Гімалайський вовк (Canis lupus chanco) — різновид вовка з дискусійною таксономією. Вирізняється своїми генетичними маркерами: мітохондріальна ДНК вказує, що він є базальним щодо голарктичного сірого вовка, генетично тотожний тибетському та монгольському вовкам і має спорідненість з африканським вовком (Canis lupaster). Між вовками з Гімалаїв і Тибету не виявлено суттєвих морфологічних відмінностей. Гімалайський вовк поширений в Ладакху (Гімалаї), на Тибетському плато та в горах Центральної Азії, переважно на висотах понад 4000 м, оскільки він пристосувався до умов низького вмісту кисню, на відміну від інших вовків, які зустрічаються лише на нижчих висотах.
Деякі автори пропонували перекласифікувати цю лінію як окремий вид. У 2019 році на семінарі, організованому Групою спеціалістів із псових IUCN/SSC, зазначено, що ареал гімалайського вовка охоплює Гімалайський хребет і Тибетське плато. Група рекомендує називати цю лінію «гімалайським вовком» і класифікувати її як Canis lupus chanco, доки не буде проведено генетичний аналіз голотипів. Гімалайський вовк не має належного морфологічного опису. Вовки в Індії та Непалі включені до Додатка I CITES як вид, що перебуває під загрозою через міжнародну торгівлю.
Таксономія Canis chanco — наукова назва, запропонована Джоном Едвардом Греєм в 1863 році, який описав шкіру вовка, застреленого в . Цей зразок класифіковано як підвид вовка Canis lupus chanco в 1880 році. У XIX та XX століттях були описані кілька зоологічних зразків: Canis niger, описаний Філіпом Склейтером в 1874 році, — пара вовків, куплена живими у татарських торговців біля підніжжя . Lupus filchneri, описаний Паулем Мачі в 1907 році, — шкіра вовка з Сініна в китайській провінції Цинхай.. Її зібрав Вільгельм Фільхнер під час експедиції до Китаю і Тибету в 1903–1905 роках. Lupus karanorensis, також описаний Мачі в 1907 році, — шкіра та череп вовка, застреленого в оазі поблизу Дуньхуана в Китаї в 1894 році. Lupus tschiliensis, Мачі, 1907 рік — череп вовка, застреленого в прибережному регіоні китайської провінції Чжилі. Canis lupus coreanus, описаний в 1923 році, — зразок вовка з околиць Сеула на Корейському півострові.
У 1938 році Гловер Моррілл Аллен класифікував ці зразки як синоніми C. l. chanco. У 1941 році Реджинальд Інес Покок підтвердив цю оцінку після вивчення вовчих шкір і черепів в колекції Лондонського Музею природознавства. У 2005 році В. Крістофер Возенкрафт також назвав C. l. niger, C. l. filchneri, C. l. karanorensis і C. l. tschiliensis як синоніми C. l. chanco.
Назву Canis himalayensis запропоновано Аггарвалом та ін. у 2007 році для зразків вовків з Індійських Гімалаїв, які відрізнялися за мітохондріальною ДНК від зразків, зібраних в інших частинах Індії. У квітні 2009 року Canis himalayensis запропоновано як окремий вид вовка Номенклатурним спеціалістом Комітету тварин CITES. Пропозиція ґрунтувалася на одному дослідженні, яке спиралося лише на обмежену кількість зразків із музеїв і зоопарків, що могли не бути репрезентативними для дикої популяції. Комітет рекомендував відхилити цю пропозицію, але запропонував внести назву до бази даних видів CITES як синонім Canis lupus. Комітет зазначив, що ця класифікація має виключно природоохоронний характер і не «відображає найновіший стан таксономічних знань». Наголошено на необхідності подальших польових досліджень. Ця генетична лінія демонструє 3,9% розбіжності в гені мітохондріального порівняно з голарктичним сірим вовком, що може обґрунтовувати її класифікацію як окремого виду. У 2019 році на семінарі, організованому Групою спеціалістів з псових IUCN/SSC, було зазначено, що ареал гімалайського вовка охоплює Гімалайський хребет і Тибетське плато. Група визначила, що найраніша доступна латинська назва — Canis chanco запропонована Греєм в 1863 році, але географічне походження голотипу залишається нез'ясованим. Рекомендовано називати цю лінію «гімалайським вовком» і класифікувати її як Canis lupus chanco доти, доки не буде проведено генетичний аналіз голотипів.
