Італійська готична архітектура (також відома як помірна готика) — напрямок у середньовічному будівництві, який має риси, що суттєво відрізняють його від готики, яка виникла у Франції, а також від стилів, поширених в інших країнах Європи (Велика Британія, Німеччина, Іспанія).
Італійські архітектори воліли зберігати традиційні методи будівництва, усталені у попередні століття, і рідко використовували архітектурні рішення та технічні новації французької готики. Висота споруд не мала такого значення, як у Північній Європі. Основним будівельним матеріалом у багатьох регіонах була цегла, а мармур широко застосовувався для декоративного оздобленняEncyclopaedia Britannica, "Western Architecture, Italian Gothic" (отримано 28 серпня 2020).
У XV столітті, коли готичний стиль домінував як у Північній Європі, так і на Апеннінському півострові, саме Північна Італія стала батьківщиною архітектури Відродження.
Рання італійська готика (XIII століття)
Готичний стиль уперше з’явився в Італії у XII столітті завдяки монахам орденів цистерціанців і францисканців. Орден цистерціанців був заснований у Франції в 1098 році як відгалуження від бенедиктинського ордену, який вважався занадто поблажливим. Цистерціанці прагнули суворішого дотримання Статуту Бенедикта. Вони будували аскетичні храми — спочатку в романському стилі, а згодом з елементами готики, але без будь-яких прикрас. У їхніх спорудах не було скульптур чи вітражів, дзвіниці були відсутні або надзвичайно прості, а кожен елемент мав суто практичне призначення. Такі монастирі, як правило, споруджувалися далеко від міських центрів.
Першими готичними спорудами в Італії вважаються цистерціанські церкви Фоссанова та Казамарі, побудовані за зразком цистерціанських абатств у Бургундії, зокрема оригінального абатства Сіто. Казамарі спершу було бенедиктинським монастирем, але згодом його повністю перебудували відповідно до цистерціанських принципів простоти та суворості. Цистерціанці заснували низку церков по всьому Апеннінському півострову, переважно у сільській місцевості. Вони дісталися навіть Сицилії, де 1225 року розпочали будівництво незавершеної базиліки Мурго біля Лентіні в провінції Сиракузи.
Поширенню французького варіанта готики, який принесли цистерціанці, протидіяла церковна ієрархія Риму, що віддавала перевагу архітектурним формам доби Костянтина Великого та візантійському стилю. Першою готичною церквою в Римі стала Санта-Марія-сопра-Мінерва — храм ордену домініканців, побудований за зразком Санта-Марія-Новелла у Флоренції. Його зведення розпочалося лише 1280 року.
Орден францисканців був заснований святим Франциском Ассізьким у 1208 році. Їхня доктрина передбачала звернення до широких верств населення, тому їхні церкви будували з великими нефами без візуальних перешкод, аби проповіді могли чути великі зібрання людей. На відміну від цистерціанців, францисканці не відмовлялися від мистецтва в архітектурі. Верхні частини їхнього першого великого храму — базиліки святого Франциска в Ассізі (1228–1253) — були прикрашені яскравими фресками Чімабуе, що зображали життя святих. Базиліка мала форму простої латинської хрестовини і не прагнула до вертикальної величі, характерної для французької готики. Вона збудована з цегли, інтер’єр вкритий тиньком. Вітражі були невеликі, прості та безбарвні.
Іншим важливим храмом, спорудженим францисканцями, стала церква Сан-Франческо в Болоньї, зведена між 1236 і 1263 роками. Вона була ближчою до французького готичного зразка, збудована з червоної цегли, започаткувавши традицію, характерну для болонської архітектури наступних двох століть. Фасад за формою нагадував романські церкви, але внутрішній простір мав суто готичні риси — з бічними нефами, деамбулаторієм із каплицями та аркбутанами.
До найважливіших ранніх споруд також належать Пармський баптистерій архітектора Бенедетто Антеламі та базиліка Сант-Андреа у Верчеллі, що зберегли риси його впливу.
