Завод добрив у Мерано – виробничий майданчик на північному сході Італії, що починав свою діяльність із виробництва добрив, але в подальшому був перепрофілійований.
Завод, що почав роботу в 1925 році, спорудила компанія Montecatini, яка колись починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття стала найбільшим хімічним концерном Італії. Технологія виробництва перебачала електроліз води з отриманням водню, що йшов далі на продукування аміаку. Необхідну для процесу велику кількість електроенергії забезпечило спорудження ГЕС Марленго потужністю 29,4 МВт (в той же період розширили з 8 до 19 МВт і ТЕС Тель, що почала роботу ще в 1898 році та була по відношенню до ГЕС Марленго першим ступенем дериваційного каскаду). Чотири з шести турбін ГЕС Марленго були сполучені з генераторами постійного струму, що йшов на встановлені у сусідній будівлі електролизери. Отриманий водень по трубопроводу завдовжки кілька кілометрів подавали на майданчик хімічного заводу, який спорудили в районі Сініга на південних околицях Мерано.
Первісно потужність по аміаку становила 18 тисяч тонн на рік, в 1930-му цей показник досягнув 24 тисяч тонн, а станом на 1933 рік вже рахувався як 31 тисяча тонн. При цьому додатковим джерелом водню стала газифікація коксу з отриманням водяного газу, що забезпечував 25 – 30% виробництва аміаку.
Частину аміаку використовували для продукування нітратної кислоти, за допомогою якої потім отримували азотні добрива – нітрат амонію (реакцією нітратної кислоти з все тим же аміаком) та нітрат кальцію (обробкою нітратною кислотою вапняку). Також в Мерано організували випуск діамонійфосфату (результат реакції аміаку з фосфоровмісною сировиною), що зробило Montecatini першим виробником комплексних азотно-фосфорних добрив у Італії (лише наприкінці 1930-х цим також зайнялась компанія Vetrocoke, що спорудила завод у Порто-Маргера). Також відомо, що аміак могли відправляти на належний тому ж власнику завод вибухівки та добрив в Авільяно.
Враховуючи спорідненість технологій отримання аміаку та метанолу на основі газифікації, у Мерано в якийсь момент організували продукування останнього (використавши вже існуючу колону синтезу аміаку). Станом на 1938 рік потужність майданчику становила біля 10 тонн метанолу на добу та планувалось її збільшення до 20 тонн.
В 1950-х роках у Італії почався розвиток більш економічно ефективних виробництв аміаку на основі природного газу і в 1959 році випуск цього продукту в Мерано припинили. В 1961-му тут почали роботу з моно- та полікристалічним кремнієм, а в першій половині 1970-х виробництво добрив остаточно закрили (завод монокристалічного кремнію компанії MEMC діє і в середині 2020-х).Giulio Natta L’Industria dell’alcool metilico e della formaldeide
Примітки