У 2020 році нові дослідження геному гімалайського вовка свідчать, що він заслуговує на видове визнання згідно з Об’єднаною концепцією виду, Концепцією виду на основі диференційної пристосованості та Біологічною концепцією виду. Його визначили як еволюційно значущу одиницю, яку слід окремо включити до Червоного списку IUCN для забезпечення охорони.
Опис Гімалайський вовк має густе хутро: тьмяне землисто-коричневе на спині та хвості й жовтувато-біле на морді, череві та кінцівках. На морді, під очима, на верхніх щоках і вухах наявні густо розташовані чорні цятки.
Цей підвид більший за індійського та звичайного європейського вовків, його довжина становить 110–180 см, висота в плечах — 68–76 см, маса зазвичай — 30–55 кг.
Серце гімалайського вовка пристосоване до низького вмісту кисню на великих висотах. У підвиду виявлено сильний відбір на ген RYR2, який відповідає за ініціацію серцевого збудження.
Філогеографія У 2004 році порівняли мітохондріальну ДНК 27 вовків із Гімалаїв та Тибетського плато. Результати показали, що п’ять споріднених утворюють кладу, яка є базальною щодо всіх інших вовків. До цієї клади увійшли один зразок із Ладакху, дев’ять зі (Гімачал-Прадеш), чотири з Непалу та два з Тибету. Клада гімалайського вовка відокремилася від інших канід близько 800 000 років тому. Сім вовків із Кашміру до цієї клади не належали. У 2007 році проаналізовано мтДНК 18 вовків, утримуваних в . Результати показали, що вони мають спільну материнську предківську лінію. Оскільки це дослідження ґрунтувалося на зоопаркових тваринах, що походили лише від двох самиць, ці зразки не вважаються репрезентативними. Крім того, відомо, що популяція вовків у Кашмірській долині з’явилася там відносно нещодавно. Подальші генетичні дослідження показали, що зразки вовків із Тибету є генетично базальними щодо голарктичного сірого вовка. Його ген MT-ND4L починається з пари основ GTG, тоді як у всіх інших канід він починається з ATG.Zhao, C.; Zhang, H.; Zhang, J.; Chen, L.; Sha, W.; Yang, X.; Liu, G. (2014). "The complete mitochondrial genome sequence of the Tibetan wolf (Canis lupus laniger)". Mitochondrial DNA. 27 (1): 7–8. doi:10.3109/19401736.2013.865181. PMID 24438245. S2CID 207746075. Результати повногеномного секвенування свідчать, що це найбільш вовк.
Аналіз зразків калу двох вовків, зібраних у верхньому районі в Непалі, показав їхню відповідність гімалайському вовкові. Фекальні рештки чотирьох вовків, зібрані у Верхньому Мустанзі в межах Природоохоронної території Аннапурна, також належали до клади гімалайського вовка, однак утворювали окремий гаплотип від тих, що були досліджені раніше.
Популяція гімалайського вовка в Тибеті зменшилася в останні 25 000 років і зазнала ефекту пляшкового горла. Зледеніння під час останнього льодовикового максимуму, ймовірно, спричинило втрату середовища існування, генетичну ізоляцію та давню інбридингову депресію. Водночас популяція у Цінхаї зросла, продемонструвавши генетичний потік у 16% від китайських аборигенних канід і 2% геному дінго. Ймовірно, саме вона знову заселила Тибетське плато. Гімалайський вовк контрастує з вовками, що мешкають на нижчих висотах у Внутрішній Монголії, Монголії та Сіньцзяні. Деякі вовки в Китаї та Монголії також належать до клади гімалайського вовка, що вказує на спільну материнську предкову лінію та широкий ареал поширення. Виявлено також докази гібридизації з сірим вовком у районі Сачият-Ерташ в Іссик-Кульській області Киргизстану та інтрогресії від сірого вовка або собаки до гімалайського вовка в Непалі.
Геномне дослідження вовків Китаю з використанням музейних зразків, зібраних на півдні країни в 1963–1988 роках, виявило три клади: північноазійських вовків (зокрема з північного Китаю та східної Росії), вовків Тибетського плато та унікальну популяцію з південного Китаю. Один зразок, знайдений настільки далеко на південний схід, як провінція Цзянсі, демонструє ознаки змішаного походження між тибетськими вовками та іншими популяціями вовків Китаю.
