Регіоналізм — напрям у дизайні та архітектурі, що ставить за мету відобразити в сучасній архітектурі локальні особливості, переважно в зовнішньому оздобленні. Зародився в XX столітті як противага еклектичним та істористським підходам у вираженні національної самобутності в архітектурі.

В Україні регіоналізм як архітектурний напрям набув популярності з 1980-х років. Переважно будівлі цього стилю споруджували в західних областях — насамперед у Закарпатській та Івано-Франківській, меншою мірою у Львівській.

Характерні риси Кандидат технічних наук та випускник Київського національного університету архітектури і будівництва Демессіе Мекуріа Келкай виводить такі принципи концепції регіоналізму в сучасній архітектурно-дизайнерській практиці: повага до історії, традицій та регіональної ідентичності; адаптація традиційних образів і прототипів до сучасних умов; перевтілення традиційних рішень у сучасну архітектуру; розгляд регіоналізму й глобалізації як складових частин загального процесу, а не як протиборчих течій.

Історія

Ранній регіоналізм Регіоналізм зародився на початку XX століття як антитеза еклектиці, модерну та ретроспективним національно-романтичним напрямам. Згодом функціоналізм вплинув на формування національних архітектурних шкіл і значною мірою нівелював процеси регіоналізму, хоча в низці робіт лідерів модернізму зберігалися певні відмінності та нюанси, зумовлені переважно місцевими традиціями й умовами.

У довоєнний період розвиток місцевих варіантів інтернаціонального стилю в різних країнах мав спонтанний характер, зумовлений специфічними особливостями національних культур.  

У повоєнний час регіоналізм перетворився на свідоме завдання творчих програм. Це було зумовлено, зокрема, реакцією на агресивну пропаганду «універсальної» архітектури в дусі Міс ван дер Рое, яку сприймали як прояв культурної експансії США — прагнення американізувати вигляд країн, що зайняли прозахідну позицію в біполярному світі. «Національне» почали протиставляти «американському», надаючи йому суб’єктивно забарвленої, часто романтичної трактовки.

Між світовими війнами промислове розвиток і процес урбанізації створили передумови для поширення модернізму в країнах Південної Америки та деяких азіатських державах. Твори, що відтворювали риси й кліше «інтернаціонального стилю», почали з’являтися в Південній Америці, Японії, Південній Африці та Австралії вже в 1930-х роках, але тоді навіть не порушувалося питання, чи «може архітектура, добра для Парижа та Франкфурта, бути так само доброю для Ріо-де-Жанейро, Мехіко чи Кіото».  

Ситуація кардинально змінилася після Другої світової війни. Регіональні школи Бразилії, Японії та Мексики поповнили перелік країн, що пропонували принципово нові ідеї в архітектурі. Це стало початком процесу, який змінив хід світового розвитку архітектури, переставши бути «гонкою за небагатьма лідерами».  

В Європі найяскрішою ілюстрацією регіоналізму стала національна школа фінських архітекторів, яка до кінця 1950-х років привернула широку увагу й перетворилася на центр генерації ідей, що поширювалися світом.  

Регіоналізм в архітектурі почав утрачати позиції наприкінці 1960-х років. У Мексиці це було зумовлено низкою політичних і економічних причин: відсутністю державного замовлення; прихильністю буржуазії до «західної архітектури»; обмеженістю бюджетів у масовому будівництві. Звернення до мексиканських національних традицій почали сприймати як культурний провінціалізм.

Пізній регіоналізм Новий поштовх розвитку регіоналізму наприкінці XX століття дав постмодернізм 1970-х років. У 1980-х роках заклики до створення регіональної архітектури ставали дедалі популярнішими. Регіоналізм продовжив існування й на рубежі XX–XXI століть, поряд із найновішими авангардними напрямками в архітектурі. Багато відомих сучасних архітекторів (наприклад, Кісё Курокава) закликали до індивідуалізму, розуміння «етнічних ціннісних стандартів у всіх регіонах світу, відкриття нових цінностей», вважаючи, що це сприятиме «істинній культурній інтернаціональності».  

Неорегіоналізм Регіоналізм в архітектурі перейшов і в XXI століття, отримавши назву новий регіоналізм або неорегіоналізм. Новий регіоналізм розвивається в різних країнах світу, регіонах і навіть окремих містах. Продовження розвитку цього напрямку, за думкою доктора архітектури Шукура Аскарова, пов’язане з надіями за допомогою неорегіоналізму формально збагатити й відродити самобутність сучасної архітектури.  

У багатьох країнах у рамках постпостмодернізму, навіть у такому стилі, як мінімалізм (наприклад, у роботах португальського архітектора Алвару Сізи Вієйри), простежувалися трансформації традиційних образів.

Регіоналізм в Україні Концепція регіоналізму в українській архітектурі отримала розвиток у 1980-х роках. Тоді запровадили поділ проєктів індивідуальних житлових будинків на групи: північ-схід, захід, південь.  

Найбільшої виразності архітектурний регіоналізм набув у групі «Захід», тобто в західних областях України. Регіоналістські будівлі найбільше зводилися в Закарпатській, Івано-Франківській та частково Львівській областях.

Будівлі групи «Захід» вирізнялися елементами архітектури субетносів Карпат: черепичними схилами дахів, орнаментами, використанням локальних мотивів.  

На початку 1990-х років регіоналізм в українській архітектурі почав утрачати позиції. Головною причиною стало різке зниження державного замовлення на будівництво через розпад СРСР і подальшу економічну кризу. Йому на зміну прийшли дешевші та комерційно привабливіші постмодерністські напрями.

Головні представники

У світі

В Україні

Джерела