Чорна металургія Ірану — одна з галузей переробної промисловості Ірану. Розвинена добре. Виробництво сталі в країні становить близько 31,4 млн т на рік (10-е місце в світі, дані 2024 року).
Загальна інформація За період з початку 1990-х до початку 2020-х років Іран зробив великий крок вперед у розвитку своєї чорної металургії — за цей час виробництво сталі в країні збільшилося з 1,4 млн т до 30 млн т на рік, в країні було створено нові потужності, що значно скоротило її витрати на імпорт і навіть зробило можливим експорт сталевої продукції.
Галузь базується на власних запасах залізних руд і природного газу. Оскільки запаси коксівного вугілля в Ірані обмежені, натомість є великі запаси природного газу (2-е місце в світі), в країні набули розвитку методи безпосереднього (прямого) одержання заліза, що основані на використанні природного газу. Для галузі характерним є широке впровадження технологій прямого одержання заліза, за якими виробляється 34,1 млн т заліза на рік (2-е місце в світі після Індії, дані 2024 року).
Перспективи чорної металургії Ірану видаються сприятливими з огляду на його велику сировинну базу і багаті і дешеві енергетичні ресурси.
Історія За середньовіччя (10-13 століття) і пізніше в Персії була відома виплавка сталі тигельним способом. З письмових джерел відомо кілька центрів її виробництва, зокрема такі як Харат і Чагак (на території теперішньої провінції Єзд).Alipour, R; Rehren, T (2014). Persian Pulād Production: Chāhak Tradition. Journal of Islamic Archaeology, 1 (2) 231—261. Є твердження, що до сталі штучно додавали хром додаванням хроміту у плавильну шихту, виготовляючи таким чином штучно леговану сталь, відому як булат (тут її називали «табан», «хорасан», «фаранд»)Rahil Alipour, Thilo Rehren, Marcos Martinón-Torres. Chromium crucible steel was first made in Persia. Journal of Archaeological Science. Volume 127, March 2021. (для порівняння, в Індії булат, відомий як вуц, виготовлявся з природньолегованої хромом залізної руди).
Активне виробництво дамаської сталі зберігалося протягом всього 19 століття. Така сталь використовувалася для виготовлення зброї. Для інших потреб у 19 столітті залізо вироблялося у сиродутних горнах. Однин з центрів такого виробництва, що знаходився у горах Карадаг (біля Тебризу), був описаний британським інженером Дж. Робертсоном (1843). Примітивне виробництво заліза зберегалося в Персії до початку 20 століття. У 1920-х роках у Мазендерані залізо виплавляли у традиційних «домницях», що були заввишки до 3 м. Міхи, що нагнітали повітря у такі печі, приводилися в дію енергією водяного колеса. переклад з Böhne, Erich. 1928. ‘Die Eisenindustrie Masenderans. Stahl und Eisen 48.45: 1577–80.
У 1927 році в Ірані на замовлення влади за участі німецьких інженерів було складено план будівництва металургійного заводу на півночі країни, що виробляв би залізничні рейки. Потреба в ньому була пов'язана з початком будівництва залізниць. Завод мав працювати на базі родовища залізної руди Семнан і розташованого за 100 км від нього родовища кам'яного вугілля Шемшах. Однак, у 1928 році від проекту відмовилися бо було вирішено, що будівництво заводу є економічно невигідним через те, що поклади руди швидко вичерпаються. Розглядалося також питання про спорудження заводу для виплавки 300 тонн заліза на день у Мазендерані, де тоді працювало кілька чавуноливарних заводів мануфактурного типу з прімитивними для свого часу традиційними «домницями».
У 1938 році після довгих досліджень і підготовки між Іраном і німецьким консорціумом «Демаг-Крупп» було складено угоду на будівництво металургійного заводу повного виробничого циклу з двома доменними печами потужністю 150 тонн на день, сталепловильним і прокатним виробництвом. Крім того, мали бути побудовані електростанція та підприємства дотичних галузей. Спочатку завод планували будувати на південь від Тегерана, але пізніше було обрано Карадж через краще водопостачання в його районі. У 1939 році Реза Шах Пахлаві заклав перший камінь у фундамент, і, хоча роботи йшли за планом, вони все ще не були завершені в 1941 році і були припинені через початок Другої світової війни. Частина обладнання все ще перебувала в морі коли почалася війна і була захоплена союзниками, а решта залишилася в Німеччині, з якою всі відносини були перервані.
