Занзібáрська револю́ція (; ) — революція 12 січня 1964 року в Занзібарі. Революція призвела до повалення султана Занзібару Джамшида бін Абдулли та його переважно арабського уряду більшістю чорношкірого африканського населення острова.

Занзібар був етнічно різноманітною державою, що складалася з низки островів біля східного узбережжя Танганьїки. Формально відокремлений від Німецької Східної Африки в 1890 році, він став повністю незалежним у 1963 році, маючи відповідальність за власну оборону та зовнішні справи в результаті відмови Великої Британії від свого протекторату над ним. На серії парламентських виборів, що передували цій зміні, арабській меншині вдалося зберегти владу, яку вона успадкувала від колишньої історії Занзібару як заморської території Оману.

Розчарована відсутністю парламентського представництва порівняно з часткою голосів, отриманих на виборах у липні 1963 року, Афро-Ширазі на чолі з Джоном Окелло мобілізувала близько 600–800 чоловіків на головному острові Унгуджа вранці 12 січня 1964 року. Захопивши поліцейські сили країни та привласнивши їхню зброю, повстанці вирушили до міста Занзібар, де вони скинули султана та його уряд.

Вони вчинили різанину арабів під час Занзібарської революції. Повстанці також продовжили грабувати майно та підприємства, що належали арабам та південноазіатам, а також ґвалтувати або вбивати арабських та індійських мирних жителів на острові. Кількість загиблих є суперечливою, за оцінками, від кількох сотень до 20 000. За оцінками, 10 000 людей втекли з острова, багато з яких втекли до Великої Британії. Близько чверті арабів Занзібару загинуло під час різанини. Поміркований лідер Афро-Ширазі Абейд Каруме став новим президентом і главою держави.

Очевидні комуністичні зв'язки нового уряду стурбували західні уряди. Оскільки Занзібар перебував у сфері впливу Великої Британії, британський уряд розробив низку планів втручання. Однак, комуністичний уряд, якого боялися, так і не був створений. Оскільки британських та американських громадян було успішно евакуйовано, Велика Британія не втручалася у заворушення на острові. Держави Східного блоку, такі як Східна Німеччина та Радянський Союз, разом з антирадянською КНР, негайно визнали новий уряд і надіслали радників.

Каруме успішно домовився про об'єднання Занзібару з Танганьїкою для утворення нової держави Танзанія. Сучасні ЗМІ оцінили це об'єднання як спробу запобігти комуністичному підриву Занзібару. Революція поклала край більш ніж 250-річному арабському пануванню на Занзібарі. Щороку на острові її відзначають річницями та державним святом. Кількість жертв різанини загалом не визнається.

Передумова Занзібарський архіпелаг, нині частина Танзанії, — це група островів, розташованих в Індійському океані біля узбережжя Танганьїки. Він складається з головного південного острова Унгуджа (також відомого як Занзібар), меншого північного острова Пемба та численних навколишніх острівців. Починаючи приблизно з тисячоліття, купці та торговці регулярно відвідували острови з Персії, Аравії та Індії. Деякі там оселилися, і іслам став впливовим в острівній культурі серед усіх етнічних груп.

Довга історія арабського правління датується 1698 роком, і Занзібар був заморською територією Оману, поки не здобув незалежність у 1858 році під власним султанатом. У 1890 році, за правління Алі ібн Саїда, Занзібар став британським протекторатом після того, як Гельголандсько-Занзібарський договір розділив британську та німецьку території в Центральній Африці під час боротьби за Африку. Хоча він ніколи не перебував під прямим британським правлінням, він вважався частиною Британської імперії.

В 1964 року форма правління Занзібару була конституційною монархією, якою правив султан Джамшид бін Абдулла. Населення Занзібару становило близько 230 000 африканців, деякі з яких заявляли про перське походження та були відомі на місцевому рівні як шираз, а також містили значні меншини – 50 000 арабів та 20 000 південних азіатів, які здавна займали чільне місце в бізнесі та торгівлі. Різні етнічні групи змішувалися через шлюби, і відмінності між ними розмивалися; за словами одного історика, важливою причиною загальної підтримки султана Джамшида було етнічне різноманіття його родини.

Але арабські жителі острова були основними землевласниками і, як правило, були багатшими за африканців. Вони мали доступ до вищих соціальних послуг, таких як охорона здоров'я та освіта, ніж африканці. Окрім цього, британська влада вважала Занзібар арабською країною та завжди займала позицію підтримки арабської меншини, щоб вона залишалася при владі.

З наближенням виведення британців на початку 1960-х років основні політичні партії організувалися переважно за етнічними ознаками, причому араби домінували в Націоналістичній партії Занзібару, а африканці — в Афро-Ширазі. Націоналістична партія Занзібару розглядала Єгипет як свій взірець, що викликало певну напруженість у стосунках з британськими чиновниками на островах. З іншого боку, століттями Занзібар перебував під контролем арабського правлячого класу, і Міністерство у справах колоній не могло уявити собі Занзібар, яким би правили чорношкірі африканці.

