Кобза́рство — українська епічна музично-словесна традиція, яку виконують народні співці-музиканти (кобзарі, бандуристи, лірники), супроводжуючи свій спів грою на кобзі, бандурі або лірі. Це унікальне явище української та світової культури, що впродовж століть було інструментом збереження духовної спадщини, історичної пам'яті та національної свідомості українського народу.

У грудні 2022 року кобзарство включили до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, а 5 грудня 2024 року на 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО «Програма охорони кобзарсько-лірницької традиції» внесли до Реєстру найкращих практик з охорони нематеріальної культурної спадщини людства.

Історія Коріння кобзарства сягають часів Київської Русі. Попередниками кобзарів вважаються військові співці-гуслярі, які оспівували славу князів та їхніх дружин. Зображення музикантів зі струнними щипковими інструментами, схожими на кобзу, можна побачити на фресках XI століття у Софійському соборі в Києві. Письмові згадки про співців, що виконували твори на історичні теми, зустрічаються в героїчній поемі «Слово о полку Ігоревім» (легендарний Боян) та літописах.

Найбільшого розквіту кобзарство досягло в XVII–XVIII століттях за часів Гетьманщини та Запорізької Січі, ставши невіддільною частиною козацького життя та побуту. Кобзарі супроводжували козаків у походах, підносили бойовий дух війська думами та піснями, уславлювали героїв національно-визвольного руху. Серед запорожців кобза була найулюбленішим музичним інструментом, про що свідчать численні картини, зокрема образ козака Мамая. Носіями традиції були як самі козаки, які через вік чи поранення не могли брати участь у походах, так і мандрівні музиканти, часто незрячі, що повернулися з турецько-татарського полону.

У XVIII столітті мандрівні співці почали об'єднуватися в цехові братства, особливо на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Ці організації мали власну ієрархію, устрій, правила та навіть таємну мову — арго («лебійську мову»). Керували цехами цехмайстри, які набирали учнів. Навчання, що тривало щонайменше три роки, завершувалося іспитом та ритуалом «визвілки», після якого учень отримував право на самостійне кобзарювання. Історично носіями традиції були переважно незрячі чоловіки, яких у народі називали «старцями» або «божими людьми».

Переслідування Через волелюбний характер творчості кобзарів постійно переслідувала влада. Утиски посилилися після знищення Запорізької Січі, коли російський уряд намагався стерти з пам'яті українців їхнє героїчне минуле. У XIX столітті кобзарів били, розбивали їхні інструменти та ув'язнювали. Питання про припинення гонінь порушили тільки 1902 року на XII археологічному з'їзді в Харкові з ініціативи Гната Хоткевича.

Найтрагічнішим періодом в історії кобзарства стали 1930-ті роки. У межах боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» радянська влада вдалася до масових репресій проти носіїв традиції. Існує свідчення про так званий «Розстріляний з'їзд кобзарів» у Харкові на початку 1930-х років, де, за спогадами очевидців, сотні кобзарів та лірників були зібрані під приводом з'їзду й розстріляні НКВС. Хоча документальних підтверджень цієї події в архівах не знайдено, факти гонінь та фізичного знищення кобзарів є незаперечними.

Радянський період та відродження Після репресій автентичне кобзарство було майже знищено. Радянська влада почала насаджувати сценічно-мистецьку форму, створюючи капели бандуристів та змінюючи конструкцію інструмента. Традиційний репертуар замінювався ідеологічними творами про Леніна та комунізм, а саме явище перетворювалося на «симулякр» фольклору.

Відродження традиційного кобзарства розпочалося у 1960-х роках завдяки таким подвижникам, як Єгор Мовчан та Георгій Ткаченко. Ткаченко, який у юності перейняв майстерність від старосвітських кобзарів, зокрема Петра Древченка, у 1980-х роках зібрав навколо себе учнів, серед яких були Микола Будник, Володимир Кушпет, Віктор Мішалов, Тарас Компаніченко та Кость Черемський.

Наприкінці XX століття учні Ткаченка відродили Київський та Харківський кобзарські цехи, які функціонують за традиційними статутами та займаються відтворенням старосвітських інструментів, збереженням репертуару та просвітницькою діяльністю.

Репертуар Репертуар кобзарів був різноманітним: Історичні пісні та думи — епічні твори, що оспівували героїчні події з історії України, боротьбу козаків проти ворогів. Героями дум були Самійло Кішка, Байда, Маруся Богуславка, Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький. Духовні пісні та псалми — твори релігійного змісту. Сатиричні та жартівливі пісні — розважальні твори. Пісні морально-виховного змісту.

Виступ кобзар традиційно завершував «благодарствієм», у якому дякував слухачам за винагороду.

Основними інструментами кобзарів були кобза, бандура та колісна ліра. З часом кобза еволюціонувала, збільшувалася кількість струн, з'явилися приструнки, що наблизило її до сучасної бандури. У виконавській практиці розрізняють два типи бандур: харківську (діатонічну) та київську (хроматичну). Сучасні кобзарі-реконструктори, як правило, самостійно виготовляють інструменти за старовинними зразками, дотримуючись традиційних технологій.

Сучасний стан Нині кобзарське мистецтво розвивається у двох основних напрямах: Фольклорно-репродуктивний (традиційний) — представники цього напряму відроджують автентичні зразки інструментів, освоюють і пропагують традиційний репертуар та виконавську манеру. Діють Київський, Харківський та Львівський кобзарські цехи. Яскраві представники: Тарас Компаніченко, Володимир Кушпет, Тарас Силенко, Михайло Хай, Назар Божинський. Концертно-сценічний (академічний) — цей напрям акцентує увагу на концертній діяльності, вдосконаленні інструментів. У репертуарі, крім народних творів, багато композицій класиків та сучасних авторів. Представлений школами, сформованими при консерваторіях.

З метою популяризації кобзарства у 1995 році в Києві засновано Національну спілку кобзарів України. Для навчання молоді у 1989 році з ініціативи Василя Литвина відкрито Стрітівську кобзарську школу.

У 2022 році, з метою збереження традиції в умовах війни, створили проєкт «Кобзарство. Епічна традиція» та онлайн-портал «Дума».

Кобзарство в діаспорі Розвиток кобзарства в еміграції пов'язаний з іменами Василя Ємця, який у 1923 році в Празі організував школу гри на бандурі та капелу бандуристів, та Григорія Китастого, багаторічного керівника Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Завдяки їхній діяльності створено десятки молодіжних ансамблів у США, Канаді, Австралії та Південній Америці.

Див. також Кобзар Бандурист Лірник Дума Національна спілка кобзарів України Карунґут

Примітки

Література

Кушпет В. Г. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.). — К., 2007. Черемський К. Повернення традиції. — Х., 1999. Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники: Енциклопедичний довідник. — Л., 2011.