання. Його традиції продовжив 19-й Волинський уланський полк, який брав участь у бойових діях у 1920 та 1939 роках, а також ескадрон полку, відтворений у 27-й Волинській піхотній дивізії Армії Крайової.

Вшанування 26 травня 2013 року в селі Мала Салиха в Україні відзначили бої повстанців Січневого повстання. було відкрито пам'ятник на честь битви 2-го Волинського кінного полку, в лавах якого також воювала велика група русинів-українців.

Особовий склад полку Склад полку:

командири полку:

Полковник Едмунд Рожицький Генерал Чапський (-30 жовтня 1863) Генерал-майор Ян Халецький (30 жовтня 1863-)

ад'ютант — Олександр Франковський; командир 1-го дивізіону, майор Ієронім Рущевський (з 1 жовтня 1863 р.) командир 2-го дивізіону, майор Август Мажевський командир 1-го ескадрону, лейтенант Євстахій Клюковський, командир 2-го ескадрону, капітан Юзеф Мачинський, командир 3-го ескадрону, капітан Едвард Наленч, командир 4-го ескадрону — Юліан Сержпутовський обозний та господар Антоні Мясковський капелан отець Євстахій Щеньовський Комісар Верховного Суду Станіслав Дунін

18 січня 1864 року полк змінив назву на 2-й Руський кавалерійський полк.

солдати полку: