Комплекс з видобутку та переробки калійних солей Паскуазія – колишній виробничий майданчик на італійському острові Сицилія. Найбільша калійна копальня в історії країни.
З 1919 по 1931 роки в районі Паскуазія вели видобуток сірки (якою була відома Сицилія). Під час цієї діяльності виявили наявність калійної солі, а подальша розвідка показала, що її запаси вимірюються мільйонами тонн. У 1959 році права на розробку родовища отримала компанія Sali Potassici Trinacria (SPT), серед акціонерів якої був концерн Edison, що цього десятиліття диверсифікував свою діяльність за рахунок хімічної промисловості, зокрема, шляхом спорудження заводів добрив у Порто-Маргера та сицилійському Пріоло. Іншими співвласниками виступали представники острівної знаті – принц Спатафора, граф Монкада, барон Сабатіні.
Початкові умови гірничої ліцензії передбачали доведення видобутку до 4 тисяч тонн на добу вже у 1962 році, проте SPT не вдалось виконати їх вчасно. Також спостерігалось відставання у спорудженні потужностей зі збагачення, які станом на 1966 рік становили лише 2 тисячі тонн на добу. Як наслідок, вже у 1965-му SPT досягнула першої домовленості про спільну розробку Паскуазії з державною агенцією Ente Minerario Siciliano (EMS) та Eni (діяла через свою дочірню структуру ANIC), а в 1968-му копальня перейшла від SPT до компанії Industria Sali Potassici e Affini (ISPEA), створеної EMS, Montedison (утворилась в результаті злиття в 1966-му Edison та іншого хімічного концерну Montecatini) та Eni (можливо відзначити, що на той момент ці три учасника вже мали досвід спільної діяльності, запустивши в 1967 році завод добрив у Джелі на південному узбережжі Сицилії).
Видобуток вели підземним способом, при цьому за первісним проектом спорудили три стовбури – скіповий №1 глибиною 825 метрів (його підйомник міг забезпечувати видачу 240 тонн на годину), скіпо-клітьовий №2 глибиною 757 метрів (міг підіймати 150 тонн породи на годину) та вентиляційний завглибшки 310 метрів. З плином часу на тлі все більшого віддалення зони розробки від стовбурів облаштували доступ до цієї зони через транспортний ухил протяжністю 1920 метрів. У ньому розмістили конвеєр продуктивністю 500 тонн на годину, крім того, існувала можливість проїзду транспорту. На одній із ділянок ухил пройшов через схильний до плавлення бішофіт, тому довелось встановити тут холодильну установку. Також модернізація копальні включала спорудження нового вентиляційного стовубуру завглибшки 290 метрів.
Первісно організували видобуток з верхнього покладу хлористих солей – сильваніту та карналіту, а дещо пізніше залучили до розробки розташовані нижче поклади каїніту (останніх налічувалось п’ять, при цьому найбільшим за запасами був перший, а найбільш комерційно привабливим – другий з товщиною 30 – 35 метрів). Запаси верхнього покладу вичерпались вже у 1973 році, після чого копальня видобувала лише каїніт.
Каїніт (хлорид калію/сульфат магнію) потребував додаткових витрат на переробку, яку здійснювала належна до комплексу фабрика, де галургічним методом отримували сульфат калію (незважаючи на пов’язані з цим додаткові витрати, сульфат калію мав і вищу ціну, оскільки певні сільськогосподарські культури погано сприймали калійні добрива у хлористій формі). Вилучена порода проходила збагачення флотаційним способом, а руду різної якості змішували таким чином, щоб вміст К20 був не нижче за необхідні фабриці 12%. Також відомо, що проектна потужність фабрики становила 1,4 млн тонн руди на рік і що станом на початок 1990-х років на 1 тону сульфату калію припадало 5,9 тонн руди. Для задоволення потреб фабриці у воді неподалік звели греблю Віллароза з водосховищем ємністю 10 млн м³. Планувалось, що додаткові обсяги каїніту для переробки постачатиме копальня Корвілло, проте остання у підсумку виявилась невдалим проектом.
В 1973-му копальня видала лише біля 0,15 млн тонн руди, після чого видобуток почав зростати та в 1977-му досягнув локального піку у 0,87 млн тонн. Далі почалось падіння і в 1981-му в Паскуазії виробили лише 0,58 млн тонн. У підсумку наприкінці 1981-го ISPEA передала свої активи за символічну суму компанії Italkali, яка була створена EMS (51%) та приватними інвесторами (49%, серед них компанія SAMS під кервіництвом адвоката Франческо Морганте, а також все ті ж Montedison та Eni). При цьому умови угоди передбачали здійснення управління саме приватними інвесторами (таку схему вже випробували минулого десятиліття за участі SAMS на копальні Ріалмонте).
В 1988-му копальня Паскуазія досягнула історичного максимуму у 1,36 млн тонн руди, при цьому продукцію активно експортували (до країн Середземномор’я – Алжиру, Єгипту, Греції, Марокко, Тунісу, Туреччини, а також більш віддалених Бразилії, Китаю та Японії). Далі почався швидкий спад і в 1991-му Паскуазія видала лише 0,4 млн тонн. В 1992-му вдалось довести видобуток до 0,94 млн тонн (при цьому щодобово вилучали 6,5 – 7 тисяч тонн породи), проте це не могло усунути наявних проблем і наприкінці липня того ж року оголосили про закриття копальні.
Примітки