Культура Шиженьцзигоу (), також відома як Дунхейгоу (东黑沟), або Хейгоулян-Дунхейгоу (黑沟梁-东黑沟) — це археологічна культура бл. 410–190 рр. до н. е. з поселення Шиженьцзигоу в окрузі Барколь, на схід від басейну Тарім.
Скелетні дані з поселень у Шиженьцзигоу та Сігоу у східному Сіньцзяні свідчать про те, що до четвертого століття до нашої ери вздовж північно-західного кордону Китаю практикувалися як верхова їзда, так і стрільба з лука.
Генетичні дослідження осіб залізної доби з поселення Шиженьцзигоу, датованих приблизно 200 р. до н. е., показали досить збалансоване змішання між західноєвразійським та східноєвразійським генетичними пулами. Західноєвразійський компонент був пов'язаний з Ямною, тоді як східноєвразійський компонент був пов'язаний з Північно-Східною Азією. Ямний компонент свідчить про високу ймовірність того, що населення Шиженьцзигоу походить від афанасьєвської культури на півночі та розмовляло індоєвропейською мовою. Це підтверджує гіпотезу про афанасьєвське походження тохарів, яку часто називають «степовою гіпотезою», а не гіпотезу, що сприяє походженню культур БМАК та Андроново, «гіпотези бактрійського оазису».
У культурному плані стоянка Шиженьцзигоу демонструвала сильну спорідненість із сусідньою культурою Янбулаке на сході та Пазирикською культурою на північному заході (мотиви грифонів у формі оленя) з Алтайського регіону. Культуру Шиженьцзигоу іноді вважають найсхіднішим поширенням Пазирикської культури. Намисто також імпортувалося з Китаю.
Розглядаючи археологічні та генетичні дані, було запропоновано, що цей регіон був місцем походження юечжі: археологічні пам'ятки Юегунтай-Сіхейгоу (岳公台-西黑沟), що відповідають культурі Барколь у повіті Барколь Сіньцзяну. Це розташовувало б юечжі між культурою Субеші на заході, культурою Янбулак на сході, наслідками культури Чемурчек на півночі та широкою пустельною територією на південь, приблизно за тисячу кілометрів від Центральної рівнини Китаю. Примітки