Марія Григорівна Нікіфорова, відоміша як Маруся Нікіфорова (1885 — 24 вересня 1919, Севастополь) — очільниця анархістів на території південного сходу України, соратниця Нестора Махна. У роки громадянської війни одна з найпомітніших і авторитетних командирів анархістських загонів Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній.

Біографія Ранні роки Марія Григорівна Нікіфорова народилася у 1885 році. Точне місце народження невідоме: за одними відомостями, це було містечко Печенікове Стародубського повіту Чернігівської губернії, за іншими – станція Пологи Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Існує романтична версія, згідно з якою походила вона з дворян, батько її був штабскапітаном, а сама Марія навчалася в гімназії, але в 16 ​​років закохалася в якогось офіцера, втекла з дому, була кинута коханим і була змушена самостійно заробляти на життя. Насправді Маруся була дочкою селянина, освіту, за власними словами, мала лише домашню, інших достовірних відомостей про її ранню молодість немає.

На початку 1900-х Нікіфорова, будучи працівницею-швачкою, приєдналася до партії есерів, потім перейшла до анархістів-комуністів. Була пропагандисткою, потім приєдналася до бойової дружини та брала участь у терористичних актах проти буржуазії та поліції. Достовірно відомо, що в 1907 році Маруся жила в Стародубі, де входила до лідерів революційної групи, що об'єднувала молодих анархістів, есерів і есерів-максималістів, вела пропаганду серед робітників Стародуба і ближнього до нього посада Клинці, а також займалася бойовою діяльністю. У Стародубі була вперше заарештована того ж 1907 року, при цьому намагалася накласти на себе руки, але невдало. Звинувачення у терорі загрожували смертною карою, тому Маруся наполягала перед слідством та медичною комісією на тому, що народилася у 1886 році. Це, за законами Російській імперії, робило її неповнолітньою і дозволяло сподіватися на більш м'який вирок. Так і вийшло, 13 жовтня 1907 року Тимчасовий військовий суд у Чернігові визнав селянку Марію Нікіфорову винною у вбивстві стародубського пристава Тхоржевського та пограбуванні священика, засудив її до повішення, але при затвердженні вироку страту замінили на 20 років каторги.

Після суду більше року залишалася у Чернігівській в'язниці, потім була відправлена ​​до Москви. У супровідних документах наголошувалося: «Схильна до втечі. У загальній камері є ватажком та агітатором. Потребує особливо пильного нагляду». Після прибуття до Москви в травні 1909 року Нікіфорова перебувала в Московській губернській жіночій каторжній в'язниці. У в'язниці Маруся провела менше двох місяців. На час її прибуття у в'язниці готувалася втеча. Готувала його група членів різних революційних організацій, переважно есерів-максималістів.

У ніч проти 1 липня 1909 року наглядачка Олександра Тарасова відчинила двері камери, передала арештанткам цивільний одяг і вивела їх у коридор. Після втечі Маруся опинилася у Західній Європі. Жила в Парижі та Брюсселі, входила до анархічних груп, була знайома з багатьма російськими емігрантами. Приблизно у 1913 році Марія жила в Іспанії і брала участь у бойовій діяльності тамтешніх анархістів, була поранена при нападі на банк і таємно переправлена ​​до Франції на лікування, видужавши після поранення вступила до паризької школи живопису та скульптури Огюста Родена.

Діяльність після Лютневої революції Повернувшись на батьківщину в червні 1917 року оселилася в Петрограді і приєдналася до Петроградської федерації анархістів-комуністів (ПФАК) яка в цей час готувала збройний виступ проти уряду. З перших днів життя у столиці вела активну агітаційно-пропагандистську роботу виступала перед солдатами та робітниками. 18 червня брала участь у збройному нападі анархістів на в'язницю «Хрести» та звільненні товаришів, акція викликала розгром штаб-квартири ПФАК і арешт активістів Федерації які перебували в ній. Було затримано і Нікіфорову але як і більшість інших анархістів її звільнили за кілька днів. 2 липня 1917 Тимчасовий революційний комітет створений ПФАК відправив своїх представників на підприємства і у військові частини – закликати до негайного виступу. Нікіфорова була направлена ​​в Кронштадт військово-морську базу Балтійського флоту. Вона привела загони матросів до Петрограда, але як відомо повстання 3-4 липня закінчилося поразкою. Частину анархістів та членів Тимчасового ревкому було заарештовано, багато хто зник зі столиці.

У серпні 1917 оселилася в Олександрівську і стала найвідомішою і авторитетнішою учасницею Олександрівської федерації анархістів. Під її керівництвом федерація стала масовою організацією яка мала сильний вплив серед робітників і селян Олександрівська та Олександрівського повіту, а сама Маруся дуже швидко здобула широку популярність в анархічному русі України. Їздила по всьому повіту закликаючи до боротьби проти будь-якої влади та до будівництва вільного анархічного суспільства у цей час познайомилася з Нестором Махно та іншими гуляйпільськими анархістами. Восени сформувала Бойові дружини анархістів які почали експропріації місцевої буржуазії. Першою жертвою став олександрівський заводчик Бардовський у якого анархісти захопили мільйон карбованців частина грошей передавалася Раді робітничих і солдатських депутатів та іншим революційним організаціям.

