Аполінаріо Мабіні (; 23 липня 1864, Талага, , Батангас ― 13 травня 1903 року, Маніла) ― філіппінський політичний діяч, юрист, ідеолог національно-визвольного руху Філіппін, головний радник Революційного уряду та перший прем'єр-міністр Першої Філіппінської Республіки. Відомий як «мозок революції», він відіграв ключову роль у формуванні політичної думки доби; автор праць, які лягли в основу . Попри параліч, спричинений хворобою, Мабіні залишався активним упродовж Філіппінської революції та Філіппіно-американської війни; після арешту американською владою був засланий на Гуам і повернувся на Батьківщину незадовго до смерті.

Життєпис Аполінаріо Мабіні народився 23 липня 1864 року в невеличкому баріо Талага, неподалік від міста , що в провінції Батангас. Він був другою дитиною в сім'ї та мав ще сім братів. Його батько, Іносенсіо Леон Мабіні (), був дрібним фермером, який не вмів читати та писати. Коли він отримав почесне звання «очільника баріо» () за сприяння свого тестя, то навіть не міг поставити підпис під документом щодо його обрання. Його мати, Діонісія Магпантай Маранан (), була донькою місцевого шкільного вчителя. Мати дуже любила своїх синів та приділяла їм багато уваги, саме вона навчила малого Аполінаріо читати, писати та деяким молитвам.

Родина була дуже бідною і проживала у невеличкій хатинці-ніпа. Проте у них була земельна ділянка, на якій вони вирощували рис, цукор, кукурудзу та овочі. Коли був гарний врожай, то мати продавала продукти на ринку, з чого сім'я мала додатковий підробіток. «Малий Пуле», як його називала мати, часто допомагав батькам на господарстві. В його обов'язки входило відводити на пасовище. Проте він був досить хворобливим у дитинстві, тож не надто любив тяжку фізичну працю.

Попри скрутне фінансове становище сім'ї, Пуле дуже хотів навчатися і постійно проводив час за книжками. Йому пощастило, що після реформи 1865 року початкова освіта стала обов'язковою для усіх дітей. Тож коли Аполінаріо виповнилося шість років він почав навчання у школі, де викладав його дідусь, у місті Танаван. Він був дуже старанним учнем, тож батьки сподівалися, що він стане священником. У Танавані він влаштувався як помічник кравця, щоби заробляти собі на життя. Перший рік навчання видався надто складним для Пуле, переважно через характер вчителя, Сімплісіо Авеліно (), який почасти знущався з учнів. Після скарг Аполінаріо, його таки перевели до церковної школи міста Ліпа, якою керував Валеріо Малабанан (), відомий священник і викладач у Танавані. Саме тут Пуле закінчив перші два роки середньої освіти, вивчав латину та богослів'я.

У 1881 році Пуле виграв стипендію на безоплатне навчання в коледжі у Манілі. Там він закінчив середню школу. Ще бувши студентом, він викладав латину, щоб оплатити проживання та харчування. У коледжі Мабіні був блискучим студентом. Він виграв кілька призів на академічних конкурсах. Він мав добрі навчальні звички. Пуле був старанним студентом, він уважно слухав своїх вчителів, переписуючи свої конспекти після занять або вдома. Він мав чудову пам'ять. Йому було легко запам'ятовувати багато фактів із книжок.

У літературі часто зустрічається цікава легенда щодо років у коледжі. Одного разу вчитель покликав Мабіні розв'язати складну задачу. Вчитель очікував, що юнак з провінції Батангас дасть дурну відповідь, яка розсмішить клас. На його подив, Мабіні розв'язав задачу. Він успішно справлявся з усіма домашніми завданнями та іспитами. Вчитель дивувався: «Ви усвідомлюєте, що ця робота [Аполінаріо] походить від розуму блискучої людини? Сподіваюся, одного дня я побачу такі уми, що керуватимуть нашою країною». У 1882 році спалах епідемії холери в Манілі та брак грошей змусили Мабіні повернутися до рідного міста. Він працював там помічником вчителя у свого колишнього професора, отця Малабанана. Через рік мати Мабіні померла. Мабіні був розбитий горем.

