Президент Міжнародного олімпійського комітету — голова виконавчої ради Міжнародного олімпійського комітету (МОК), яка несе загальну відповідальність за адміністративну діяльність цієї організації та управління її справами. Виконавча рада МОК складається з голови-президента, чотирьох віцепрезидентів та десяти інших членів МОК; усіх їх обирають на таємним голосуванням простою більшістю голосів.
МОК організовує сучасні Олімпійські ігри, що проводяться раз на два роки: літні та зимові чергуються, а кожні з них відбуваються раз на чотири роки. Президент МОК обіймає посаду щонайбільше два терміни з правом одноразового продовження. Президент, який відслужив два терміни, керує організацією щонайменше під час трьох літніх і трьох зимових Олімпійських ігор.
Президенти Первісно вирішили, що роль президента МОК виконуватиме головний представник країни, яка приймає Ігри. Однак від цієї ідеї швидко відмовилися. За понад 130 років існування організації її очолювали лише десять осіб, десята приступила до виконання обов'язків у червні 2025 року. ПортретІм'яКаденціяКраїна походженняПочаток повноваженьЗакінчення повноваженьТривалість1Деметріос Вікелас28 червня 189410 квітня 1896Греція2П'єр де Кубертен10 квітня 189628 травня 1925Франція3Анрі де Байє-Латур28 травня 19256 січня 1942 (помер на посаді)Бельгія46 січня 1942 6 вересня 19466 вересня 1946 15 серпня 1952 (виконувач обов'язків) Швеція515 серпня 195211 вересня 1972США611 вересня 19723 серпня 1980Ірландія7Хуан Антоніо Самаранч3 серпня 198016 липня 2001Іспанія8Жак Роґґе16 липня 200110 вересня 2013Бельгія9Томас Бах10 вересня 201323 червня 2025Німеччина10Керсті Ковентрі23 червня 2025чиннаЗімбабве
Деметріос Вікелас (1894—1896) 1892 року Барон де Кубертен спробував відродити Олімпійські ігри під час конґресу з нагоди п'ятої річниці Союзу французьких спортивних товариств. Хоча йому, можливо, й вдалося викликати певне зацікавлення громадськости, до реальних зобов'язань справа так і не дійшла.
Він вирішив повторити спробу на наступному конгресі 1894 року, на якому мали відкрито розглядати питання аматорського спорту, але водночас — із підтекстом відродження Олімпійських ігор. Шість із семи пунктів порядку денного стосувалися аматорства (визначення, дискваліфікації, ставок тощо), а сьомий пункт — можливости відродити Ігри. Крім того, Кубертен прагнув надати своєму конґресові міжнародного масштабу.
Він заручився підтримкою кількох відомих особистостей: Леопольда II Бельгійського, Едуарда, принца Уельського, кронпринца Костянтина Грецького, — засновника в Шропширі (Англія), — а також Іоанніса Фокіаноса — професора математики й фізики та ректора коледжу. Фокіанос був одним із опікунів спорту в Греції: 1875 року він організував , що їх профінансував Евангелос Заппас, а 1888-го — елітні приватні Ігри як засновник . Через фінансові труднощі та завершення будівництва нового коледжу Фокіанос не зміг приїхати до Парижа. Тоді Кубертен звернувся до одного з найавторитетніших представників грецької громади Парижа — Деметріоса Вікеласа — і запросив взяти участь у конґресі. Афіни обрали місцем проведення Олімпійських ігор 1896 року, адже Греція була батьківщиною античних Олімпійських ігор (які відбувалися в Олімпії з 776 року до н. е. до 393 року н. е.), а Вікеласа відповідно обрали першим президентом МОК.
П'єр де Кубертен (1896—1925)
Після завершення Ігор 1896 року Деметріос Вікелас, на батьківщині якого вони відбулися, пішов у відставку, і посаду президента МОК обійняв П'єр де Кубертен. Попри вдалий початок, олімпійський рух пережив складні часи, Ігри 1900 року (у рідному Парижі де Кубертена) та Ігри 1904 року опинилися в тіні Всесвітніх виставок — Паризької 1900 року та Луїзіанської 1904-го — і лишилися майже непоміченими.