Наприкінці вересня 1917 року була заарештована за розпорядженням Олександрівського повітового виконкому, помірковане керівництво якого вона звинувачувала в контрреволюції. Анархісти, у тому числі Махно, що знаходився в Олександрівську закликали робітників міста до загального протесту. В результаті Нікіфорову звільнили а повітовий з'їзд Рад, що проходив у ті дні, обрав її членом повітової Ради. За кілька тижнів всередині жовтня її знову було заарештовано, цього разу за організацію експропріацій. Другий арешт також тривав недовго: до 26 жовтня коли у Петрограді стався переворот і влада перейшла до блоку більшовиків та лівих есерів. Після перевороту Маруся та її загін «анархо-терористів» розпочали роззброєння військових частин старої армії. Перша така акція відбулася в Оріхові Бердянського повіту, коли група олександрівських та гуляйпільських анархістів роззброїла солдатів 48-го Одеського піхотного полку, а тих офіцерів які намагалися чинити опір розстріляли.

В середині грудня більшовики, ліві есери та анархісти Олександрівська вперше вступили у відкритий бій спробувавши встановити контроль над містом, але зазнали поразки. Реванш був узятий за кілька тижнів, внаслідок чотириденних вуличних боїв до 4 січня 1918 року в Олександрівську встановилася влада місцевої Ради. Маруся як представниця федерації анархістів увійшла у Військово-революційний комітет і була обрана у ньому товаришем голови, за свідченням Махна вона побоювалася перетворення ревкому на новий орган влади і прагнучи не допустити цього інформувала робоче населення міста про всі рішення та внутрішній стан ревкому.

Тим часом із Петрограда до України прибув старий знайомий Марусі, Володимир Антонов-Овсієнко, призначений Леніним головнокомандувачем Південного революційного фронту боротьби з контрреволюцією. За його дорученням та на отримані від нього кошти Нікіфорова сформувала збройний підрозділ – Вільну бойову дружину чисельністю близько 600 чоловік з артилерією та кулеметами. Саме тоді на чорному бойовому прапорі дружини з'явилась знаменита фраза «Анархія — мати порядку». В середині січня дружина виїхала на Дон, де вела бої з козаками генерала Каледіна, потім брала участь у встановленні радянської влади в містах південного Криму, а наприкінці місяця повернулася в українські степи, де боролася між прихильниками «лівого блоку» та Української Народної Республіки.

У ніч на 28 січня 1918 року дружина Марусі прибула до Єлисаветграда, де протягом двох днів спільно з солдатами 657-го Прутського стрілецького полку билася з армією УНР. Перемога залишилася за блоком більшовиків та анархістів після чого Нікіфорова та її бійці почали наводити свій лад у місті. Було розігнано міську Раду почалися арешти та розстріли офіцерів, місцевої буржуазії оголошено контрибуцію з Єлисаветградської в'язниці звільнено арештантів, а тюремні архіви було спалено. За особистою участю Нікіфорової було конфісковано і розгромлено кілька великих магазинів причому частина товарів а також отриманих від контрибуції грошей віддали найбіднішому населенню міста. На цьому фоні стався конфлікт з Єлисаветградським військово-революційним комітетом, який змусив Марусю разом з її загоном залишити місто.

Повернувшись до Олександрівська після місячної відсутності, Маруся та її бійці вступили в новий конфлікт з більшовиками, цього разу – з керівництвом місцевої Ради, вважаючи його дії «узурпацією влади». Спочатку справа обмежувалася взаємними звинуваченнями, але до 20 лютого розбіжності досягли кульмінації: Вільна дружина заарештувала членів міського виконкому, при цьому сталася стрілянина з червоногвардійцями Першого Чорноморського загону Івана Федька. Заарештованих звільнили того ж дня, але продовжувати працювати разом з ними Нікіфорова відмовилася і як принципова противниця влади демонстративно вийшла з усіх радянських органів. У ці дні почався германо-австрійський наступ, Вільна бойова дружина оголосила новий набір добровольців, збільшивши чисельність майже тисячі, і на початку березня 1918 виїхала двома ешелонами на фронт.

Дорогою на захід дружина знову мала проїхати Єлисаветград. Влада у місті належала Тимчасовому комітету революції на чолі з поміркованими соціалістами. Населення, яке пам'ятало про недавнє перебування Марусі, побоювалося нових ексцесів, містом ходили чутки, ніби Нікіфорова обіцяла «не залишити каменя на камені». Тимчасовий комітет та профспілки оголосили мобілізацію, а заразом висунули гасло «Вся влада Установчих зборів». 9 березня Вільна бойова дружина, що підійшла до Єлисаветграда, була зустрінута вогнем. Бої на підступах до Єлисаветграду тривали три дні, обидві сторони використовували артилерію. На допомогу Марусі прибули загін робітників-анархістів Кам'янського заводу з-під Катеринослава та більшовицький загін Беленкевича, але увійти до міста їм так і не вдалося. Втративши близько ста людей убитими та пораненими, анархісти та більшовики відступили, серед поранених була й сама Марія.

Понад місяць анархісти Марусі боролися проти німецько-австрійських військ, повільно відступаючи вздовж залізниць від Київщини до Північного Приазов'я. Як і раніше, загін широко практикував реквізиції та конфіскації, хоча, як було встановлено вже на той час, у багатьох випадках від імені Нікіфорової та її бійців діяли самозванці, які нічим не відрізнялися від звичайних бандитів. Українські більшовики були незадоволені Нікіфоровою з іншої причини: залишаючись переконаною противницею державності, вона нерідко розганяла місцеві Ради, які присвоїли собі надто багато прав або просто саботували боротьбу із зовнішньою загрозою. Головком червоних військ України Антонов-Овсієнко стверджував: «Маруся бойова людина, що самовіддано б'ється і тримає свій загін у залізній дисципліні. Поводилася вона себе не гірше, а краще, ніж багато хто з чудових радянських діячів, що боягузливо бігли, захопивши пожитки та сім'ї, задовго до пришестя німців».