Джон Кларк (; нар. 10 лютого 1942) — британський фізик та почесний професор Каліфорнійського університету в Берклі.

У 1980-х роках Кларк очолював дослідницьку групу, до якої входили Джон Мартініс та Мішель Деворе. Їхні відкриття у сфері макроскопічних квантових явищ у надпровідниках принесли їм Нобелівську премію з фізики у 2025 році.

Життя Джон Кларк народився 10 лютого 1942 року в Кембриджі. Він навчався в школі Перса, перш ніж вступити на факультет природничих наук у Коледжі Христа, Кембридж. Він здобув ступінь бакалавра з фізики у 1964 році, а потім навчався на здобуття ступеня доктора філософії з фізики в Королівській науковій лабораторії Монда при Кембриджському університеті.

У 1965 році Кларк став одним із перших студентів, що приєдналися до новоствореного Дарвін-коледжу, і був там першим президентом студентської асоціації. Під час своєї докторської роботи, яку курував Браян Піппард, Кларк розробив дуже чутливий вольтметр, який він пізніше назвав SLUG («Superconducting Low-inductance Undulatory Galvanometer» — надпровідний низькоіндуктивний хвилеподібний гальванометр). Він отримав ступінь доктора філософії у 1968 році.

Після здобуття докторського ступеня Кларк отримав посаду постдокторанта в Каліфорнійському університеті в Берклі, і згодом працював у Берклі протягом усієї своєї академічної кар'єри: як асистент-професор (1969), доцент (1971) та професор фізики (1973—2010).

Зв'язок Кларка з Кембриджським університетом продовжувався і після переїзду до США. У 1972 році Кларка було обрано членом Коледжу Христа; у 1989 році він був запрошеним науковим співробітником у Клер-Холлі, а в 1998 році його обрали тимчасовим членом Черчилль-коледжу. У 2003 році Кларк отримав ступінь доктора наук (ScD) від Кембриджського університету. Він був обраний почесним членом Коледжу Христа у 1997 році та Дарвін-коледжу у 2023 році.

Дослідження Його дослідження зосереджені на надпровідності та надпровідниковій електроніці, зокрема на розробці та застосуванні надпровідникових квантових інтерференційних пристроїв (СКВІД), які є надчутливими детекторами магнітного потоку.

У 1985 році Кларк разом зі своїм аспірантом Джоном Мартінісом та Мішелем Деворе, який на той час був постдокторантом, продемонстрували квантову поведінку переходу Джозефсона. Ця робота згодом стала основою для надпровідникових квантових обчислень.

Він також працював над застосуванням СКВІДів, налаштованих як підсилювачі з обмеженням квантового шуму, для пошуку аксіона, можливого компонента темної матерії.

Кларк був співредактором двотомного довідника про СКВІДи, що описує, як вони працюють, як їх виготовляють та як вони використовуються в таких галузях, як медицина, наука та техніка.

Нагороди та відзнаки

Кларк отримав стипендію Альфреда Слоуна (1970) та стипендію Гуггенгайма (1977). Обраний членом Королівського товариства (1986) Премія Джозефа Ф. Кітлі за досягнення в галузі вимірювальних наук (1998) Премія Комстока з фізики (1999), Медаль Г'юза Меморіальна премія Оллі В. Лоунасмаа (2004) Обраний іноземним членом Національної академії наук США (2012) Обраний до Американського філософського товариства (2017) Квантова премія Міціуса — спільно присуджена Кларку, Мішелю Деворе та Ясунобу Накамурі (2021) Кларк, Деворе та Джон Мартініс були обрані лауреатами Нобелівської премії з фізики 2025 року за відкриття макроскопічного квантово-механічного тунелювання та квантування енергії в електричному колі.

Вибрані публікації

Примітки

Подальше читання