Сарґсян проти Азербайджану – міжнародна справа з прав людини, що стосується прав вірменських біженців, переміщених з колишнього Радянського Азербайджану через конфлікт у Нагірному Карабаху. Рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у цій справі було винесене на підставі заяви (№ 40167/06) проти Азербайджанської Республіки, поданої до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Мінасом Сарґсяном 11 серпня 2006 року. Він був змушений покинути свій дім у селі Гулістан Шаумянського району колишнього Радянського Азербайджану разом зі своєю родиною через бомбардування села азербайджанськими військами, йому не дозволили повернутися та не змогли отримати жодної компенсації від азербайджанської влади. Незважаючи на те, що заявник помер у 2009 році, як і його вдова, Лена Сарґсян, у 2014 році, його діти, Владимир та Цовінар Сарґсяни, представляли його в суді для продовження провадження.
16 червня 2015 року суд виніс рішення на користь заявника, підтвердивши, що уряд Азербайджану не надав йому допомоги у відновленні його майнових прав та/або в отриманні компенсації, і присудив йому суму в розмірі 5000 євро за відшкодування збитків та 30 000 євро судових витрат.
Справа «Сарґсян проти Азербайджану» та подібна справа «Чирагов та інші проти Вірменії» були першими справами цивільних осіб, постраждалих від конфлікту, які намагалися отримати компенсацію за шкоду, завдану їхньому життю та засобам існування, звернувшись до ЄСПЛ. Велика палата винесла рішення в обох справах в один день і в обох випадках винесла рішення на користь заявників і проти відповідних урядів. Вона також підкреслила відповідальність Вірменії та Азербайджану за пошук вирішення нагірно-карабахського конфлікту.
Передумови та контекст Сарґсян та його родина були серед етнічного вірменського населення колишньої Азербайджанської РСР, переміщеного під час бойових дій за спірну сепаратистську республіку Нагірний Карабах у 1992 році, які включали спроби етнічних чисток. Конфлікт та подальша війна призвели до сотень тисяч внутрішньо переміщених осіб та біженців з обох сторін.
Справа «Сарґсян проти Азербайджану» вважалася «знаковою» у встановленні прав біженців проти урядів, оскільки ЄСПЛ раніше не розглядав подібну ситуацію. З точки зору недискримінації: «урок рішення ЄСПЛ, безумовно, полягає в тому, що таких, як пан Сарґсян, необхідно поважати як особистості, і що дискримінації щодо них через етнічне походження чи з будь-якої іншої причини необхідно запобігати».
Примітно, що у своєму остаточному рішенні Суд заявив: «Сам факт того, що мирні переговори тривають [під егідою ОБСЄ], не звільняє уряд від відповідальності за вжиття інших заходів, особливо коли переговори тривають так довго». Тому він закликав уряд Азербайджану створити механізм подання майнових претензій для всіх переміщених осіб, щоб вони могли відновити свої майнові права та/або отримати компенсацію за втрату цих прав.
Деталі справи Сарґсян стверджував, що він був змушений покинути свій дім разом зі своєю родиною через бомбардування азербайджанськими військами його рідного села, і що «відмова в його праві повернутися до села Гулістан та мати доступ до свого майна там або отримати компенсацію за його втрату, а також відмова в доступі до його житла та могил його родичів у Гулістані становлять триваючі порушення статті 1 Протоколу № 1 та статті 8 Конвенції. Крім того, він стверджував про порушення статті 13 Конвенції, оскільки ефективний засіб правового захисту не був доступний стосовно вищезазначених скарг. Нарешті, він стверджував, з огляду на всі вищезазначені скарги, що він зазнав дискримінації за ознакою свого етнічного походження та релігійної приналежності, що є порушенням статті 14 Конвенції».
Суд постановив, що неможливість для Сарґсяна доступу до своєї власності та ненадання Урядом жодних альтернативних заходів для відновлення його прав щодо виплати йому компенсації поклали на нього надмірний тягар, що призвело до тривалого порушення його прав згідно зі статтею 1 Протоколу № 1.
Хоча суд прийняв аргумент Азербайджану про те, що відмова Саргсяну в доступі до його будинку могла бути пов'язана з міркуваннями безпеки, він постановив, що уряд Азербайджану був зобов'язаний вжити альтернативних заходів для забезпечення прав власності. Він також підкреслив, що той факт, що мирні переговори тривають, не звільняє державу від її обов'язку вживати інших заходів, посилаючись на принцип недискримінації, викладений у статті 3 Принципів Піньєйру, яка забороняє дискримінацію між внутрішньо переміщеними азербайджанцями та етнічними вірменськими біженцями.
Суд також дійшов висновку, що неможливість для заявника доступу до свого житла, а також культурний та релігійний зв'язок з могилами його покійних родичів у Гулістані, які він не міг відвідати, оскільки уряд не вжив жодних заходів для забезпечення його прав або надання компенсації, поклали на нього непропорційний тягар, що призвело до тривалого порушення статті 8 конвенції.
Отже, Суд постановив, що Азербайджан не вжив жодних положень для допомоги або компенсації Сарсяну стосовно його скарг згідно з Конвенцією. Крім того, висновки Суду згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 та статтею 8 Конвенції, що стосуються нездатності Азербайджану створити механізм для відновлення його прав та отримання компенсації, створили тісний зв'язок між порушеннями, виявленими відповідно до статті 1 та статті 8, з одного боку, та вимогами статті 13, з іншого. Таким чином, Суд дійшов висновку, що також мало місце триваюче порушення статті 13 Конвенції.
Через винятковий характер справи (тривала конфліктна ситуація, труднощі в оцінці фінансової та немайнової шкоди, часові аспекти тощо) оцінка Судом розумної компенсації відповідно до статті 41 не була оголошена під час винесення рішення 16 червня 2015 року, а була відкладена на пізнішу дату. Незважаючи на велику кількість невимірних факторів у справі, 12 грудня 2017 року було зрештою присуджено компенсацію у розмірі 5000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди та 30 000 євро судових витрат.
Див. також
Примітки