Грищук Олександр Вікторович "ТАКСИСТ" (04 жовтня 1970 року, місто Вінниця - 15 грудня 2024 року, село Кругленьке, Суджанський район, Курська область (російська федерація) - український військовослужбовець, учасник російсько-української війни, який воював у складі 21-ї окремої механізованої бригади на Курському напрямку та загинув під час виконання бойового завдання захищаючи Батьківщину.
Життєпис Олександр Грищук народився 4 жовтня 1970 року у Вінниці. Зростав у сім’ї, де крім нього батьки виховували ще двох дітей - старшу сестру Ірину та молодшого брата Юрія.
Після закінчення загальноосвітньої середньої школи №13 вивчився на слюсаря-ремонтника авіаційних двигунів у Вінницькому училищі №16 (тепер КЗ «Вінницький ліцей №16»). Відслужив строкову службу в армії, працював на Вінницькому інструментальному заводі, пізніше, зареєструвавшись як ФОП, надавав містянам послуги таксиста, а за кілька років до повномасштабного вторгнення влаштувався на роботу в охоронну фірму. Плекав двох синів - Андрія та Максима.
Олександр Грищук працював у сфері пасажирських перевезень Вінниці, а з початком повномасштабного російського вторгнення приєднався до оборонців України. З позивним «Таксист» виконував військові завдання у складі 21-ї окремої механізованої бригади. Освоїв саперну справу, був також стрільцем-санітаром. Будував фортифікаційні споруди поблизу міста Краматорськ Донецької області, евакуйовував поранених, брав безпосередню участь у бойових діях на сумському напрямку. Загинув 15 грудня 2025 року на Курщині. Серце воїна зупинилося у 54 роки.
Згадки про Воїна «Олександр мав відмінну військову підготовку, оскільки юнаком пройшов строковий вишкіл у десантних військах. До останнього зберігав гарну фізичну форму, був витривалим, сильним, вирізнявся також вмінням швидко реагувати в екстремальних ситуаціях. Усі ці якості стали йому в нагоді на війні. Там як міг підтримував, навчав та оберігав молодших побратимів», – розповідає сестра полеглого воїна Ірина.
«Олександр мріяв по завершенні війни повернутися до своєї улюбленої справи та продовжити перевозити пасажирів. Лише за кермом свого авто, він відчував себе по-справжньому щасливим, отримував велику радість від дороги, спілкування з людьми, – згадує Ірина. – Сашко сприймав життя не як пригоду, а найбільшу цінність. В його душі не було жодної крихти злості, він привносив у цей світ добро й сердечне тепло…»
"Він міг би ще жити й жити... він не просто помер, він загинув... його вбили російські окупанти, які прийшли нас усіх знищувати та підкорювати собі. Дядько стояв на захисті нашої країни до останнього подиху та поклав найдорожче - своє життя за те, щоб ми могли жити під мирним українським небом, в незалежній, суверенній Україні, та виховувати наступні покоління, які будуть нести памʼять за всіх Героїв, які стояли і стоять на захисті нашого спільного дому", - зазначає племінник Олександра Владислав.
З 15 грудня 2025 року майже рік вважався зниклим безвісти.
Тіло Олександра повернулось на Батьківщину 30 квітня 2025 року під час обміну тілами між росією та Україною.
В серпні 2025 року за експертизою ДНК та татуюванням на руці рідні дізналися, що це тіло Олександра.
Поховання Поховали Воїна з почестями 13 листопада 2025 року на Алеї Слави на Сабарівському кладовищі у місті Вінниця.