Юридичний факультет та формування поглядів Згодом Аполінаріо зумів зібрати достатньо коштів, щоби продовжити своє навчання. Він продовжив навчання з філософії в коледжі Летран і закінчив його в , найстарішому університеті Філіппін. Замість того, щоб стати священником, як бажала його мати, Мабіні вирішив стати юристом. Він закінчив юридичний факультет у 1894 році. Йому було тридцять років.

У той час серед заможної філіппінської молоді було заведено продовжувати освіту в Європі, зокрема в університетах Іспанії чи Німеччини. Однак через скрутне матеріальне становище сім'ї Мабіні не мав змоги виїхати за кордон. Філіппіни були колонією Іспанії, якою керував генерал-губернатором, якого призначав король. Значний вплив на життя колонії мали чернечі ордени. Вони володіли великими земельними наділами — енком'єндами (пізніше відомими як асьєнди), використовуючи працю місцевого населення для обробітку земель та фінансування своєї місіонерської діяльності. Іспанська колоніальна адміністрація культивувала думку, що місцеве населення через брак освіти не здатне до самоврядування. Своїм прикладом Мабіні довів, що філіппінці, які здобули освіту на батьківщині, спроможні керувати державними справами не гірше за європейців.

Порівнюючи покоління філіппінських інтелектуалів покоління Мабіні з попереднім поколінням Хосе Рісаля та інших членів пропагандистського руху, журналіст та у галузі літератури описує покоління Мабіні як наступний етап в еволюції філіппінського інтелектуального розвитку:

Ще під час навчання на юридичному факультеті Мабіні зблизився з колом патріотично налаштованих інтелектуалів, які прагнули змінити статус Філіппін як колонії на повноправну провінцію Іспанії. Це дало б островам представництво в іспанському парламенті (Кортесах) та допомогло б зупинити зловживання колоніальної влади. Ця ініціатива отримала назву «Рух пропаганди». Для поширення своїх ідей реформатори видавали газету «Солідарність» (), редактором якої був .

У лютому 1892 року, як і багато інших лідерів руху, він приєднався до масонів, вірячи в ідею всесвітнього братерства. Масонські ложі слугували прикриттям для політичної діяльності й в кожного члена ложі було своє таємне ім'я. Мабіні обрав Катабай, тагальське слово, що означає «обережний» або «розсудливий», як своє ім'я в масонстві. Після посвячення він занурився у ґрунтовне вивчення масонських принципів та активно займався залученням нових членів. Після досягнення 33 ступеня він став «великим майстром» ложі Балагтас у . Згодом було сформовано організацію «Філіппінська ліга» (). Оскільки дель Пілар перебував у Мадриді, лобіюючи інтереси філіппінців перед іспанським урядом, Мабіні взяв на себе роль таємного кореспондента, інформуючи його про нагальні потреби та ситуацію на островах.

Однак розчарування в мирних методах боротьби призвело до формування групи, яка прагнула повної незалежності від Іспанії, а не просто статусу провінції. Вони створили таємну організацію «Катіпунан» під проводом Андреса Боніфасіо. Мабіні спочатку критично поставився до цього радикального повороту. У листі до дель Пілара він писав: «Вони покинули нас! Вони обрали насильницькі методи замість мирних реформ. Сподіваюся, вони знають, що роблять».

Філіппінська революція

Початок збройної боротьби

19 серпня 1896 року існування «Катіпунана» було викрито. Хтось доніс про організацію отцю Маріано Гілю, парафіяльному священнику з Тондо (Маніла), який негайно повідомив іспанську владу. Отримавши інформацію про підготовку збройного повстання, колоніальна адміністрація розпочала масові арешти підозрюваних лідерів.

Викриття змусило Андреса Боніфасіо пришвидшити події. 26 серпня він зібрав у пагорбах Балінтавака (нині територія Кесон-Сіті) близько 1000 повстанців. Їхнє озброєння було примітивним: кілька гвинтівок, саморобні пістолети, боло (мачете) та бамбукові списи. Попри це, Боніфасіо та його прибічники оголосили відкриту війну Іспанії. Ця подія увійшла в історію як «Клич Балінтавака» () або «Клич Пугад Лавіна» ().

