Рух Третього фронту (Chinese 三线建设; pinyin) або «Будівництво Третього фронту» — це кампанія китайського уряду з розвитку промислових та військових об'єктів у внутрішніх районах країни. Це було викликано побоюваннями щодо глибини стратегічного розвитку, і тим що існуюча промислова та військова інфраструктура Китаю буде вразливою у разі вторгнення Радянського Союзу або повітряних нальотів Сполучених Штатів. Це найбільша кампанія розвитку Китаю часів Мао, яка передбачала масштабні інвестиції в національну оборону, технології, базові галузі промисловості (включаючи виробництво, гірничодобувну промисловість, металургію та електроенергетику), транспорт та інші інфраструктурні інвестиції та проводилася переважно таємно.
«Третій фронт» – це геовійськова концепція: що стосується регіону «Першого фронту», який знаходиться поблизу потенційних фронтів війни. Регіон Третього фронту охоплював 13 провінцій та автономних районів з центральною територією на північному заході (включаючи Шеньсі, Ганьсу, Нінся та Цінхай) та південному заході (включаючи сучасні Сичуань, Чунцін, Юньнань та Гуйчжоу). Його розвиток був мотивований міркуваннями національної оборони після ескалації війни у В'єтнамі після інциденту в Тонкінській затоці, розколу Китаю та Радянського Союзу та дрібномасштабних прикордонних сутичок між Китаєм та Радянським Союзом.
Кампанія Третього фронту індустріалізувала частину важкодоступного внутрішнього та сільськогосподарського регіону Китаю. Між 1964 і 1980 роками Китай інвестував 205 мільярдів юанів у регіон Третього фронту, що становило 39,01% від загальних національних інвестицій у базові галузі промисловості та інфраструктуру. Мільйони заводських робітників, кадрів, інтелектуалів, військовослужбовців та десятки мільйонів будівельників стікалися до регіону Третього фронту. У період Третього фронту було реалізовано понад 1100 великих та середніх проектів. Завдяки таким великим проектам, як Ченду-Куньмінська залізниця, Паньчжихуаська залізнична та сталеливарна промисловість, Другий автомобільний завод, Рух Третього фронту стимулював раніше бідні та сільськогосподарські економіки на південному заході та північному заході Китаю. Десятки міст, таких як Мяньян, Деян та Паньчжихуа в провінції Сичуань, Гуйян у провінції Гуйчжоу та Шиянь у провінції Хубей, стали великими промисловими містами.
Однак, проекти багатьох проектів Третього фронту були неекономічними через їхнє розташування або недосконалими через поспішне будівництво. З міркувань національної оборони вибір місць для проектів Третього фронту відповідав керівному принципу «Близько до гір, розосереджено, приховано» (каошань, фенсан, іньбі). Багато проектів Третього фронту розташовувалися у віддалених районах, до яких було важко дістатися, далеко від поставок та потенційних ринків. Рух Третього фронту здійснювався поспіхом. Багато проектів Третього фронту одночасно проектувалися, будувалися та запускалися у виробництво (бяньшецзі, бяньшігун, бяньшенчань).
Після того, як зближення зі Сполученими Штатами зменшило загрозливі прогнози щодо національної оборони, які лежали в основі Третього фронту, інвестиції в його проекти зменшилися. Після реформи державних підприємств, що розпочалася в 1980-х роках, багато заводів Третього фронту збанкрутували, хоча деякі інші відродилися та продовжували служити опорами у відповідних місцевих економіках або ж перетворилися на успішні приватні підприємства.