Послідовності ДНК можна зіставляти, щоб побудувати філогенетичне дерево, яке відображає еволюційні взаємозв’язки; кожна точка розгалуження на такому дереві позначає відокремлення двох ліній від спільного предка. На цьому дереві термін «базальний» використовують для опису лінії, що утворює гілку, яка відходить найближче до спільного предка.
Взаємини з індійським рівнинним вовком У 2021 році дослідження порівняло як мітохондріальну ДНК, так і ядерну ДНК (з клітинного ядра) вовків Гімалаїв із вовками з низин Індійського субконтиненту. Геномні аналізи засвідчили, що гімалайський вовк та індійський рівнинний вовк є генетично відмінними один від одного. Вони також генетично відрізняються від інших популяцій вовків північної півкулі й є для них генетично базальними. Ці вовки утворюють єдину мітохондріальну кладу, що вказує на походження від одного поширення з певного регіону в останні 100 000 років. Водночас дослідження показало, що гімалайський вовк відокремився від цієї лінії 496 000 років тому, а індійський рівнинний вовк — 200 000 років тому.
Гібридизація з невідомим вовкоподібним канідом Порода собак тибетський мастиф змогла дуже швидко адаптуватися до екстремальних високогірних умов Тибетського плато, подібно до інших ссавців, таких як як, тибетська антилопа, сніговий барс та дика свиня. Здатність тибетського мастифу уникати гіпоксії на великих висотах через вищий рівень гемоглобіну порівняно з низинними собаками пояснюється доісторичним схрещуванням із тибетськими вовками.
У 2020 році геномний аналіз показав, що вовки Гімалаїв і Тибетського плато є близькоспорідненими. Ці вовки мають змішану історію походження, яка включає сірих вовків, собак і невідомого вовкоподібного каніда. Ця популяція-привід глибоко дивергувала від сучасних голарктичних вовків і собак, внесла 39% до ядерного геному гімалайського вовка та передала алель EPAS1, який виявляють і в гімалайських вовків, і у собак та який дає змогу виживати на великих висотах.
Домашні собаки демонструють широкий спектр забарвлень і візерунків шерсті. У багатьох ссавців різноманітність забарвлення спричинена регуляцією гена ASIP, який змушує волосяні фолікули перемикатися з утворення чорного або коричневого пігменту на жовтий або майже білий. Найпоширеніший візерунок шерсті серед сучасних вовків — агуті, за якого на верхній частині тіла присутні смугасті волосини, а нижня частина має світліше забарвлення. Жовте забарвлення домінує над чорним і трапляється у собак по всьому світу, а також у дінго в Австралії.
У 2021 році дослідження повних геномних послідовностей собак і вовків зосередилося на генетичних взаємозв’язках між ними на основі забарвлення шерсті. Було встановлено, що більшість гаплотипів забарвлення собак подібні до більшості гаплотипів вовків; однак домінантне жовте забарвлення у собак виявилося тісно пов’язаним із білим забарвленням у північноамериканських арктичних вовків. Цей результат свідчить про спільне походження домінантного жовтого забарвлення у собак і білого у вовків, але без нещодавнього генетичного потоку, оскільки ця клада виявилася базальною щодо шакала звичайного і генетично відмінною від усіх інших канід. Найближчий спільний предок шакала звичайного та лінії вовків жив близько 2 млн років тому. Дослідження припускає, що близько 35 тис. років тому відбулася генетична інтрогресія до пізньоплейстоценового сірого вовка з популяції-привида вимерлого каніда, який відокремився від лінії сірого вовка понад 2 млн років тому. Така різноманітність забарвлення була присутня у вовків 35 тис. років тому та у собак 9,5 тис. років тому. Близькоспоріднений гаплотип трапляється серед тибетських вовків, які мають жовтувате забарвлення шерсті. Дослідження пояснює взаємозв’язки забарвлень між сучасними собаками і вовками, білими вовками Північної Америки, жовтими собаками та жовтуватими вовками Тибету. Воно доходить висновку, що під час пізнього плейстоцену природний добір заклав генетичні основи сучасної різноманітності забарвлення шерсті у собак і вовків.