Canis lupus nubilus (Рівнинний вовк) — підвид сірого вовка, який колись був поширений на Великих рівнинах, від півдня Манітоби та Саскачевану (Канада) до півночі Техасу (США). Вважалося, що цей підвид вимер у дикій природі в 1926 році, однак пізніші дослідження показали, що його нащадки збереглися в штатах Міннесота, Вісконсин і Мічиган. Крім того, 20 вовків придбав доктором Едвардом Гібером МакКлері, і їхні нащадки сьогодні мешкають у місті Бриджер, штат Монтана. Рівнинні вовки описуються як великі, світлого забарвлення, хоча серед окремих особин спостерігалася значна різноманітність — від повністю білих до повністю чорних.

Таксономія

Цей вовк уперше описаний в 1823 році натуралістом під час експедиції майора на Великі рівнини. Саме Сей став першою людиною, яка задокументувала різницю між «польовим вовком» (койотом) та іншим вовком, якого він назвав C. nubilus. Він описав одного з цих вовків, спійманого в пастку:

У 1995 році американський теріолог Роберт М. Новак проаналізував морфологічні дані черепів вовків з усього світу. Для Північної Америки він запропонував класифікацію, за якою існувало лише п’ять підвидів сірого вовка. Один із них він описав як вовка середніх розмірів, який колись мешкав від Техасу до Гудзонової затоки та від Орегону до Ньюфаундленду, і надав йому назву C. l. nubilus. Однак цю пропозицію не визнано у таксономічному довіднику «Mammal Species of the World» (2005), який класифікує цього вовка як один із 27 підвидів C. lupus в Північній Америці.

Походження Сірі вовки (C. lupus) мігрували з Євразії до Північної Америки приблизно 70 000–23 000 років тому і дали початок щонайменше двом морфологічно та генетично відмінним групам. Одна з них представлена вимерлим берингійським вовком, а інша — сучасними популяціями.

У дослідженні 2005 року порівняли послідовності мтДНК сучасних вовків з різних регіонів Північної Америки з тридцятьма чотирма історичними зразками, зібраними в 1856 — 1915 роках на заході США, у Мексиці та на півострові Лабрадор. Виявлено, що історичні популяції мали вдвічі більшу генетичну різноманітність, ніж сучасні вовки, що свідчить про те, що мтДНК-відмінності вовків, винищених у західній частині США, були понад удвічі більшими за різноманітність сучасних популяцій. Деякі гаплотипи, притаманні C. l. baileyi, вимерлому C. l. youngi і C. l. nubilus, утворюють унікальну «південну кладу». Усі північноамериканські вовки групуються разом із євразійськими, за винятком цієї південної клади, яка формує окрему генетичну лінію, притаманну лише Північній Америці. Широкий ареал південної клади свідчить, що обмін генами між підвидами був доволі інтенсивним.

У дослідженні 2018 року проаналізовано морфологію кінцівок сучасних і викопних вовків Північної Америки. Встановлено, що основні кістки кінцівок Aenocyon dirus, берингійського вовка та більшості сучасних сірих вовків Північної Америки чітко відрізняються між собою. Вовки пізнього плейстоцену, що жили по обидва боки Лаврентійського й Кордильєрського льодовикових щитів, мали коротші ноги, ніж більшість сучасних вовків. Вовки з (Вайомінг) і Ранчо Ла-Бреа (південна Каліфорнія) мали схожу будову кінцівок із берингійськими вовками з Аляски.

Сучасні вовки Середнього Заходу США та північно-західної Північної Америки мають довші ноги, що, ймовірно, еволюційно пов’язано з втратою повільнішої здобичі в голоцені. Проте коротконогі форми зберігалися ще довго після вимирання більшості плейстоценової мегафауни, включно з берингійським вовком. Вовки з печери Міддл-Б'ют (датовано менше ніж 7600 років тому) та печери Муншайнер (понад 3000 років тому) в окрузі Бінггем (Айдахо) мали морфологію, подібну до берингійських вовків. Мексиканський вовк (C. l. baileyi) та зразки рівнинного вовка (C. l. nubilus), зібрані до 1900 року, також мали коротші ноги, що робить їх схожими на вовків пізнього плейстоцену та голоцену.