Хвороба та параліч Того ж 1896 року Мабіні тяжко захворів. Невідома вірусна інфекція (ймовірно поліомієліт) вразила його нервову систему, спричинивши високу лихоманку та подальший параліч. Він був госпіталізований до лікарні Сан-Хуан-де-Діос у Манілі, де остаточно втратив здатність рухати м'язами від пояса до ніг. Відтоді Аполінаріо залишився людиною з інвалідністю, яка пересувалася в інвалідному візку. Через свій інтелект та фізичний стан він згодом отримав у філіппінській історіографії прізвисько «Величний паралітик» ().

Саме хвороба врятувала Мабіні від ув'язнення та можливої страти. Іспанська влада не стала ув'язнювати паралізовану людину, на відміну від інших лідерів революції 1896 року, багатьох з яких катували та вбили. Серед страчених був і найкращий друг Мабіні, адвокат Нумеріано Адріано. З лікарняного ліжка Мабіні написав листа іспанському генерал-губернатору . У зверненні він заперечував свою участь у насильницьких діях «Катіпунана», визнаючи лише допомогу дель Пілару в виданні газети «Солідарність». Він наголошував, що прагнув мирних реформ у складі Іспанії та засуджував збройне повстання.

Ідеологічний злам та розкол повстанців

Перебуваючи в лікарні, Мабіні уважно стежив за перебігом подій. Поворотним моментом для нього стала страта Хосе Рісаля, ідейного натхненника багатьох реформаторів та членів «Катіпунана». 30 грудня 1896 року Рісаля розстріляли за звинуваченням у державній зраді на полі Багумбаян (нині парк Рісаля). Смерть Рісаля змусила Мабіні усвідомити, що шлях мирних реформ остаточно вичерпано. Він дійшов висновку, що єдиним виходом залишилася збройна боротьба, розпочата Боніфасіо. Відчуваючи обов'язок продовжити справу Рісаля, Мабіні вирішив підтримати революцію своїм інтелектом та пером, переконаний, що «перо сильніше за меч».

Згодом Мабіні дізнався про серйозні проблеми всередині самого революційного руху. У «Катіпунані» утворилися дві ворожі фракції. Одну очолювали брати Андрес та Прокопіо Боніфасіо, вихідці з Тондо (Маніла). Іншу групу вів генерал Еміліо Агінальдо з Кавіта. Внутрішнє протистояння у «Катіпунані», що виникло на ґрунті регіональних (провінційних) розбіжностей та особистого суперництва, закінчилося трагічною стратою Андреса Боніфасіо та його брата Прокопіо. Пізніше Мабіні вказував на цей випадок — нездатність революціонерів зберегти єдність перед обличчям ворога — як на одну з основних причин невдачі Філіппінської революції.

Тим часом іспанський генерал-губернатор намагався припинити повстання шляхом переговорів. У грудні 1897 року між іспанською владою та керівництвом повстанців було укладено . Згідно з пактом, повстанцям, які мирно здадуться, обіцяли амністію. Документ передбачав тимчасове припинення вогню та вигнання лідерів повстання, зокрема Еміліо Агінальдо, в обмін на грошову компенсацію. Мабіні не вірив у довговічність та чесність цього пакту, вважаючи його лише тимчасовою угодою, і не довіряв іспанцям.

Вигнання та повернення 5 липня 1897 року Мабіні був виписаний з лікарні. Лікарі рекомендували йому продовжити реабілітацію для лікування паралічу. Він переїхав до міста Лос-Баньос у провінції Лагуна, відомого гарячими цілющими джерелами. У Лос-Баньосі Аполінаріо проживав у сім'ї генерала Пасіано Рісаля — старшого брата Хосе Рісаля ― одного з лідерів «Катіпунана». Мабіні та Пасіано обговорювали подальші плани та стратегії революційної боротьби. Як і передбачав Мабіні, іспанці порушили умови : повстанців, які здалися, ув'язнювали, катували та страчували. Це зміцнило недовіру Мабіні до іспанців і викликало різку публічну критику.

Тим часом Еміліо Агінальдо, який очолив революцію після смерті Боніфасіо, перед початком Іспано-американської війни вирушив до Гонконгу. Там він таємно зустрівся з представниками американського флоту, які пообіцяли допомогу у звільненні Філіппін від іспанського панування. Мабіні, проте, рішуче застерігав проти довіри американцям:

Іспансько-американська війна