Томас Райт «Фетс» Уоллер (Fats Waller, 21 травня 1904 — 15 грудня 1943) — американський джазовий піаніст, органіст, композитор і співак. Його інновації в стилі гарлемських страйдів заклали значну частину основи сучасного джазового фортепіано. Будучи широко популярною зіркою в епоху джазу та свінгу, він гастролював по всьому світу, досягнувши критичного та комерційного успіху в США та Європі. Його найвідоміші композиції, «Ain't Misbehavin’» та «Honeysuckle Rose», були внесені до Зали слави Греммі у 1984 та 1999 роках відповідно.
Воллер був власником авторських прав на понад 400 пісень, багато з яких він написав у співавторстві зі своїм найближчим соратником Енді Разафом. Разаф описував Томаса як «мелодійну душу… людину, яка змушувала фортепіано співати… киплячий клубок радості». Ймовірно, він написав набагато більше популярних пісень, ніж йому приписують. У періоди фінансових труднощів він мав звичку продавати пісні іншим авторам і виконавцям, які потім називали їх своїми. Помер від пневмонії у віці 39 років.
Раннє життя Томас Райт Воллер народився в Нью-Йорку 21 травня 1904 року, був сьомою дитиною з одинадцяти (п'ятеро з яких пережили дитинство). Його батьками були Аделін Воллер (уродж. Локетт) — музикантка, та Едвард Мартін Воллер — баптистський проповідник-мирянин і візник; вони походили з сільської місцевості Вірджинії, але переїхали до Нью-Йорка після одруження у віці 16 років, сподіваючись на кращу долю. Томас Воллер почав грати на фортепіано у віці шести років, а пізніше грав на язичковому органі на службах свого батька просто неба. Він також вивчав контрабас та скрипку, оплачуючи уроки музики, працюючи в продуктовому магазині. З раннього віку він продемонстрував здатність грати на слух і був натхненний виступом Ігнація Яна Падеревського в Карнегі-Холі. Прізвисько «Товстун» з'явилося приблизно в цей час, воно було пов'язане з його надмірною вагою.
Мати Воллера, Аделін, страждала від діабету, тому сім'я переїхала до квартири з меншою кількістю сходів у центрі Гарлему. У повоєнний період Гарлем став районом, де активно розвивалися бари та клуби з живою музикою, що стимулювало мистецькі прагнення Воллера. Він недовго навчався у середній школі ДеВітта Клінтона, але покинув її, щоб стати музикантом. Під час сухого закону він деякий час працював полірувальником скриньок для коштовностей та постачальником заборонених алкогольних напоїв, а прибутки дозволяли йому оплачувати уроки гри на фортепіано. У віці 15 років він став органістом у театрі Лінкольна, де заробляв 32 долари на тиждень. Ця посада дозволила йому практикувати свою сценічну майстерність та імпровізацію.
Едвард Воллер не схвалював музичну кар'єру сина через його суворі релігійні переконання, що було постійним джерелом напруженості між ними. Мати Воллера заохочувала його прагнення. Вона померла 10 листопада 1920 року від інсульту, спричиненого діабетом. Невдовзі після цього Воллер переїхав жити до друга, який також знав піаніста Джеймса П. Джонсона — провідної фігури розквіту гарлемського стилю страйд. Вони вперше зустрілися, коли Воллеру було 16 років, і Джонсон почав навчати його грі на фортепіано та знайомити з важливими фігурами на гарлемській музичній сцені, такими як Юбі Блейк, Віллі Гант, Кліфф Джексон, Дюк Еллінгтон та Віллі «Лев» Сміт, запрошуючи його на орендовані вечірки, де вони виступали. Джонсон продовжував бути другом і наставником протягом усього життя Воллера.
Кар'єра
1920-ті роки У 1921 році Воллера запросили супроводжувати водевільну групу Liza and Her Shufflin' Six у турі північно-східними США, вразивши Лізу своєю грою на органі в театрі Лінкольна. Перебуваючи в Бостоні, він зустрів Каунта Бейсі, який попросив його дати йому уроки гри на органі. Ці уроки відбувалися ще в Нью-Йорку, в театрі «Лінкольн». Після повернення Воллер зіграв свою першу орендовану вечірку, значно покращивши свою гру завдяки практиці та урокам у Джеймса П. Джонсона, і продовжував виступати в цих залах, а також брав участь у короткострокових контрактах у нічних клубах і кабаре. Постійна робота Воллера в театрі «Лінкольн» була переведена до театру «Лафайєт» після зміни керівництва.
