Джеймс Лонгстріт (; 8 січня 1821, округ Еджфілд, Південна Кароліна — 2 січня 1904, Гейнсвілл, Джорджія) — американський військовий діяч часів Громадянської війни в США, генерал-лейтенант Конфедеративних Штатів Америки. Один з найближчих соратників генерала Роберта Едварда Лі. Після війни активно співпрацював з урядом США та Республіканською партією, що повністю знищило його репутацію на Півдні.

Рання біографія Джеймс Лонгстріт народився у сім'ї плантатора англо-голландського походження, був п'ятою дитиною в сім'ї. Батько майбутнього генерала мріяв щоб син став військовим, однак помер у 1833 році від холери. Значну частину дитинства і юності Джеймс провів на плантації свого дядька у штаті Джорджія. В юнацькі роки він оволодів навичками стрільби з вогнепальної зброї і вважався чудовим стрільцем.

За протекції дядька та інших своїх родичів у 1838 році Лонгстріт був відправлений на навчання до Військової Академії США (Вест-Пойнт). Навчався він посередньо, більше цікавився верховою їздою та практичними заняттями. Лонгстріт відзначався поганою дисципліною, але був популярний серед однолітків. У Вест-Пойнті він познайомився з багатьма своїми соратниками і противниками під час Громадянської війни — Джорджем Пікеттом, Деніелом Харві Хіллом, Лафайєтом Маклоузом, Вільямом Роузкрансом, Уліссом Грантом, Джорджем Генрі Томасом. У 1842 році Лонгстріт закінчив навчання 54-м з 56 кадетів і отримав звання другого лейтенанта.

Спочатку Лонгстріт служив у 4-му піхотному полку разом з Уліссом Грантом. Під час американо-мексиканської війни Лонгстріт у рядах 8-го піхотного полку брав участь у бойових діях. Він відзначився у битвах при Пало-Альто, Ресака-де-ла-Пальма, Монтерреї, брав участь у взятті Мехіко. За рік боїв його було підвищено у званні до майора. У битві при Чапультепеку 12 вересня 1847 року Лонгстріт особисто з прапором в руках вів полк в атаку, але був важко поранений і передав прапор своєму другові лейтенанту Джорджу Пікетту.

Після війни 8 березня 1848 року Лонгстріт одружився з донькою свого колишнього полкового командира Луїзі Гарланд, яка в шлюбі народила 10 дітей. 22 серпня того ж року він був присутній на весіллі Улісса Гранта.

У 1848—1849 роках Лонгстріт служив у штатах Нью-Йорк і Пенсильванія, а 1 січня 1850 року став головним комісаром Департаменту Техасі і на цій посаді займався тиловим забезпеченням американських військ в цьому штаті. У цей же час він мав двох рабів. У 1851 році за власним бажанням Лонгстріт був знову переведений у 8-й піхотний полк, брав участь у боях з індіанцями.

Громадянська війна

Початок служби в Армії Конфедерації Початок Громадянської війни застав Лонгстріта касиром американського гарнізону в Альбукерке, штат Нью-Мексико. Дізнавшись про битву за Форт-Самтер він вирішив підтримати південні штати в їхній боротьбі проти федерального уряду. 1 травня 1861 року він прийняв звання підполковника Армії Конфедерації, 9 травня подав рапорт про відставку з Армії США і 1 червня назавжди покинув службу в американській армії.

22 червня 1861 року Лонгстріт прибув у Річмонд і зустрівся з президентом США Джефферсоном Девісом, який присвоїв йому звання бригадного генерала і призначив командиром бригади в Потомацькій армії конфедератів генерала Борегара.

Напередодні Першої битви при Булл-Ран 18 липня 1861 року бригада Лонгстріта вела запеклі бої з військами Союзу при Блекбернс-Форд. Під час Першої битви при Булл-Ран його бригада діяла під сильним вогнем ворожої артилерії на правому фланзі армії, однак основні події розгорталися на протилежному фланзі.

7 жовтня 1861 року Лонгстріт отримав звання генерал-майора і був призначений командиром дивізії. На початку 1862 року четверо його дітей померли від скарлатини. Ця сімейна трагедія наклала серйозний відбиток на характер Лонгстріта і зробила його більш замкнутим і релігійним.