Сієнський собор
Сієнський собор (1215–1263), будівництво якого розпочалося в середині XIII століття, є ще однією знаковою пам’яткою ранньої італійської готики. Його інтер’єр поєднує елементи готики та романського стилю — зокрема купольну вежу на перехресті нефів і горизонтальне смугасте оздоблення колон поліхромним мармуром. Найвиразнішою й найоригінальнішою готичною рисою собору є оздоблений скульптурний фасад на західному боці, спроєктований і частково виконаний Джованні Пізано у 1284–1320 роках.
Церква Санта-Марія-делла-Спіна, Піза (1230) Базиліка святого Антонія в Падуї Церква Сан-Франческо в Болоньї (1236–1263) Церква Санта-Марія-Новелла, Флоренція
Зріла або висока італійська готика (XIV століття) Флорентійський собор Наприкінці XIII століття в Італії розпочалося будівництво низки великих готичних споруд, завершених у XIV столітті. Флорентійський собор (офіційно — Santa Maria del Fiore), спроєктований Арнольфо ді Камбіо, був закладений у 1296 році. Хоча споруда не відзначається значною висотою, інтер’єр створює враження простору завдяки злиттю нави та бокових нефів. Будівельні роботи тривали дуже повільно. Кампаніла (дзвіниця), спроєктована Джотто, була закладена у 1334 році. Після смерті Джотто у 1337 році роботи продовжували Андреа Пізано та згодом, у 1350-х роках, Франческо Таленчі. Кампаніла має квадратну форму, облицьована мармуром з прямолінійним пануванням і наслідує традиції італійського романського стилю. Її архітектура значною мірою базується на старішому баптистерії (1060–1150).
План собору був змінений у 1357–1360 роках кількома комісіями живописців, скульпторів та архітекторів, які надали пріоритет декоративному оформленню. Міська влада Флоренції ставилася до собору як до головного громадського монумента: будівництво фінансувалося спеціальним податком із усіх чоловіків міста, а рівень вулиць навколо було знижено, щоб зробити храм більш помітним. У 1366 році ухвалили новий план, який передбачав зведення масивного купола — настільки широкого, як об’єднані нава і бокові нефи, — на восьмикутному барабані з трьома апсидами. Технічні проблеми спорудження такого великого купола були розв’язані лише у XV столітті завдяки новому проєкту Брунеллескі. Первісний фасад, досить стриманий, був розібраний для будівництва купола; нинішній фасад зведено лише у XIX столітті. Східна частина собору переважно зберегла оригінальні готичні риси.
Собор в Орв’єто Будівництво собору в Орв’єто тривало три століття — з 1290 до 1591 року, охопивши майже весь період готики. Його зведення ініціював папа Урбан IV як храм для паломництв, у якому мали зберігатися реліквії проголошеного чуда — Корпорал із Больсени. Архітектура фасаду зберігає основні риси романського стилю.
У 1309 році Лоренцо Майтані, архітектор і скульптор із Сієни, став головним будівничим собору. Він перепланував будівлю, надавши їй більшої конструктивної цілісності та узгодженості. Первісний фасад наслідував зразок Сієнського собору. Під керівництвом Майтані споруда поступово перетворилася на справжній шедевр готичного мистецтва: інтер’єр і верхні частини фасаду були прикрашені мозаїками, скульптурами та рельєфами з мармуру й бронзи. Верхні мозаїки фасаду вкриті позолотою, а всередині найбільш вражають смугасті поліхромні колони та стіни, прикрашені фресками.
Багато церков цього періоду наслідували стиль Сан-Франческо в Болоньї й будувалися з червоної цегли, тинькованої всередині, замість каменю. Архітектори італійської готики зазвичай ігнорували французьку традицію аркбутанів і використовували дерев’яні балки-перемички, щоб підтримувати верхні стіни нави.