Через свого друга Кларенса Вільямса, музичного видавця з Тін Пен Еллі, Воллер почав співпрацювати з новим лейблом звукозапису OKeh Records. Спочатку він мав акомпанувати Сарі Мартін у пісні «Sugar Blues», але не зміг бути присутнім на записі; замість нього грав Вільямс, що започаткувало його виконавську кар'єру. Вільямс переконав Фреда Хагера, керівника відділу артистів та репертуару Okeh, знову спробувати Воллера, і його першими записами стали «Muscle Shoals Blues» та «Birmingham Blues» у жовтні 1922 року. У грудні він акомпанував Мартіну у піснях «Mama's Got the Blues» та «Last Go Round Blues». Джеймс П. Джонсон доручив Воллеру запис фортепіанних ролів для QRS, першим з яких був «Got to Cool My Doggies Now», записаний у березні 1923 року. Влітку того ж року Воллер почав складати оригінальні твори, його першим був «Wildcat Blues» на слова Вільямса. Протягом наступних п'яти років пара співпрацювала над понад 70 піснями, включаючи «Squeeze Me».
Воллер продовжував акомпанувати блюзовим співакам під час записів, грати на орендованих вечірках та виступати в нічних клубах, здобуваючи популярність. У цей період він познайомився з Енді Разафом, автором пісень, з яким він багато співпрацював, і який заохочував його співати, а також грати на фортепіано. У 1923 році він познайомився з Джей Сі Джонсоном і почав співпрацювати і з ним. Воллер став відомим своєю плідною продукцією запам'ятовуваних пісень, хоча не захищав жодну з них авторським правом, натомість продаваючи їх видавцям або виконуючи без публікації. У 1926 році він написав музику для двох ревю разом зі Спенсером Вільямсом.
У 1926 році Воллер розпочав свою співпрацю з компанією Victor Talking Machine Company (пізніше RCA Victor) після того, як з ним зв'язався Ральф Пір. 17 листопада 1926 року він записав «St. Louis Blues» та свою композицію «Lenox Avenue Blues», свої перші сольні записи, а 1 грудня 1927 року він записав «Red Hot Dan» з Томасом Моррісом, перший запис співу Воллера.
У 1929 році були написані деякі з найвідоміших пісень Воллера, такі як «Ain't Misbehavin’» (для ревю «Hot Chocolates»), «I've Got a Feeling I'm Falling», «Honeysuckle Rose» (для ревю «Load of Coal») та «Black and Blue». Щоб уникнути сплати більшої кількості аліментів Едіт, з якою він розлучився в 1923 році, Воллер продав права на двадцять своїх пісень (включаючи «Ain't Misbehavin’») Ірвінгу Мілзу за 500 доларів. Це була незначна частина їхньої вартості. Як наслідок, він отримував лише частку музиканта від роялті за наступні записи.
1930-ті роки Радіокар'єра Воллера розпочалася в грудні 1930 року, коли він з'явився на новому шоу для CBS, граючи на фортепіано та, що було незвично до цього моменту, співаючи. Джо Девіс, який став видавцем і менеджером Воллера після продажу його матеріалів Ірвінгу Міллсу, почав просувати Воллера як співака, так і піаніста, і 31 березня 1931 року він записав сольні пісні «I'm Crazy about My Baby» та «Draggin’ My Heart Around».
Воллер почав регулярно грати в клубі Hot Feet, де розвинув свої особливості оповіді та стиль оповідача: «піднята брова, палець, що підкреслює повітря для акценту, та очі, що закочуються до неба щоразу, коли він говорив щось сумне». Влітку 1931 року він відвідав Париж зі Спенсером Вільямсом, граючи в нічних клубах міста та насолоджуючись набагато нижчим рівнем расової дискримінації та відсутністю заборон. Після повернення Воллера Девіс призначив Марті Блума менеджером Воллера, але Блум невдовзі після цього пішов у відставку з цієї посади, і її зайняв Філ Понс, який мав досвід у шоу-бізнесі та заснував і керував гуртом Ponce Sisters.