Командир корпусу

У травні 1862 року Потомацька армія федералів генерала Макклеллана висадилася на півострові на річці Джеймс і почала наступ на Річмонд. Конфедерати генерала Джозефа Джонстона поступово відходили. Дивізія Лонгстріта брала участь в усіх боях цієї кампанії, проте дії генерала викликали критику. Зокрема, у битві при Севен-Пайнс він повів свою дивізію у неправильний бік неправильною дорогою. Після важкого поранення Джонстона Армію Північної Вірджинії очолив Роберт Едвард Лі, який підпорядкував Лонгстріту 15 бригад — половину всієї армії. Під час Семиденної битви Лонгстріт діяв впевнено і агресивно, чим заслужив довіру Лі. Після цієї битви він очолив Праве крило армії, яке пізніше було переформовано у 1-й корпус.

28-30 серпня 1862 року відбулася Друга битва при Булл-Рані. Корпус конфедератів генерала Джексона здійснив фланговий маневр і скував всю Вірджинська армію федералів генерала Поупа. Поки війська Союзу марно намагалися прорватися ворожу оборону на поле бою прийшов Лі з корпусом Лонгстріта. Битва закінчилася розгромом федералів. Після цієї перемоги Лі вторгся у штат Меріленд.

17 вересня 1862 року при Ентітемі федеральна армія Макклеллана атакувала армію Лі. У цій битві Лонгстріт витримав потужні атаки ворожого війська.

9 жовтня 1862 року Лонгстріт отримав звання генерал-лейтенанта і став командиром 1-го корпусу Армії Північної Вірджинії. У його розпорядженні опинилися п'ять дивізій загальною чисельністю 41 тисяча чоловік. У грудні 1862 року Лонгстріт прославився під час битви при Фредеріксбурзі. Тоді його корпус зайняв позицію на пагорбі за кам'яною стіною і розстріляв атакуючі сили федералів генерала Бернсайда.

На початку 1863 року Лонгстріт запропонував Лі перекинути його корпус на Захід, щоб допомогти конфедератам втримати позицій біля Віксберга і Чаттануги. Він чудово розумів стратегічне значення Західного театру бойових дій і тому прагнув сконцентрувати там значні зусилля. Однак, на Захід його не відправили. Отримавши хибні дані про загрозу морського десанту Союзу Лі відправив корпус Лонгстріта на південь Вірджинії і в Північну Кароліну. Там корпус невдало облягав Саффолк і через це пропустив битву при Чанселорсвіллі. Наприкінці квітня 1863 року його було перекинуто назад до Армії Північної Вірджинії.

3 червня 1863 року Роберт Лі розпочав своє вторгнення до Пенсильванії (Геттісберзька кампанія). 28 червня шпигун Лонгстріта Гаррісон повідомив що Потомацька армія переправилася через Потомак і прямує на північ щоб перехопити противника. Оскільки кіннота Стюарта перебувала в рейді глибокими тилами противника й інших джерел інформації не було Лі був змушений повірити Гаррісону. Вранці 1 липня розпочалася битва при Геттісберзі, до якої 1-й корпус долучився наступного дня. Дії Лонгстріта у цій битві стали об'єктом дискусій і критики. 2 липня він довго зволікав з початком атаки, в також марно намагався схилити Лі до глибокого обходу ворожого лівого флангу. Незважаючи на протест окремих своїх командирів Лонгстріт кинув їх у кривавий штурм сильних позицій противника. 3 липня він організував безуспішну і криваву атаку своїм корпусом і частиною корпусу Емброуза Хілла (так звана Атака Пікетта). Розуміючи всю її безперспективність Лонгстріт все ж виконав наказ генерала Лі.

На Заході В серпні 1863 року Лонгстріт нарешті зміг добитися відправки його корпусу на Захід. На той час становище конфедератів різко погіршало, вони втратили Віксберг і відійшли до Чаттануги. На момент прибуття Лонгстріта генерал Брекстон Брегг здав Чаттанугу без бою і готувався завдати контрудар по військах Союзу. 17 вересня перші частини корпусу Лонгстріта прибули в район бойових дій, в вже 18 вересня Брегг розпочав битву при Чикамозі.

Лонгстріт прибув на поле бою потягом в ніч з 19 на 20 вересня. Брегг нікого не відправив його зустріти і генералу довелося декілька годин шукати його штаб. Нарешті Лонгстріт знайшов Брегга і за його наказом прийняв командування над лівим крилом армії. В ході бою 20 вересня, скориставшись помилками федерального командувача генерала Роузкранса, Лонгстріт зміг зам'яти ворожий правий фланг. Однак, він не організував переслідування відступаючого противника.