Після Другої світової війни уряд хотів завершити будівництво заводу в Караджі (за умови наявності вугілля) для виробництва рейок, балок і листового прокату. Уряд найняв одну за одною 25 різних груп консультантів, які всі прийшли до одного висновку, що ідея щодо металургійного заводу не може бути реалізована. І хоча в 1952 році корпорація Круппа погодилася продовжити контракт на будівництво заводу, Світовий банк (Міжнародний банк реконструкції та розвитку) у 1959 році відмовився фінансувати проект. У 1961 році пропозиція, підготовлена лондонською корпорацією Kaiser Engineers щодо прокатного стану в Караджі, як першої черги металургійного заводу, також не змогла отримати фінансування. Тоді проект був відкладений на потім, хоча кошти були виділені в Третьому плані розвитку.
Однак, у 1960-х роках в Ірані все ж таки почали з'являтися металургійні підприємства. У 1960 році в Ахвазі приватна компанія побудувала чавуноливарний завод з річною потужністю 6 000 т. Він виробляв переважно чавунні труби. У 1963 році за домовленості між приватною іранською та шведською компаніями було реалізовано проект ливарного заводу в Хузестані, що переплавляв імпортний металобрухт (35 000 т на рік). Крім того, в цей час армійській завод з виробництва боєприпасів побудував для своїх потреб невеличкий ливарний цех, а Іранська державна залізниця — ливарний завод з електропіччю потужністю 10 т сталі на день.
У 1965 році Іран підписав контракт з СРСР на фінансування і будівництво металургійного комбінату біля Ісфахану виробничою потужністю 550 000 т на рік. Погашення кредиту здійснювалося за рахунок поставок природного газу з Ірану до СРСР. Протягом 1967—1974 років було побудовано першу чергу Ісфаганського металургійного комбінату.Ш. Г. Майдан. Іран. Проомисловість. // Це було перше в країні велике металургійне підприємство. Разом з заводом було засновано місто Ар'яшехр, пізніше перейменоване на Фуладшехр (з перської — Сталеве місто).
У 1969 році в Ахвазі став до ладу прокатний стан потужністю 85 000 т на рік для прокатки імпортних сталевих напівфабрикатів, потім ще один потужністю 120 тис. т. Пізніше ці два заводи стали називати «Навард Іран». У 1970-х роках побудовано електросталеплавильний завод з установкою безперервного лиття заготовок, на якому переплавлявся брухт і вироблялися заготовки.
Дефіцит якісного коксівного вугілля та металобрухту стримували політику уряду щодо розвитку чорної металургії країни, не зважаючи на зростаючий внутрішній попит. Нові методи безпосереднього (прямого) одержання заліза, що з'явилися в 2-й половині 20 століття і базувалися на використанні природного газу, стали життєздатною альтернативою для уряду, враховуючи той факт, що Іран мав багаті ресурси природного газу та необхідну сировину, зокрема, залізну руду. В середині 1970-х років було створено державну компанію під назвою NISCO для виробництва заліза шляхом використання процесу прямого відновлення. Для досягнення цієї мети було підписано два контракти між NISCO та європейсько-американським консорціумом на будівництво двох металургійних заводів у Бендер-Аббасі та Ахвазі, а також прокатного стану в Ахвазі. У 1973 році в Ахвазі стали до ладу прокатні стани, що випускали штрипс для виготовлення зварних труб і стан безшовних труб діаметром 0,5 — 5 дюймів потужністю 80 тис. т на рік. У 2-й половині 1970-х років в Ірані діяли Ісфаганський металургійний комбінат, два сталепрокатних заводи, завод з виробництва труб. У 1977 році у Ахвазі став до ладу перший в країні німецький модуль Purofer з виробництва заліза прямого відновлення потужністю 330 000 тон на рік.