Позачергові ігри 1906 року знову дали рухові імпульс, і Олімпійські ігри переросли в найважливішу спортивну подію. Де Кубертен створив сучасне п'ятиборство для літніх Олімпійських ігор 1912 року, 1913 року розробив олімпійський прапор та кільця, а 1915-го обрав Лозанну у Швейцарії постійною штаб-квартирою МОК. Він оголосив про намір піти у відставку після літніх Олімпійських ігор 1924 року, які виявилися набагато успішнішими за перші паризькі Ігри 1900 року. 1925 року його наступником на посаді президента МОК став бельгієць Анрі де Байє-Латур.
Де Кубертен залишався почесним президентом МОК до самої смерти 1937 року.
Анрі де Байє-Латур (1925—1942) Анрі, граф де Байє-Латур був обраний президентом МОК 1925 року, після того, як засновник сучасного олімпійського руху барон П'єр де Кубертен залишив посаду й став почесним президентом. Бельгійський граф очолював МОК до самої смерти 1942 року; після нього посаду президента обійняв його віцепрезидент Й. Зіґфрід Едстрем.
Й. Зіґфрід Едстрем (1942—1952) Після смерті Анрі де Байє-Латура 1942 року шведський промисловець став виконувачем обов'язків президента до завершення Другої світової війни, після чого його офіційно обрали президентом МОК. Він відіграв важливу роль у відродженні олімпійського руху в повоєнний період.
1931 року Едстрем був причетний до суперечливого рішення заборонити легендарному фінському бігунові Пааво Нурмі змагатися на літніх Олімпійських іграх 1932 року в Лос-Анджелесі, позаяк МОК уважав Нурмі професіоналом. Це негативно позначилося на відносинах між Фінляндією та Швецією, адже Нурмі був національним героєм у своїй країні.
Едстрем залишив посаду президента МОК 1952 року, і його наступником став Ейврі Брандидж.
Ейврі Брандидж (1952—1972) став віцепрезидентом МОК 1945 року, а на 47-й сесії МОК у Гельсінкі 1952 року його обрали президентом, де він змінив на посаді Й. Зіґфріда Едстрема. Поки розглядали його кандидатуру, Брандидж мав позашлюбні стосунки і став батьком двох синів; щоб уникнути політичного скандалу, він попросив не вносити його ім'я до їхніх свідоцтв про народження.
Під час перебування на посаді президента МОК Брандидж рішуче виступав проти будь-яких форм на Олімпійських іграх. З часом таку позицію дедалі менше сприймали спортивна спільнота та інші члени МОК, а принциповість Брандиджа спричинила низку неприємних інцидентів — зокрема усунення австрійського гірськолижника Карла Шранца від участи в зимових Олімпійських іграх 1972 року. Так само він виступав проти повернення олімпійських медалей спортсменові індіанського походження Джимові Торпу, якого їх позбавили після того, як з'ясувалося, що перед участю в літніх Олімпійських іграх 1912 року він грав у напівпрофесійному бейсболі (у Стокгольмі Торп переміг Брандиджа у п'ятиборстві та десятиборстві). Попри це, Брандидж толерував практику «псевдоаматорства» країн Східного блоку, де члени збірної формально значилися студентами, військовиками або цивільними працівниками поза сферою спорту, але фактично отримували державну зарплатню за тренування на постійній основі. Брандидж наполягав, що це «їхній спосіб життя». Після його відставки 1973 року поновив аматорський статус Торпа. 1982 року МОК офіційно помилував Торпа і постановив посмертно повернути його медалі родині. Після смерті Брандиджа 1975 року з'ясувалося, що він сам багато років тому повідомляв МОК про минуле Торпа в напівпрофесійному бейсболі.
Крім того, Брандидж виступав проти всього, що, на його думку, політизувало спорт. На літніх Олімпійських іграх 1968 року в Мехіко американські спринтери Томмі Сміт і Джон Карлос на знак підтримки руху «Чорна сила» під час церемонії нагородження. Брандидж наказав Олімпійському комітетові США виселити обох афроамериканців із Олімпійського селища і відсторонити їх від національної збірної. Коли комітет відмовився, він пригрозив усунути від участи всю збірну США. Водночас Брандидж не висловлював жодних заперечень щодо нацистських вітань під час Берлінської Олімпіади.