Понс вирішив зосередитися на радіокар'єрі Воллера та уклав дворічний контракт з WLW у Цинциннаті, де йому дали власну програму «Ритм-клуб Фетса Воллера». Воллер також грав у їхньому шоу «Місячна річка», але його ім'я не було згадане в титрах через «галасливу та комедійну репутацію» його власного шоу. Після закінчення терміну дії контракту наприкінці 1933 року Воллер повернувся до Нью-Йорка. Серія радіовиступів CBS у березні та квітні 1934 року забезпечила широку рекламу та призвела до його власного регулярного шоу «Ритм-клуб», а також до регулярних появ в інших програмах CBS.
Цей успіх на радіо спонукав RCA Victor запропонувати контракт на запис, вважаючи, що платівки будуть добре продаватися принаймні в чорній спільноті, але вони несподівано виявилися широко популярними та стали бестселерами. Віктор організував тури для Воллера та групи музикантів під назвою Fats Waller Band у 1935 році, і, повернувшись до Нью-Йорка, під час перерв між виступами група записала низку пісень, найпопулярнішою з яких була «I'm Gonna Sit Right Down and Write Myself a Letter». Частина туру включала просування виходу фільму «Ура коханню», в якому Воллер знявся раніше того ж року, і успіх цієї рекламної діяльності призвів до його появи у фільмі «Король бурлеску».
Гурт продовжував гастролювати та записуватися протягом наступних кількох років, але Воллер почав більше пити, його поведінка стала більш непередбачуваною, а інтерес промоутерів знизився після расовового бойкоту, який призвів до падіння відвідуваності заходів у Південній Кароліні та Флориді в 1937 році. Ед Кіркебі став менеджером у 1935 році через погане здоров'я Понсе, і спробував відродити інтерес до Воллера в США, організувавши тур по Британії та Скандинавії в 1938 році, де джаз набував популярності. Тур мав великий успіх: Воллер записувався для HMV та з'являвся на телебаченні, але його виступи було скорочено через загрозу вторгнення з боку нацистської Німеччини. Воллер почав включати більше класичних тем у свою музику та взявся за скрипку. В Лондоні він написав імпресіоністичну «Лондонську сюїту», що зображує різні райони міста, які він відвідав.
1940-ті роки
Турне Європою відродило кар'єру Воллера в США. Він був дуже затребуваним як акомпаніатор на записах, але контракт Віктора був ексклюзивним, тому його вказували як «Моріс Воллер» — іменем сина. Віктор просував Воллера як коміка, використовуючи такі пісні, як «You Run Your Mouth, I'll Run My Business». У 1941 році він записав чотири альбоми Soundies — короткометражні музичні фільми «Ain't Misbehavin’», «Honeysuckle Rose», «Your Feet's Too Big» та «The Joint Is Jumpin’». Він гастролював США, часто влаштовуючи концерти-сюрпризи, щоб розважити війська на місцевому військовому посту.
Інтерес Воллера до більш «серйозної» музики продовжувався, і 14 січня 1942 року він влаштував концерт у Карнегі-холі, намагаючись залучити публіку до джазу більш серйозно. Концерт був добре сприйнятий публікою, хоча принаймні один критик дав йому неоднозначну оцінку, можливо тому, що Воллер напився під час антракту.
Ірвінг Міллс став кінопродюсером і на початку 1943 року залучив Воллера до виконання пісень, зокрема «Ain't Misbehavin’» (права на яку йому належали), у фільмі «Штормова погода». Після повернення до Нью-Йорка він почав писати музику для мюзиклу «Рання лягати спати», прем'єра якого відбулася в Бостоні 24 травня 1943 року. Він отримав позитивні відгуки та був поставлений у театрі Бродхерст на Бродвеї 17 червня. Воллер був першим темношкірим композитором, який написав бродвейську виставу для білого акторського складу.
Композиції Вважається, що Воллер у 1920-х і 1930-х роках написав багато пісень і недорого продавав їх, тому їхніми авторами вказані інші музиканти.
Серед пісень, що приписуються Воллеру, є «I Can't Give You Anything but Love, Baby». Пісня стала відомою завдяки Аделаїді Холл у бродвейському шоу «Чорні дрозди» 1928 року. Біограф Баррі Сінгер навів непрямі докази того, що цю пісню написали Воллер та Енді Разаф, а також описав, як Воллер продав цю пісню у 1929 році.
Особисте життя