Сокра́т (; ; –399 до н. е.) — грецький філософ з Афін, який вважається засновником західної філософії та одним з перших філософів етичної традиції думки. Загадкова постать, Сократ не написав жодного тексту і відомий в основному завдяки посмертним розповідям класичних письменників, зокрема, його учнів Платона і Ксенофонта. Ці розповіді написані у формі діалогів, в яких Сократ і його співрозмовники обговорюють якусь тему в стилі запитань і відповідей; вони дали початок літературному жанру сократівського діалогу. Суперечливі свідчення про Сократа роблять реконструкцію його філософії майже неможливою — ситуація, відома як сократівська проблема. Сократ був неоднозначною фігурою в афінському суспільстві. У 399 році до н. е. його звинуватили у безбожництві та негативному впливі на погляди молоді. Після суду, який тривав один день, його засудили до страти. Свій останній день він провів у в'язниці, відмовившись від пропозицій допомогти йому втекти.
Діалоги Платона є одними з найповніших розповідей про Сократа, які дійшли до нас з античності. Вони демонструють сократівський підхід до таких галузей філософії, як раціоналізм та етика. Платонівський Сократ дав своє ім'я концепції методу Сократа, і навіть сократівської іронії. Сократівський метод запитання, або еленхус, формується в діалозі з використанням коротких питань і відповідей, уособленням якого є ті платонівські тексти, у яких Сократ та його співрозмовники розглядають різні аспекти проблеми або абстрактного сенсу, що зазвичай стосується однієї з чеснот, й опиняються в глухому куті, зовсім не в змозі визначити те, що, як їм здавалося, вони зрозуміли. Сократ відомий тим, що зазначав про своє повне невігластво; він казав, що єдине, що він усвідомлює, це своє незнання, намагаючись натякнути, що усвідомлення нашого незнання є першим кроком у філософствуванні.
Сократ вплинув на філософів пізньої античності і далі надає його в сучасну епоху. Сократа вивчали середньовічні та ісламські вчені, він відіграв важливу роль у думці італійського Відродження, особливо в рамках гуманістичного руху. Цікавість до Сократа не слабшала, що знайшло свій відбиток у роботах Серена К'єркегора і Фрідріха Ніцше. Фрідріх Гаєк в своїй книзі "Конституція свободи" пише, що "Сократівський принцип, за яким визнання нашого незнання є початком мудрости, має глибоке значення для нашого розуміння суспільства." (С.30) Гаєк Ф. А. Конституція свободи / Пер. з англ. Мирослави Олійник та Андрія Королишина. — Львів: Літопис, 2002. — 556 с. (ISBN 966-7007-44-7)Зображення Сократа в мистецтві, літературі та популярній культурі зробили його широко відомою фігурою в західній філософській традиції.
Джерела та проблема Сократа Сократ не документував своїх вчень. Усе, що ми знаємо про нього, отримано з оповідань інших людей: переважно філософа Платона та історика Ксенофонта, які обидва були його учнями; афінського комічного драматурга Арістофана (сучасника Сократа); та учня Платона Арістотеля, який народився після смерті Сократа. Часто суперечливі оповідання цих давніх авторів, лиш ускладнюють здатність вчених правдиво відновити справжні думки Сократа, і ці складнощі відомі як проблема Сократа. Роботи Платона, Ксенофонта та інших авторів, які використовують образ Сократа як інструмент дослідження, написані у формі діалогу між Сократом та його співрозмовниками - є основним джерелом інформації про життя та думки Сократа. Сократівський діалог (logos sokratikos) — термін, придуманий Арістотелем для опису цього новоствореного літературного жанру. Хоча точні дати написання невідомі, деякі з них, ймовірно, були написані після смерті Сократа. Як уперше зазначив Арістотель, ступінь правдивості зображення Сократа в діалогах є предметом деяких суперечок.
