Тараска

Тараска () — тварина з провансальського фольклору. Вважається, що вона мешкає на болотах поблизу Тараскона, знищуючи все на своєму шляху та тероризуючи населення. За «Золотою легендою», звір мав голову, схожу на левову, тіло, захищене панциром (панцирами), схожим на черепашачий, шість ніг з ведмежими кігтями, зміїний хвіст і міг випускати отруйний подих.

Середньовічна іконографія, як-от зображення в церковній скульптурі в ранній готичний період, не обов'язково відповідала цьому опису, а приклади, які, здавалося б, відповідали, пізніше були датовані XIV століттям. Шестилапа тараска з черепашим панциром була зображена на міській печатці Тараскона близько XV століття, і саме ця форма вважалася нормою в живописі XVI та XVII століть. Оскільки свята Марта нібито зустріла чудовисько, коли воно ковтало людську жертву, в мистецтві поширився мотив, що зображував як монстр поглинає людину (наприклад, головою вперед, тоді як ноги жертви все ще звисають у неї з пащі).

1474 року Рене Анжуйський започаткував використання тараски на святі П'ятидесятниці, а пізніше також у день святої 29 липня. У сучасному світі було додано щорічне святкування в останні вихідні червня. Для параду по місту з нагоди свята протягом багатьох років будується фігура або платформа () тараски. Раніше її несли від чотирьох до дванадцяти осіб, які ховалися всередині фігури.

Легенда

Легенда про тараску, ймовірно, виникла в Провансі, Франція, протягом ХІІ століття., цитуючи Е. Х. Дюпра. Вона зафіксована в кількох джерелах, але особливо в історії про святу Марту в «Золотій легенді» (Legenda aurea), яка була «найвпливовішою».

Золота легенда У Провансі (на півдні Франції) на лісистих берегах річки Рони між Арлем та Авіньйоном, навколо нинішнього міста Тараскон (яке тоді називалося Нерлюк, або «чорне місце») нібито мешкало чудовисько. Проте воно частіше ховалося у річці та нападало на людей, які намагалися її перетнути, потоплюючи човни. Істоту описували як дракона, наполовину тварину, наполовину рибу, товстішого за вола, довшого за коня, з «зубами, схожими на мечі».

Тараска (), як кажуть, походить з Галатії, від схрещування біблійного Левіафана та легендарного Онаха (або онахо, або бонахо) з Галатії. Цей онах був істотою, яка мстилася переслідувачам, кидаючи в них своїм послідом () як стрілами, що викликало опіки. Тараска тероризувала людей і вони благали святу Марфу про допомогу. Свята знайшла істоту, яка в цей час пожирала людину. Просто окропивши святою водою та піднявши хрест, Марфа змусила тварину стати покірною та слухняною. Потім вона прив'язала свій пояс (до її шиї) і відвела звіра до селян. Ті накинулися на тараску з камінням та списами, поки вона не померла.

Існує інша версія історії, за якою виклик потворі кинули шістнадцять юнаків. Вони вбили тараску, але лише вісім з них лишилися живим та заснували міста Тараско та Бокер.

Інші джерела Розповідь про святу Марту та тараску в «Золотій легенді» («LA») приблизно відповідає версіям легенди, знайденим у псевдо-Марцелла («V») та в «Історичному дзеркалі» Вінсента де Бове Speculum historiale - «SH»), які є майже сучасними творами (кінець XII та XIII століття), причому твір псевдо-Марцелла, ймовірно, є найдавнішим і датується «між 1187 та 1212 або 1221 роками». та примітка 2 у Три тексти LA, SH та V схожі за змістом лише з незначними варіаціями.

Існує також четвертий варіант латинського переказу, «Життя святої Марії Магдалини та її сестри святої Марти» (Vita Beatae Mariae Magdalenae et sororis ejus Sanctae Marthae) з дещо відмінним змістом від трьох інших, авторство якого раніше приписували Храбану Мавру (помер у 856 році н. е.). Згодом дане авторство було відхилене як хибне, оскільки твір належав невідомому автору, можливо, ще кінця ХІІ століття,ХІІ століття. Сабін Барінг-Гулд, у або навіть другої половини ХІІІ століття.: «між 1250 і 1300 роками, за даними М. Дюпра» Луї Дюмон та інші називають автора «псевдо-Храбаном».