У січні 1961 року, в рамках процесу виведення британських військ з островів, влада острова сформувала виборчі округи та провела демократичні вибори. Афро-Ширазі та Націоналістична партія Занзібару отримали по 11 з 22 доступних місць у парламенті Занзібару, тому в червні відбулися подальші вибори, на яких кількість місць збільшилася до 23. Націоналістична партія Занзібару увійшла до коаліції з Народною партією Занзібару та Пемби і цього разу отримала 13 місць, тоді як Афро-Ширазі, незважаючи на отримання найбільшої кількості голосів, отримала 10. Афро-Ширазі запідозрила фальсифікацію виборів, і спалахнули громадянські заворушення, в результаті яких загинуло 68 осіб. Щоб зберегти контроль, коаліційний уряд заборонив більш радикальні опозиційні партії, заповнив державну службу власними призначенцями та політизував поліцію.

У 1963 році, коли кількість місць у парламенті збільшилася до 31, на чергових виборах повторилися голоси 1961 року, а також відбулася суперечлива пропаганда. Через особливості розподілу виборчих округів, які були розподілені, Націоналістична партія Занзібару та Афро-Ширазі, очолювана Абейдом Амані Каруме, отримала 54 відсотки голосів, але лише 13 місць. Націоналістична партія Занзібару/Народна партія Занзібару та Пемби виграли решту місць і почалася зміцнювати свою владу. Умма, сформована того року невдоволеними радикальними арабськими соціалістами-прихильниками Націоналістичної партії Занзібару, була заборонена, а всіх поліцейських африканського материкового походження звільнили.

Це призвело до звільнення значної частини єдиних сил безпеки на острові та створило розлючену групу воєнізованих чоловіків, навчених у поліцейських формуваннях та знайомих з будівлями, обладнанням та процедурами поліції. Новий уряд, де домінували араби, чітко дав зрозуміти, що у зовнішній політиці Султанат Занзібар прагнутиме тісних зв'язків з арабським світом, особливо з Єгиптом, і не зацікавлений у налагодженні відносин з країнами материкової частини Африки, як того бажала чорна більшість.

Рабство на Занзібарі було скасовано в 1897 році, але значна частина арабської еліти, яка домінувала в політиці острова, майже не намагалася приховати свої расистські погляди на чорну більшість як на нижчих, народ, придатний лише для рабства. У парламенті міністр фінансів Джума Алей відповів на запитання Каруме образливою заявою, що йому не потрібно відповідати на запитання простого «човняра». Алей сказав в іншій промові в парламенті, що якщо араби надмірно представлені в Кабінеті міністрів, то це не через расу, а радше тому, що розумові здібності чорношкірих були надзвичайно низькими, а розумові здібності арабів, таких як він сам, були настільки високими, що розлютило чорну більшість.

Спогади про століття арабської работоргівлі в минулому (деякі старші чорношкірі люди були рабами в молодості), разом із виразно поблажливим ставленням арабської еліти до чорної більшості в сучасності, означали, що значна частина чорношкірого населення Занзібару мала люту ненависть до арабів і вважала новий уряд, де домінували араби, нелегітимним. Уряд різко скоротив витрати на школи в районах з високою концентрацією чорношкірого населення, що посилило напруженість.Урядовий бюджет з його драконівськими скороченнями витрат на школи в чорношкірих районах широко розглядався як ознака того, що уряд, де домінували араби, планує назавжди закріпити за чорношкірими статус другосортних осіб.

10 грудня 1963 року, після припинення британського протекторату, було досягнуто повної незалежності, а уряд очолювала коаліція ZNP/ZPPP. Уряд звернувся до Сполученого Королівства з проханням про укладення оборонної угоди, просячи розмістити на острові батальйон британських військ для виконання обов'язків внутрішньої безпеки, але це прохання було відхилено. Велика Британія вважала недоречним участь британських військ у підтримці правопорядку так швидко після повної незалежності. І в будь-якому разі, багато членів кабінету міністрів, які прагнули тісніших зв'язків з Єгиптом, яким правив радикальний, антизахідний націоналіст Насер, не хотіли присутності британських військ на Занзібарі. Згідно з повідомленнями британської розвідки, найближчим часом ймовірні громадянські заворушення, що супроводжуватимуться зростанням комуністичної активності, і що прибуття британських військ може призвести до подальшого погіршення ситуації. Багато іноземних громадян залишилися на острові, включаючи 130 британців, які були безпосередніми співробітниками уряду Занзібару.

У 1959 році харизматичний угандієць на ім'я Джон Окелло прибув до Пемби, працюючи муляром. У лютому 1963 року він переїхав до Занзібару. Працюючи посадовцем у Профспілці фарбувальників Занзібару та Пемби, а також активістом ASP, Окелло здобув прихильників і майже з моменту прибуття на Занзібар організовував революцію, яку планував здійснити невдовзі після здобуття незалежності.

Примітки

Джерела