Платон і Ксенофонт Ксенофонт не був досвідченим філософом. Він не міг ні повністю осмислити, ні сформулювати аргументи Сократа. Він захоплювався Сократом за його розум, патріотизм та хоробрість на полі бою. Він обговорює Сократа в чотирьох роботах: «Мемуари», «Ойкономікос», «Симпозіум» та «Апологія Сократа». Згадує також історію за участю Сократа у своєму «Анабазисі». В «Ойкономікос» розповідається про дискусію щодо практичних питань сільського господарства. Як і «Апологія» Платона, «Апологія» Ксенофонта описує суд над Сократом, але ці роботи істотно розходяться, за словами Вільяма Ґатрі, розповідь Ксенофонта зображує Сократа «нестерпно самовдоволеним і самозаспокоєним». «Симпозіум» — це діалог Сократа з іншими видатними афінянами під час пообідньої бесіди, але він значно відрізняється від «Симпозіуму» Платона: у ньому немає збігу в списку гостей. У «Мемуари» він захищає Сократа від звинувачень у спотворенні поглядів молоді та протистоянні богам; по суті, це збірка різних історій, зібраних разом, щоби збудувати нову апологію Сократа.
Уявлення Платона про Сократа не є однозначним. Платон був учнем Сократа й пережив його п'ять десятиліть. Наскільки правдиво Платон представляє якості Сократа, предмет дискусії; думка про те, що він не представляв поглядів, відмінних від поглядів самого Сократа, не поділяється багатьма сучасними вченими. Причиною цих сумнівів є непослідовність характеру Сократа, що він представляє. Одне з поширених пояснень цієї непослідовності полягає в тому, що Платон спочатку намагався точно уявити історичного Сократа, тоді як пізніше у своїх працях він із задоволенням вставляв у слова Сократа свої власні погляди. За такого розуміння існує різниця між сократичним Сократом ранніх робіт Платона і платонічним Сократом пізніх робіт Платона, хоча межі між ними здаються розмитими.
Розповіді Ксенофонта і Платона різняться в поданні Сократа як особистості. Сократ Ксенофонта нудніший, менш гумористичний і менш іронічний, ніж Сократ Платона. Сократу Ксенофонта також не вистачає філософських рис платонівського Сократа — невігластва, сократівського методу або еленхус, і він вважає, що енкратея (самоконтроль) має ключове значення, що не так у випадку з платонівським Сократом. Загалом, сократівські діалоги не можуть допомогти нам реконструювати історичного Сократа навіть у тих випадках, коли їхні оповідання перетинаються, оскільки автори могли впливати на оповідання одне одного.
Арістофан та інші джерела Письменники афінської комедії, зокрема Арістофан, також коментували Сократа. Найбільш важливою комедією Арістофана щодо Сократа є «Хмари», у якій Сократ є центральним персонажем. У цій драмі Арістофан представляє карикатуру на Сократа, яка схиляється до софізму, висміюючи Сократа як безглуздого атеїста. Сократ у «Хмарах» цікавиться натурфілософією, що відповідає його зображенню Платоном у «Федон». Безсумнівно, що до 45 років Сократ уже завоював інтерес афінян як філософ. Неясно, чи корисний твір Арістофана для реконструкції історичного Сократа.
Інші античні автори, що писали про Сократа, були Антисфен, Арістіпп із Кирени, Брісон, Евклід Мегарський, Есхін зі Сфетту, Критон, Федон Елідський, Цебес та Арістотель, усі вони писали після смерті Сократа. Арістотель не був сучасником Сократа; він 20 років навчався у Академії Платона. Арістотель ставиться до Сократа без упередженості Ксенофонта і Платона, які були емоційно прив'язані до Сократа, і ретельно аналізує доктрини Сократа як філософа. Арістотель був знайомий із різними письмовими та не письмовими історіями про Сократа. Його внесок у вивчення Сократа невеликий і здебільшого зайнятий ранніми діалогами Платона. Є також загальні сумніви щодо його надійності щодо історії філософії, проте його свідчення життєво важливі розуміння Сократа.
