Єго́р'євські рудники — колишні гірничодобувні підприємства, що здійснювали розробку Єгор'євського родовища фосфоритів (Московська область Росії).

У 1923 році почав діяльність Єгор'євський фосфоритний рудник, метою створення якого було виробництво фосфоритного борошна — розмелених фосфоритів, що призначались для прямого використання як добриво. Потужність цього підприємства первісно була невеликою, так, запущений в 1926-му цеху фосборошна міг випускати лише 12 тисяч тонн на рік.

Невдовзі дещо західніше почалось будівництво набагато потужнішого Лопатінського рудника, що зводився у комплексі із хімічним заводом у Воскресенську. Останній почав діяльність у 1932-му та випускав як фосфоритне борошно, так і справжні добрива — суперфосфат та преципітат. Вилучена руда із вмістом Р2О5 11—12 % надходила на збагачення, що дозволяло отримати концентрат із вмістом Р2О5 близько 20 %. Доставку концентрату до Воскресенську (для подальшого розмелювання на борошно або використання у хімічному процесі) облаштували за допомогою канатної дороги завдовжки 5,3 км.

Враховуючи неглибоке залягання продуктивних пластів, розробка велась відкритим методом зі створенням кар'єрів завглибшки 20—30 метрів. Первісно на Лопатінському руднику відкрили кар'єри № 4 та 5, а в подальшому з'явились № 6, 7, 7-2, 7-2біс, 8, 9, 9-біс, 10, 11, 12. По ходу розробки відпрацьовані кар'єри засипались вскришними породами та залишками збагачення.

У 1960-х роках Воскресенський хімічний комбінат вступив у період масштабної модернізації. Якість єгор'євського концентрату більше не задовольняла його потреби (технології вимагали доведення вмісту Р2О5 до 28 %), тому гірничодобувне підприємство саме сконцентрувалось на продукуванні фосборошна. При цьому в 1963-му Лопатінський та Єгор'євський рудники об'єднали в межах Підмосковного гірничохімічного комбінату, що з 1982-го перетворився на Виробниче об'єднання «Фосфати». Відбулась масштабна модернізація виробничого циклу із створенням трьох чи чотирьох збагачувальних фабрик, що отримали сушильно-розмелювальні цехи. Для оптимізації завантаження обладнання між рудниками в 1975-му проклали залізничну колію завдовжки 16 кілометрів. Модернізація дозволила довести видобуток руди до 6 млн тонн на рік, з якої збагачувальні фабрики вилучали біля 70 % Р2О5, а річна потужність по фосборошну становила біля 420 тисяч тонн Р2О5 (2 млн тонн фосборошна).

У середині 1970-х організували продукування кормових знефторених фосфатів (трикальційфосфату), сировиною для якого були апатити (доставлялись з Хібінських рудників на Кольському півострові) та фосфорна кислота (з Воскресенського хімічного заводу). Трикальційфосфат отримували у стометрових обертових печах, шість з яких встановили за проектом першої черги, а ще шість ближче до середини 1980-х років. Станом на 1988 рік потужність майданчику по трикальційфосфату становила 210 тисяч тонн на рік в перерахунку на 100 % Р2О5.

У 1990-х роках на тлі краху планової економіки виробництво фосфоритів припинилось (при цьому покинули будівництво нового кар'єру № 27, де вже звели ліс, змонтували обладнання та проклали протяжну залізничну гілку). Того ж десятиліття зупинились і цехи трикальційфосфату. В таких умовах у 1992—1993 роках підпримство взялось за видобуток кварцового піску, який отримували з кар'єру № 12 (і розкривних порід кар'єру № 10). Пісок постачали на ливарне виробництво заводу «ЗИЛ», підприємствам скляної промисловості та у вигляді маршаліту (пиловидного кварцу).

У 2000-му «Фосфати» остаточно збанкрутували, після чого майже два десятиліття діяльність по видобутку кварцового піску продовжувало ЗАТ «Кварцит», але у 2019-му збанкрутувала й ця компанія.

Примітки