Предок У 2021 році аналіз мітохондріальної ДНК вовкоподібних канід Північної Америки показав, що вимерлий берингійський вовк (пізній плейстоцен) був предком південної клади вовків, до якої належать мексиканський вовк та рівнинний вовк. Серед усіх сучасних сірих вовків Північної Америки мексиканський вовк є найдавнішим за походженням, тобто зберігає найбільше предкових генетичних рис своїх плейстоценових предків.

Опис Цих вовків описували як великих, світлого забарвлення, хоча серед окремих особин спостерігалися значні відмінності — від повністю білих до повністю чорних.

Середня довжина тіла становила 1,4 м — 1,96 м, а середня вага самців — близько 45 кг. Найважчий задокументований самець важив 68 кг.

Вимирання і відродження Ранні записи свідчать, що C. l. nubilus був широко розповсюджений по всій Великій рівнині. Після масового винищення американського бізона (Bison bison) цих вовків труїли та відловлювали заради їхніх шкур, доки їх не залишилося зовсім мало. Мандрівник неодноразово згадував про цих вовків під час своїх подорожей Північною Дакотою, зазначаючи, що вони багато харчувалися тушами бізонів. Вони були зухвалими поруч із людьми — іноді підходили близько і навіть заходили до наметів, поки люди спали. Він записав, що індіанці часом викопували вовченят із їхніх нір на преріях і рили великі пастки, щоб ловити вовків і лисиць. Члени його групи також викопували вовченят і виявили, що ті були дуже лагідними й легко піддавалися прирученню. У 1833 році Максиміліан Від-Нойвід повідомив, що ці вовки були звичайним явищем у верхів’ях Міссурі, де індіанці ставили вовчі пастки й міняли впійманих вовків у нього на дві скрутки тютюну за кожного. Він зазначив, що собаки індіанців становили для нього більшу небезпеку, ніж власне вовки.

У 1856 році лейтенант зібрав колекцію черепів цього вовка, яка нині зберігається в Національному музеї природознавства. Він зазначив, що деякі зразки черепів, імовірно, не належали чистокровним вовкам, оскільки їхні корінні зуби свідчили про гібридне походження. У цьому регіоні існує багато оповідей про люті гібриди вовків і собак, тож можливо, що лагідність цих вовків і відсутність у них страху перед людьми були наслідком схрещення з домашніми псами. У Північній Дакоті вже до 1875 року зустрічі із вовками стали рідкісними, а до 1887 року вони майже зникли. У Канадських преріях виплати за відстріл вовків розпочалися в 1878 році в Манітобі та в 1899 році в Саскачевані й Альберті. У Північній Дакоті в 1915 році зустрів лише двох вовків. Останнього відомого вовка застрелено в 1922 році. Великого рівнинного вовка офіційно оголошено вимерлим у природі в 1926 році.

Лікар Едвард Гебер Мак-Клері з Пенсильванії в 1921 — 1930 роках придбав 20 вовків у кількох канадських та американських торговців, представників влади й зоопарків. У 1930 році Біологічна служба США повідомила Мак-Клері, що це були останні представники великого рівнинного вовка. Нині цих вовків утримують під опікою організації у місті Бріджер, штат Монтана.

Подальші дослідження виявили, що вовки в Міннесоті, Вісконсині та Північному Мічигані є нащадками C. l. nubilus. Великий рівнинний вовк мігрував на схід — до Міннесоти — на початку 1970-х років, що призвело до зміни розмірів їхніх черепів (порівняно з сусіднім східним вовком). Попри це, їхня чисельність продовжувала скорочуватися, доки в 1974 році вид не отримав федеральний статус зникаючого. Відтоді популяція зросла в районі Великих озер, і станом на 2009 рік її оцінювали у 2992 вовки в Міннесоті, 580 у Мічигані та 626 у Вісконсині.

Примітки