На власній шкірі. Історії, розказані вцілілими — документальні свідчення, цілісна картина окупаційної реальності, які збирала українська журналістка, письменниця, дослідниця культури Світлана Ославська. Данні збирались під час роботи в міжнародному проєкті The Reckoning Project, який в Україні втілює Лабораторія журналістики суспільного інтересу. Опублікована у видавництві «Лабораторія» у травні 2025 року.

Про книгу Анотація книжки з сайту видавництва:Ця книжка написана на основі розмов зі свідками воєнних злочинів Росії в Україні. Журналістка Світлана Ославська документувала їхні свідчення впродовж 2022 – 2024 років у регіонах, що пережили окупацію. Тут звучать голоси людей, які на власній шкірі зазнали терору російського вторгнення. Вони були свідками того, як розстрілювали їхніх близьких, як знищували будинки, вулиці й цілі міста. Пережили тортури та нелюдське поводження, викрадення, зґвалтування. Крім того, книжка ставить питання про те, як ми говоримо про смерть і горе інших, як переживаємо травматичний досвід і якими з нього виходимо. «На власній шкірі» – це відверте висловлювання про злочинність російської агресії, і водночас – про силу окремих людей.

Опис книжки «На власній шкірі» – це книжка документальної прози. Вона складається з текстів різного розміру, різного емоційного навантаження і різного формату. Це різноманіття, на мою думку, зробить читання книжки на таку складну тему легшим.

Я писала цю книгу впродовж 2024 року за матеріалами, які зібрала з 2022-го. В основі всіх текстів – мої розмови зі свідками воєнних злочинів Росії. Це розмови з уцілілими, з тими, хто вижив і може свідчити про те пекло, яке російські окупанти влаштували в українських містах і селах. Я не одразу планувала книгу, коли проводила ці інтерв'ю. Але поступово, що глибше ми заходили у війну, я розуміла, що ці історії можуть бути не тільки матеріалом для юридичних справ –  їх можна розказати й у книжці. І взагалі – треба розповідати якомога частіше й більше. Розповідання саме по собі нічого не полагодить. Не поверне загиблих, не загоїть травм. Але може трішки сприяти їхньому загоєнню. Психологи кажуть, оповідання про пережите допомагає тим, хто розповідає.

Світлана Ославська

Про обкладинку На обкладинці книжки фото з Сумщини 2022-го Анни Ільченко. «Дерево здається безнадійно згорілим, але лелека підказує, що це лиш перше враження. Часом люди, як дерева: здаються вигорілими, але насправді ось уже видно зелені пагони. Поки живі, все можливо. В цій книжці – історії живих, вцілілих. Але живі говорять не тільки про себе, а і про померлих», – каже авторка.

Цитати Про російську окупацію я знаю тільки те, що мені розповіли інші. Якщо спробувати із цих історій сконструювати приблизне відчуття окупації, то воно складатиметься із шоку, страху, покори, відчайдушності, розпачу, зради, болю і безсилля. Ці елементи з’єднуватиме субстанція замовчаного. Замовчане — про той-таки страх, але з іншими реакціями на нього: не активна дія, а пасивне завмирання. Замовчане — це й розбіжність власної поведінки з тими прикладами героїзму, на які суспільство дивиться із захватом. У цій конструкції будуть також раптове усвідомлення власної ідентичності в ситуації, коли твоє життя й життя рідних опиняються під загрозою саме через те, ким ви є. У випадку російської окупації це означає: якщо ти українець чи українка, які виказують себе такими через власні дії. Спектр дій: від використання української мови чи зберігання вдома синьо-жовтого прапорця до служби сина у війську. І, нарешті, у цій конструкції точно будуть найдрібніші вияви людського, нормального, вітального, які дають змогу морально втриматися і вижити. І, звісно, буде травма, яка щоразу виявляє себе по-різному.

Дрібні вияви нормальності. Хтось розкаже історію про те, як електрики не було, але балони з газом можна було заправити, і тоді пекли торти на пательні. А потім виносили на вулицю — там на лавочці збиралися і чаювали. Треба ж було якось радіти, хотілося нормального життя.

І майже в кожній історії про окупацію будуть хоч кілька слів про ідентичність. Про мову, про символи, яким раніше не надавали значення, про всі ті книжки з історії України, які приносили людям замість туалетного паперу. Про те, що заради виживання треба було приховати, що ти визнаєш себе українцем, кимось відмінним від росіян.

Чому варто прочитати?

Цілісна картина окупаційної реальності, де нехтування людськими життями й гідністю є системним й усвідомленим засобом ведення війни Росією. Монологи, репортажі, документально-есеїстичні тексти й свідчення очевидців воєнних злочинів, зафіксованих у 2022–2024 роках у регіонах, що пережили окупацію або й досі її переживають. Порушує питання як ми говоримо про трагедії й біль, переживаємо колективну травму і виходимо з травматичного досвіду. Вихід видання підтримано в межах програми стипендій від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшну та Українського ПЕН, а також програмою Documenting Ukraine Інституту гуманітарних наук IWM (Відень).

Примітки