Пізня готика (кінець XIV століття)
Міланський собор Міланський собор, також відомий як Дуомо, був закладений наприкінці XIV століття. Це один із найамбітніших італійських готичних храмів і водночас один із небагатьох, що адаптував багато конструктивних особливостей французької готики, зокрема аркбутани та стрільчасті нервюрні склепіння. Його фасад надзвичайно багатий на декор — численні пінаклі, крабби та велику кількість скульптур і рельєфів. Будівництво розпочалося у 1387 році; за основу було взято плани двох французьких соборів — Бурзького та Ле-Манського. План передбачав високу центральну наву, що поступово знижувалася до бокових нефів. Водночас архітектори дотримувалися італійської традиції просторового розмаху. На етапі проєктування та початкових робіт було залучено багатьох відомих майстрів з усієї Європи: Жана Міньо та Ніколя де Бонавантюра з Парижа, Ганса Парлера з Німеччини та італійського математика Габріеле Сторналоко.
Будівництво тривало з численними перервами протягом кількох століть і було завершене лише у 1965 році. Попри довгу історію, архітектурний стиль залишився в цілому єдиним, особливо у зовнішньому оформленні, хоча двері та вікна фасаду мають ренесансно-барокові обрамлення. Серед найвражаючих особливостей — гігантські колони з орнаментованими капітелями, що містять скульптури, рожевий мармур, який покриває інтер’єр і фасад, а також ліс кам’яних пінаклів, що прикрашають верхню частину споруди. Хоча інтер’єр повністю витриманий у італійській традиції, зовнішнє оздоблення вкрито мереживним масверком, подібним до північноєвропейського стилю RayonnantEncyclopaedia Britannica on-line, "Western Architecture - Italian Gothic - Milan Cathedral" (retrieved August 28, 2020).
Переважно XV-столітня Картезіанська обитель Павії (Certosa di Pavia), зведена правителями Мілана на південь від міста, демонструє подібний надмірно декоративний стиль, який уже переходить у ренесансне класицизування.
Базиліка Санта-Кроче, Флоренція Палаццо Веккйо, Флоренція Базиліка Санта-Марія-Глоріоза-дей-Фрарі, Венеція Базиліка Сан-Петроніо, Болонья
Венеційська готика (XIV–XV століття)
У XIV–XV століттях у Венеції розпочалося зведення низки нових храмів у стилі венеційської готики, серед яких — францисканська церква Санта-Марія-Глоріоза-дей-Фрарі, будівництво якої почалося у 1340 році. Споруджена з цегли, вона мала три нави та апсиду з шістьма радіальними капелами, а також ребристе склепіння, що спиралося на масивні циліндричні колони. Домініканці збудували власний великий храм — Санті-Джованні-е-Паоло (XV ст.), із трьома навами, розділеними колонами, прикрашеними готичними капітелями, арками та декоративними елементами. Пожежа 1419 року серйозно пошкодила Собор Святого Марка, що призвело до зведення нової південної фасадної частини, рясно оздобленої готичними пінаклями та кіотами.
Найоригінальніші зразки венеційської готики представляють не храми, а світські палаци, зведені для венеційських аристократів і купців. Венеційська республіка досягла піку свого розквіту у XV столітті, особливо після падіння Візантійської імперії у 1453 році, що зробило Венецію головним торговим центром Східного Середземномор’я. Палац дожів, розпочатий у середині XIV століття й значно розширений у 1420-х роках, включав апартаменти дожа, зали ради, судові палати, в’язницю та зал засідань нижньої палати венеційського парламенту. Перші два поверхи утворюють подвійну колонаду, а верхня частина фасаду прикрашена біло-рожевим мармуром у вигадливих геометричних візерунках.
Серед найвідоміших аристократичних резиденцій цього періоду — Палаццо Пізані та Палаццо Фоскарі, але найзнаменитішим зразком вважають Ка' д'Оро («Золотий дім»), збудований між 1421 і 1444 роками для Марко Контаріні. Фасад палацу мав портик і подвійну галерею, колись вкриту позолотою, звідки походить його назва.
Міське планування та світська архітектура Починаючи з другої половини XIII століття, Італія створила більше зразків світської готичної архітектури, ніж будь-який інший регіон Європи. Ці споруди зазвичай зводилися за ініціативи Капітана народу () — представницької інституції, що об’єднувала гільдії та заможних купців міста. Найвизначнішими прикладами є палац Капітана народу в Орв'єто, Палаццо Комунале в П'яченці та монументальний Палаццо дель Капітано, або Барджелло, у Флоренції.