Тараска також присутня у короткій згадці, яка зустрічається у праці Джервейса з Тілбері (Gervais de Tilbury). Джервейс визначає середовище проживання тараски () між прірвою біля міських воріт Арля та скелі/урвища під замком/фортом у Тарасконі.

Історія появи В епоху Відродження, після закінчення Великої західної схизми, що дозволила Прованському графу знову стати Неаполітанським королем, потрібно було подолати місцеві страхи. У Тарасконі це були повені на річці. І легенда про святих з Бетанії, Марту та її сестру Марію, які прийшли проповідувати Євангеліє в Провансі та прогнати всі його лиха, ожила знову. Було навіть встановлено точну дату їхнього прибуття. Вони висадилися в Сент-Марі-де-ла-Мер у 48 році. І в легендах Марта постала як переможиця тараски. Крім того, всі пам'ятали про побожність французьких королів, які приїжджали на прощу до могили святої в Тарасконі. Спочатку Хлодвіг, який захворів під час облоги Авіньйона і якого вилікувала свята, потім Людовик IX, який сам став святим, і його брат Карл I, граф Провансальський і король Сицилії. А їхнім наступником себе вважав популяризатор легенди король Рене.

Етимологія Оскільки, за традицією, тараска мала дати назву Тараскону, вчені шукали найдавнішу форму цього топоніма. Це Тарускон, згаданий у II столітті у Страбона, що, можливо, походить від слова taurus («бик»). Від нього походить форма Tarascone (IV століття). Топонімісти надають йому праіндоєвропейського кореня *tar, що означає камінь або скеля, який зустрічається в долині Тарантез, із суфіксом -ant-asc-onAlbert Dauzat et Charles Rostaing, Dictionnaire étymologique des noms de lieux en France, Éd. Larousse, 1968, p. 1936.. Таким чином, назва тараска походить від того ж лігурійського кореня з додаванням єдиного суфікса -asc, який відмінюється на -ascu, -oscu або -uscu. Серед типів -ascu, -oscu або -uscu можна назвати Manosque, Venasque, Artignosc, Branoux, Flayosc, Gréasque, Vilhosc, Chambost, Albiosc, Névache у Франції та Benasque, Velasco або Huesca в ІспаніїHenriette Walter, L'Aventure des langues en Occident, éditions Robert Laffont, Paris, 1994 , et 266 et Charles Rostaing, Les Noms de lieux, PUF, Paris, 1945, 31-32 et 131..

Опис

Щодо опису зовнішнього вигляду тараски, наведеного в «Золотій легенді», у відповідному уривку з псевдо-Марцелли, датованому приблизно 1200 роком, це питання розглядається дещо інакше:

Кажуть, що цей опис «досить точно відповідає» іконографії XVII та XVIII століть у картинах та дереворитах, а також сучасним опудалам. У цьому письмовому творі приблизно 1200 року, засвідчено навіть панцирі, схожі на черепашачі ( — «щити»). Хоча деякі коментатори припускали, що це доповнення XV століття, створене з доцільності, щоб приховати чоловіків, які несли опудало звіра, що проходили парадом через місто на святкування П'ятидесятниці.

Пізніше голову описували як схожу на бика та лева, цитовано і , або як таку, що має морду лева, або ж як таку, що має голову лева з чорною гривою., цитовано , який перекладає уривок, в якому сказано: «Містраль … наділяє нашого монстра левовою мордою, панциром черепахи, озброєним рогами і гаками, і каже, що він має зуби ящірки, черево риби і хвіст (рептилії або) змії»., цитує : «Тараска зображується як чудовисько з головою лева з чорною гривою, панцирем черепахи, озброєне іклами та жалами: зубами ящірки, черевом риби, хвостом рептилії, що випускає з ніздрів довгі смуги іскор, утворених ракетами» тощо.

Хвіст Деталь «хвоста змії» наведена як у «Псевдо-Марцелла», так і в «Історичному дзеркалі». у втраченій скульптурі на фасаді старої церкви (Église Sainte-Marthe de Tarascon), за словами Лоран-Жан-Батіст Беренжер-Феро хвіст був «довгим і кільчастим і дуже схожим на хвіст скорпіона». Це кільчастий хвіст, який дійсно повертається вертикально, що можна перевірити на факсимільному ескізі скульптури, надрукованому Файоном.Ілюстрація на , передруковано Дюмоном (, таблиця XIII), як зазначено в с 67. Деякі сучасні автори пішли ще далі, стверджуючи, що хвіст тараски закінчувався жалом скорпіона. Або, за словами письменника Жана-Поля Клебера, хвіст закінчувався (півнячою) шпорою. Також раніше висловлювалися коментарі про те, що, згідно з традицією, хвіст повинен закінчуватися у формі наконечника стріли.