Після перемоги при Чикамозі конфедерати блокували армію Союзу в Чаттанузі. Однак, Брегг постійно конфліктував зі своїми генералами і, в тому числі, з Лонгстрітом. Врешті-решт, скориставшись наступом федералів генерала Бернсайда Брегг відправив корпус Лонгстріта зі своєї армії в напрямку Ноксвілла. Це рішення Брегга серйозно ослабило його сили перед вирішальною битвою при Чаттанузі, де його армія зазнала важкої поразки від Улісса Гранта. Тим часом Лонгстріт теж зазнав невдачі біля Ноксвілла.

Знову на Сході

В березні 1864 року 1-й корпус Лонгстріта знову приєднався до Армії Північної Вірджинії. У цей же час його колишній друг Улісс Грант був призначений головнокомандувачем всіх збройних сил Союзу. У битві в Нетрях на початку травня 1864 року Лонгстріт зміг врятувати конфедератів від поразки. 2-й федеральний корпус генерала Вінфілда Скотта Хенкока успішно тіснив правий фланг Конфедерації. У цей момент на поле бою прибув Лонгстріт, який рішучим фланговим маневром розбив ворога. Однак, в розпал бою він став жертвою дружнього вогню. Отримавши важке поранення Лонгстріт довго лікувався, в його права рука назавжди залишилася паралізованою.

У жовтні 1864 року Лонгстріт нарешті повернувся в армію і знову очолив 1-й корпус. Він взяв участь в обороні Пітерсберга і у відступі до Аппоматтокса. 8 квітня 1865 року він підримав ідею відправити до Гранта парламентерів для капітуляції. Після капітуляції 9 квітня Лонгстріт уперше за багато років зустрівся з Грантом.

Після війни Після війни Лонгстріт переїхав у Новий Орлеан, де зайнявся бізнесом. Йому загрожувало кримінальне переслідування за державну зраду, але його врятував Грант. Однак, президент Ендрю Джонсон відмовив йому у помилувані. Лонгстріт підтримав політику Реконструкції, вітав звільнення рабів-негрів і активно співпрацював з урядом США. У 1868 році він підримав Гранта на президентських виборах і був присутній на його інавгурації наступного року. Новий президент призначив Лонгстріта інспектором митниці в Новому Орлеані. Після цього в середовищі колишніх конфедератів Лонгстріта вважали зрадником. У 1870 році Лонгстріт очолив Новоорлеанську залізницю і міліцію штату Луїзіана. У 1875 році через тиск з боку колишніх конфедератів Лонгстріта з родиною залишив Новий Орлеані і переїхав у Гейнсвілл в Джорджії. З 14 грудня 1880 по 29 квітня 1881 року був послом США в Османській імперії. В наступні роки він активно підтримував республіканців. У 1889 році померла його дружина, але в 1897 році він одружився вдруге на 34-річній бібліотекарці Хелен Дорч (вона пережила його на 58 років і померла в 1962 році). В останні роки Лонгстріт важко хворів на рак і ревматизм та помер від пневмонії 2 січня 1904 року.

У кіно У фільмі «Геттісберг» (1993) роль Лонгстріта виконав актор Том Беренджер, а у фільмі «Боги і генерали» (2002) — Брюс Бокслейтнер.

Примітки

Література

Coddington, Edwin B. (1968). The Gettysburg Campaign: A Study in Command. New York, NY: Simon & Schuster. ISBN 978-0-684-84569-2. Dickson, Charles Ellis (2000). «James Longstreet». In Heidler, David S.; Heidler, Janne T. (eds.). Encyclopedia of the American Civil War: A Political, Social, and Military History. New York, NY: W. W. Norton & Company. ISBN 978-0-393-04758-5. Eckenrode, Hamilton J.; Conrad, Bryan (1999) . James Longstreet: Lee's War Horse. Chapel Hill, NC: University of North Carolina Press. ISBN 978-0-8078-4799-2. Eicher, John H.; Eicher, David J. (2001). Civil War High Commands. Palo Alto, CA: Stanford University Press. ISBN 978-0-8047-3641-1. Varon, Elizabeth (2023). Longstreet: The Confederate General Who Defied the South. New York City: Simon & Schuster. ISBN 978-1-9821-4827-0. Wert, Jeffrey D. (1993). General James Longstreet: The Confederacy's Most Controversial Soldier-A Biography. New York, NY: Simon & Schuster. ISBN 978-0-671-70921-1.