Визначення Мао створив концепцію Третього фронту для розміщення критично важливої інфраструктури та об'єктів національної оборони подалі від районів, де вони були б вразливими до вторгнень.Marquis, Christopher; Qiao, Kunyuan (2022). Mao and Markets: The Communist Roots of Chinese Enterprise. New Haven: Yale University Press. doi:10.2307/j.ctv3006z6k. ISBN 978-0-300-26883-6. JSTOR j.ctv3006z6k. OCLC 1348572572. S2CID 253067190.. Описуючи географічну основу концепції, він заявив.Наш перший фронт — це прибережні регіони, другий фронт — це лінія, що проходить від Баотоу до Ланьчжоу, а південно-західний — це третій фронт... у період атомної бомби нам потрібен стратегічний тил для відступу, і ми повинні бути готові піти в гори [щоб стати партизанами]. Нам потрібне таке місце.«Великий Третій фронт» (да саньсянь) включав північно-західні та південно-західні провінції, такі як Цінхай, Сичуань, Гуйчжоу та Юньнань.Xu, Youwei; Wang, Y. Yvon (2022). Everyday Lives in China's Cold War Military Industrial Complex: Voices from the Shanghai Small Third Front, 1964-1988. Palgrave MacMillan. ISBN 9783030996871.. Для порівняння, «Перший фронт» складався з великих міст від Маньчжурії до дельти річки Перлин, а «Другий фронт» стосувався менших міст, розташованих далі вглиб країни від Першого фронту.
«Малий Третій фронт» (сяо саньсянь) стосувався важкодоступних або віддалених районів у більш великих провінціях, таких як Шаньсі, Аньхой та Хебей. Як і у випадку з Великим Третім фронтом, китайські політики мали на меті, щоб Малий Третій фронт став частиною мережі військової та промислової сили, яка могла б протистояти вторгненню або ядерному нападу.
Процес До будівництва Третього фронту чотирнадцять найбільших міст у потенційно вразливих регіонах Китаю включали приблизно 60% виробництва країни, 50% її хімічної промисловості та 52% її національної оборонної промисловості. Зокрема, північний схід був промисловим центром Китаю. Центри населення Китаю були зосереджені у східних прибережних районах, де вони були б вразливими до атак з повітря або води. Під час будівництва Третього фронту Китай побудував самодостатню базову промислову зону як стратегічний резерв на випадок війни з Радянським Союзом або Сполученими Штатами.Meyskens, Covell F. (2020). Mao's Third Front: The Militarization of Cold War China. Cambridge, United Kingdom: Cambridge University Press. doi:10.1017/9781108784788. ISBN 978-1-108-78478-8. OCLC 1145096137. S2CID 218936313. Кампанія була централізовано спланована. Вона проводилася переважно таємно і вперше згадувалася в газеті «Женьмінь жибао» лише у 1978 році.
Китай побудував 1100 проектів Третього фронту (що охоплюють 1945 промислових підприємств та дослідницьких установ) між 1965 і 1980 роками. Великі університети, включаючи Університет Цінхуа та Пекінський університет, відкрили кампуси в містах Третього фронту. Загальна вартість проектів Третього фронту протягом періоду з 1965 по 1980 рік становила 20,52 мільярда юанів (еквівалент еквівалента 2,5 мільярда доларів США).
З 1964 по 1974 рік Китай інвестував понад 40% своїх промислових потужностей у регіони Третього фронту.Lan, Xiaohuan (2024). How China Works: An Introduction to China's State-led Economic Development. Translated by Topp, Gary. Palgrave Macmillan. doi:10.1007/978-981-97-0080-6. ISBN 978-981-97-0079-0. Зрештою, будівництво Третього фронту коштувало понад третину витрат Китаю за 15-річний період, протягом якого відбувалося будівництво Третього фронту. Третій фронт був найдорожчим Кампанія індустріалізації епохи Мао.
Працюючи за принципом «вибирати найкращих людей і найкращих коней для Третього фронту» (好人好马上三线; hǎorén hǎomǎ shàngsānxiàn), багато кваліфікованих інженерів, науковців та інтелектуалів були переведені на об'єкти Третього фронту. У цьому гаслах «найкращі коні» стосуються найкращого доступного обладнання та ресурсів. Методи будівництва Третього фронту поєднували як низькотехнологічні, так і високотехнологічні методи.
Передісторія У 1937 році націоналістичний уряд, готуючись до Другої китайсько-японської війни, розробив політику переміщення промисловості на північний захід та південний захід країни, зокрема для розвитку гірничодобувної та важкої промисловості.Хоча ця політика заклала основи промислового розвитку на північному заході, під час Громадянської війни розвиток зрештою затих.