Отруйний подих Псевдо-Храбан детально говорить про отруйні випари, що видихаються тараскою:

Деякі французькі джерела вважають, що це не буквальне зображення очей, що вистрілюють полум'ям, а фігуральний вислів, що «його очі палають сірчаним вогнем».Пор. . «Його подих поширював смердючий дим, а з його очей виходили полум'яні іскри». В одному джерелі (абат Франсуа Кането) Храбан Мавр стверджує, що отруйний подих виривався з ніздрів тараски густими парами.: «Ноздрі тараски, як каже Рабан-Мор, недавно випускали густі випари, справжній подих смерті…».

Середньовічні зображення

Геральдика та нумізматика Тараска зображена на гербі Тараскона. На ньому звір/дракон традиційно пожирає людину. На печатках міста XI або XII століття, за однією з думок, тарасці надається вигляд крокодила або якогось виду земноводного. За словами одного письменника XVIII століття, який писав про середньовічні герби, міська печатка XIII століття презентує майже звичайного дракона. Хоча Файлон стверджує, що це не дракон, який охороняє місто, а сама тараска. Цей ранній тип, можливо, датується ще XI століттям і зустрічається на печатках, викарбуваних на жетонах типу méreau. та ілюстрація. Пізніший дизайн печатки, що зображує тараску з карапаксом (схожим на черепашачий), з'явився у XV столітті.Порівняйте ілюстрації на зображеннях між , мала печатка (праворуч) і велика печатка (внизу), XV століття.

Пізніший дизайн міської печатки чітко показує тараску, яка ковтає людину. Мовою геральдики герб описують як такий, що зображує «під [замком зі срібними зубчастими вежами] у зеленому полі вкритий золотою лускою дракон, що пожирає людину».

Ілюстровані рукописи У пізньосередньовічних рукописах чудовисько часто зображується таким, що пожирає людей.

Архітектура

Образ тараски використано в архітектурі.

Згадана скульптура, колись вбудована в праву частину екстер'єру церкви Святої Марти Тарасконської, нібито датована XI століттям і вважається найдавнішим зафіксованим зображенням. Ця скульптура тараски зображувала звіра, який у типовій манері пожирає людину. Ця тараска була чотириногою твариною, яка мала велику схожість зі звіром, якого, за словами абата Франсуа Кането, топтала свята Марта, у скульптурі хорів у соборі Святої Марії д'Ош. Скульптура зображує чудовисько, яке (вже проковтнуло дитину головою вперед), причому пара ніг дитини все ще видно між його губами.

Іншим прикладом є різьблення статуї тараски в абатстві Монмажур поблизу Арля.

Ще одна вирізьблена в капітелі церкви Святого Трофима (Église Métropolitaine de Saint-Trophime) в Арлі, що датується серединою XIV століття,: «дата середини XIV століття». хоча попередні коментатори, такі як Файлон, який надав детальні малюнки капітелі, вважали її зразком ранньоготичного мистецтва XI століття.

Фестивалі

Фестиваль тараски в Тарасконі започаткував Рене Анжуйський 14 квітня 1474 року під час П'ятидесятниці. Він хотів розважити своїх громадян відтворенням дива святої Марти та відсвяткувати створення ордену Тараскуарів. Пізніше, 29 липня, у день свята Святої Марти, відбулося друге свято. Ці свята мали на меті вигнати зло, яке для мешканців Рони призводило до передчасного розливу річки. Тараску звинувачували, серед іншого, у руйнуванні ретельно збудованих дамб, у руйнуванні своїм хвостом гребель, які запобігали затопленню Камаргу. Потім було створено опудало монстра та використано його для параду на вулиці.

Опудало було наївним, але вражаючим: величезна залізна конструкція довжиною 6 метрів, з тілом у формі черепахи, вкрита шипами, з людською головою з галльськими вусами, трикутними вухами, зубами хижого риби і довгим хвостом, який змітав все на своєму шляху. Починаючи з П'ятидесятниці і протягом наступних 50 днів, вона мала нагадувати народу про монстра, який його тероризував.