Під час Ірано-Іракської війни (1980-88) розвиток чорної металургії певною мірою втратив свій імпульс. Однак, відразу після припинення вогню і реалізації Першого і Другого п'ятирічних планів розвитку країни чорна металургія досягла значного зростання. У 1988 році обсяг виробництва сталі не перевищував 1 млн т на рік. Однак у 2000 році він досяг 6,6 млн т. Це було пов'язано із завершенням старих проектів і реалізацією нових. Зі старих проектів найпомітнішим був металургійний комплекс Ахваз, який побудований за 12 км від Ахваза на території 300 га.
У 1985, 1990 та 1992 роках було додано три модулі «Мідрекс» потужністю 400 000 т на рік. У 1993 році в Ахвазі почалося виробництво заліза на першому в країні мексиканському модулі HYL, запуск якого спочатку планувався на 1979 році, але був перерваний через ісламську революцію. У 1992 році введено в експлуатацію 2 установки «Мідрекс» на заводі у Мобареке і ще 3 — у 1993 році. Для забеспечення сировиною 5-ти модулів цього заводу було введено в експлуатацію завод з виробництва залізорудних котунів потужністю 4,5 млн т на рік. У 1-й половині 1990-х років працювало 12 модулів безпосереднього виробництва заліза 3 типів — Мідрекс, HYL та Purofer загальною потужністю 4,46 млн т на рік.
Протягом 1989—1994 років середньорічний темп зростання виплавки сталі в країні становив 24,4 % на рік. Одним із найважливіших пріоритетів уряду країни в цей час був розвиток гірничодобувного сектору для мінімізації імпорту сировини та розвиток чорної металургії країни. Якщо у 1990 році в Ірані було виплавлено лише 1,430 млн т сталі, то у 1994 році — 4,2 млн т. Вся сталь виплавлялася на 3 заводах — Ісфаганському металургійному комбінаті, заводі в Мобареке та комплексі Наср в Ахвазі.
У 1994 році державна «Фар'ябська гірничодобувна і хромоплавильна компанія» завершила будівництво першого в країні феросплавного заводу поблизу Бандар-Аббаса, головного порту країни на узбережжі Перської затоки. Завод складався з двох електропечей китайського виробництва із загальною виробничою потужністю 14 000 т на рік, при цьому одна електрична піч мала використовуватись для виробництва феромарганцю, а інша — для виробництва ферохрому. Завод став до ладу восени 1994 року. Ферохром був призначений переважно для внутрішнього попиту, а решта — для експорту на Далекий Схід. Перша партія високовуглецевого ферохрому, виробленого в Ірані, до Японії була запланована на квітень 1995 року. Крім того, у 1994 році у Семнані будувався новий іранський завод з виробництва феросиліцію потужністю 25 000 т на рік, за 200 км на схід від Тегерана, німецькою компанією Mannesmann Demag для приватної компанії «Іранський феросиліцій», зазнав затримок і не очікувався введення в експлуатацію щонайменше до 1995 року. Будівництво феросплавного цеху потужністю 30 000 т на рік розпочалося на Ісфаханському металургійному комбінаті. В цей час розширювався видобуток залізних руд, за участі німецьких, японських і австралійських компаній. Галузь на 65 % забеспечувалася вітчизняним коксівним вугіллям, інша кількість вугілля для потреб металургії довозилася.
У 1980-х роках запаси залізних руд в Ірані оцінювалися у 1 млрд т. Найбільшими родовищами тоді були Семнан (східніше Тегерану) і Голе-Гохар. У 1980—1983 роках середньорічний видобуток руди становив 650 тис. т. Вже тоді планувалося довести видобуток руди до кількох мільйонів тон на рік.С. Багдасаров, А. Чавусян. Сырьевые ресурсы Азии, Австралии, Океани. — М., 1987. — С.60. До 1990 року видобуток зріс до 3,24 млн т на рік і далі зростав з року в рік, досягнувши 87,86 млн т у 2023 році. Оцінки покладів також зросли — до 1,950 млрд т. Зростання видобутку було пов'язано з зростанням виробництва сталі в країні. Крім того, великий видобуток руди перетворив Іран на експортера руди, переважно до Китаю. За період бурхливого розвитку видобутку залізорудної сировини протягом 1990-х років, в Ірані розвилися чотири основні залізорудні копальні: Чадормалу, Чогхарт, Голе-Гохар і Санган. За ці роки Іран перетворився з країни з незначним видобутком руди на країну, що посіла за її видобутком 6 місце в світі.