Можливо, найбільше його запам'ятали за рішення не припиняти Ігри після теракту, який скоїло палестинське угруповання «Чорний вересень» на літніх Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені, внаслідок якого загинуло одинадцять ізраїльських спортсменів. Дехто критикував це рішення — зокрема оглядач Лос-Анджелес Таймс Джим Мюррей, який писав: «Неймовірно, але все це триває. Це майже як влаштувати танці в Дахау», — однак більшість не заперечувала, і небагато спортсменів покинули Ігри. Олімпійські змагання призупинили 5 вересня на один день. Наступного дня на Олімпійському стадіоні відбулася поминальна служба за участи вісімдесяти тисяч глядачів і трьох тисяч спортсменів. У своїй промові Брандидж заявив:
Брандидж рішуче виступав проти усунення Родезії від участи в Олімпійських іграх через її расову політику. Після теракту в Мюнхені він порівняв убивство ізраїльських спортсменів із усуненням родезійської команди, за що пізніше вибачився.
Брандидж запам'ятався також тим, що пропонував вилучити всі командні види спорту з програми літніх Олімпійських ігор, остерігаючись, що проводити Ігри зможуть лише найбагатші країни; а ще він пропонував узагалі скасувати зимові Олімпійські ігри через їхню нібито надмірну комерціалізацію.
Брандидж пішов у відставку з посади президента МОК після літніх Олімпійських ігор 1972 року, пробувши на чолі організації двадцять років, а його наступником став лорд Кілланін.
Майкл Морріс (1972—1980) 1950 року обрали почесним президентом Олімпійської ради Ірландії (OCI). 1952 року він став представником Ірландії в МОК. 1968 року обійняв посаду старшого віцепрезидента, а 23 серпня 1972 року — на 73-й сесії МОК у Мюнхені, перед самим відкриттям літніх Олімпійських ігор 1972 року — був обраний президентом, змінивши на цій посаді Ейврі Брандиджа.
За його президентства олімпійський рух переживав складні часи: організації довелося долати наслідки трагедії на Мюнхенських Іграх 1972 року та фінансового провалу Монреальських Ігор 1976 року. Через брак охочих міст-господарів зимові Олімпійські Ігри 1980 року відбулися в Лейк-Плесіді (штат Нью-Йорк), а літні 1984 року — в Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія), які виявилися єдиними кандидатами.
Кілланін подав у відставку перед літніми Олімпійськими іграми 1980 року в Москві після масового політичного бойкоту цих Ігор на знак протесту проти , але залишався на посаді до завершення Олімпіади.
Хуан Антоніо Самаранч (1980—2001) Хуан Антоніо Самаранч (який згодом отримав титул 1-го ) став президентом МОК 16 липня 1980 року на 83-й сесії МОК у Москві, яка тривала з 15 до 18 липня напередодні літніх Олімпійських ігор 1980. Офіційно він перебрав повноваження після завершення Московської Олімпіади.
За час свого президентства Самаранчу вдалося оздоровити фінансовий стан олімпійського руху — завдяки великим телевізійним контрактам і спонсорським програмам. Попри літніх Олімпійських ігор 1984 року з боку країн Східного блоку, участь у них взяла рекордна кількість спортсменів, а кількість країн — членів МОК — та учасників Ігор невпинно зростала. Самаранч прагнув, щоб на Олімпійських іграх змагалися найсильніші спортсмени світу, що сприяло поступовому допуску професіоналів.
Одним із безперечних досягнень Самаранча став фінансовий порятунок МОК, який у 1970-х роках перебував у кризі. Через надмірні витрати здавалося, що майбутні Ігри можуть лишитися без міст-господарів. За Самаранча МОК реформував систему спонсорства (обравши модель глобальних партнерів замість локальних угод на рівні національних комітетів), а нові угоди щодо телетрансляцій забезпечили значний прибуток.
Критика За часів свого президентства Самаранч наполягав, щоб до нього зверталися зі звертанням «Екселенція» — титулом, який традиційно використовують щодо глав держав та урядів (хоча в Іспанії так звертаються ще й до грандів, а Самаранч від кінця 1991 року мав титул маркіза й гранда). Крім того, під час поїздок у справах Олімпійських ігор він вимагав особистого лімузина з водієм і президентських апартаметів у найкращому готелі міста. МОК навіть орендував для його перебування в Лозанні президентський люкс вартістю 500 000 доларів США на рік.