Проблема Сократа Джерела, близькі до Сократа хронологічно, суперечливі. Основна їхня проблема в тому, що вони по-різному, найчастіше діаметрально протилежно, описують не лише особистість, а й ідеї Сократа. На їх основі без ретельного наукового аналізу неможливо визначити, яким же був Сократ насправді. Проблема «пошуку справжнього Сократа» отримала назву «проблема Сократа». Одним із перших це питання порушив на початку XIX століття німецький філософ Фрідріх Шляєрмахер. У своїй фундаментальній роботі 1818 року «Цінність Сократа як філософа» він розкритикував оповідання Ксенофонта; його нападки були широко прийняті та призвели до виникнення більшого дискурсу. Шляєрмахер критикував Ксенофонта за його наївну ілюстрацію Сократа. Ксенофонт був насамперед військовим, стверджував філософ, і тому не мав можливості сформулювати ідеї Сократа. Крім того, Ксенофонт був упереджений у своєму зображенні свого колишнього друга та вчителя: він вважав, що із Сократом несправедливо поводилися в Афінах, і прагнув довести свою точку зору, а не дати неупереджений аналіз. У результаті, він представив Сократа традиціоналістом, який власним прикладом навчає чесноти. «Істинну» суть вчення Сократа, на думку Шляєрмахера, відтворив у своїх працях Платон. На початку XX століття оповідання Ксенофонта було значною мірою відкинуто.
Філософ Карл Йоєль, спираючись на арістотелівське трактування logos sokratikos, припустив, що сократівські діалоги здебільшого вигадані: на думку Йоєля, автори діалогів просто наслідували деякі сократівські риси діалогу. У середині XX століття такі філософи, як Олоф Ґіґон та Ежен Дюпрель, ґрунтуючись на аргументах Йоєля, запропонували, що вивчення Сократа має бути зосереджено на різних версіях його характеру та переконань, а не прагнути до реконструкції історичного Сократа. Пізніше дослідник античної філософії Ґреґорі Властос висловив припущення, що ранні сократичні діалоги Платона більш відповідають іншим доводам існування історичного Сократа, ніж його пізні праці, аргумент ґрунтується на протиріччях в еволюції зображення Сократа Платоном. Властос повністю ігнорував розповідь Ксенофонта, крім тих випадків, коли вона узгоджується з розповіддю Платона. Зовсім недавно Чарльз Кан зміцнив скептичну позицію щодо нерозв'язної проблеми Сократа, припустивши, що тільки «Апологія» Платона має якесь історичне значення.
Біографія
Сократ народився в 470 або 469 році до н. е. у сім'ї скульптора Софроніска та повитухи Фінарети з дема Алопека, розташованого біля південного міського муру Афін. У Діогена Лаертського наведено інформацію: «Народився він [Сократ] (як повідомляє Аполлодор у „Хронології“) при архонті Апсефіоні, у четвертий рік 77-ї олімпіади, шостого фаргеліону». Четвертий рік 77-ї олімпіади відповідає другій половині 469 та першій половині 468 року до н. е. На час суду навесні 399 року до н. е., що зафіксовано в діалогах Платона, Сократу було 70 років. Якщо сучасні джерела вважають інформацію про рік народження несуперечливою, то дата "6 фаргеліону" виглядає сумнівною. Вона посідає одинадцятий місяць афінського календаря, сучасний червень. Таким робом, якщо Сократ народився 6 фаргеліона при архонті Апсефіоні, то на момент суду йому було б 69, а не 70 років. 6 і 7 фаргеліону афіняни святкували Таргелії, присвячені народженню Артеміди та Аполлона. Можливо прив'язано день народження Сократа до появи бога мудрості Аполлона.
У Сократа був єдиноутробний брат Патрокл від Фінарети та якогось Хередема. У літературі існують два протилежних погляди щодо старшинства Патрокла чи Сократа. У діалозі Платона «Евтидем», у якому описано розмову Сократа незадовго до суду, філософ згадує брата, який «якщо прийде, лиш зіпсує справу». За однією версією, Патрокл народився в першому шлюбі Фінарети. Після того, як Хередем помер або пара розлучилася, Фінарета вийшла заміж повторно за Софроніска. За іншою версією, першим чоловіком Фінарети був Софроніск, а другим Хередем. Версія про старшинство Сократа ґрунтується на тому, що на момент суду йому було 70 років. Відповідно, з огляду на літній вік Сократа, логічно припустити, що живий на той момент Патрокл був молодшим, а не старшим братом. Саме тоді повитухами в Стародавній Греції ставали жінки у віці. У такий спосіб, бувши повитухою, Фінарета навряд чи могла повторно вийти заміж і народити другу дитину.