Сакае Оба (; 21 березня 1914, Ґамаґорі — 8 червня 1992, Ґамаґорі) — японський офіцер, капітан.

Біографія

Раннє життя Сакае Оба був першим сином фермера Ісуке Оби. У березні 1933 року Оба закінчив Школу практичної освіти префектури Айті (), а наступного місяця прийняв посаду викладача в державній школі в цьому районі. Працюючи вчителем, він одружився з Мінеко Хірано (1912–1992), також з Ґамаґорі.

Військова кар'єра У 1934 році Оба вступив до 18-го піхотного полку Імператорської японської армії, що базувався в сусідньому місті Тойохасі. Він отримав звання кандидата в офіцери сухопутних військ першого класу, пройшов спеціалізовану підготовку та був направлений до Маньчжоу-Го, де більша частина 18-го полку вже перебувала на окупаційній службі. У 1936 році полк повернувся до свого рідного гарнізону в Тойохасі, і Оба ненадовго возз'єднався зі своєю дружиною.

У липні 1937 року спалахнула Друга китайсько-японська війна, і 18-й піхотний полк був мобілізований. У серпні Оба та його полк були перекинуті до Китаю, де вони приєдналися до десантного вторгнення в Шанхай. До грудня того ж року Оба був підвищений до другого лейтенанта. У 1939 році його було підвищено до першого лейтенанта, а в листопаді 1941 року йому було доручено командування піхотною ротою. У березні 1943 року його було підвищено до капітана.

Сайпан На початку 1944 року 18-й полк був вивів з Маньчжурії та перекинутий на Тихоокеанський театр бойових дій. Капітана Обу було призначено відповідальним за роту бойових медиків полку. Близько 15:00 29 лютого транспортне судно, що перевозив полк, «Сакіто Мару», було вражене торпедою, випущеною американським підводним човном USS Trout, поблизу острова Сайпан. Корабель затонув, забравши з собою понад половину полку. Ескортні судна швидко підійшли та врятували близько 1800 вцілілих і доставили їх на Сайпан. Після поспішної реорганізації більшу частину полку було успішно перевезено на Гуам. Майже 600 військовослужбовців, включаючи капітана Обу, довелося залишити на Сайпані. Обі було доручено організувати медичну роту з 225 осіб, що складалася з танкістів, інженерів та медиків, які пережили катастрофу на «Сакіто Мару». Вони отримали ті нечисленні медикаменти, що були в наявності, і до середини травня створили медичний пункт.

Вранці 15 червня 1944 року морська піхота США висадилася на пляжах для битви на Сайпані. Незважаючи на запеклу оборону, японців поступово відкинули з великими втратами. Японський командувач використав гору Тапочау в центрі острова як штаб-квартиру та організував оборонні лінії навколо гори. Без можливості поповнення запасів чи допомоги ситуація стала нестійкою для захисників, і було наказано провести останню атаку. 7 липня капітан Оба та його люди взяли участь у найбільшій атаці банзай війни на Тихому океані. Після 15 годин напруженого та безперервного рукопашного бою майже 4300 японських солдатів загинули. 9 липня 1944 року союзні війська оголосили острів зайнятим. До 30 вересня 1944 року японська армія офіційно оголосила про смерть усього особового складу з невідомим статусом, і вони були оголошені загиблими в бою. Серед них був і капітан Оба, якому було «посмертно» присвоєно звання майора.

Опір Насправді капітан Оба пережив битву та поступово взяв на себе командування над понад сотнею інших солдатів. Лише п'ять чоловіків з його початкового підрозділу пережили битву, двоє з яких загинули в наступні місяці. Потім Оба повів понад 200 японських мирних жителів глибше в джунглі, щоб уникнути полону. Він та його люди організували мирних жителів та розмістили їх у гірських печерах та прихованих селах у джунглях. Коли солдати не допомагали цивільному населенню з завданнями виживання, капітан Оба та його люди продовжували боротьбу проти гарнізону морської піхоти США. Оба використовував гору Тапочау як свою основну базу; на висоті 473 метри вершина пропонувала безперешкодний 360-градусний огляд острова. Зі свого базового табору на західному схилі гори Оба та його люди час від часу проводили партизанські рейди на американські позиції. Через швидкість і потайність цих операцій, а також невдалі спроби знайти його, морські піхотинці на Сайпані зрештою почали називати Обу «Лисом».

У вересні 1944 року морські піхотинці почали патрулювати внутрішні райони острова, шукаючи вцілілих японців. Ці патрулі іноді зустрічали японських солдатів або цивільних осіб, і коли їх брали в полон, їх допитували та відправляли до відповідного табору для військовополонених. Саме під час цих допитів морські піхотинці дізналися ім'я Оби. У розпал полювання на Обу командир морської піхоти розробив план, за яким його люди мали вишикуватися по всій ширині острова, приблизно на два метри від одного морського піхотинця до іншого, і вони мали йти від південного кінця острова на північ. Командир вважав, що Оба та його люди повинні будуть битися, здаватися, або бути витісненими на північ і зрештою полоненими. Через цю тенетну мережу літні та немічні цивільні особи добровільно здалися. Хоча деякі солдати хотіли битися, капітан Оба стверджував, що їхньою головною турботою було захистити цивільних осіб та залишитися живими, щоб продовжувати війну. Коли лінія морських піхотинців наближалася до цього району, більшість солдатів, що залишилися, та цивільних осіб піднялися на приховану гірську галявину, а інші стояли на вузьких виступах і трималися за схил гори. Вони утримували свої небезпечні позиції більшу частину дня, поки морські піхотинці перетинали цей район, обшукуючи хатини та сади, коли їх знаходили. У деяких місцях японці на виступах були менш ніж на 6.1 м над головами морських піхотинців. Пошуки морських піхотинців виявилися марними і зрештою призвели до переведення засмученого командира на іншу посаду.

Капітуляція

Капітан Оба та його люди протрималися на острові 512 днів, або близько 16 місяців. 27 листопада 1945 року колишній генерал-майор Умахаті Амо, командир 9-ї окремої змішаної бригади під час битви за Сайпан,зміг виманити деяких японців, що переховувалися, виконавши гімн японського піхотного роду. Після цього Амо зміг пред'явити документи з неіснуючого Імперського генерального штабу капітану Обі, які наказували йому та його 46 людям, що залишилися, здатися американцям.

1 грудня 1945 року, через три місяці після офіційної капітуляції Японії, японські солдати знову зібралися на горі Тапочау та заспівали прощальну пісню духам загиблих на війні. Потім Оба вивів своїх людей з джунглів, і вони представилися морським піхотинцям 18-ї роти зенітної артилерії. З великою формальністю та відповідною гідністю капітан Оба здав свій меч підполковнику Говарду Кіргісу, а його люди здали свою зброю та прапори. Вони були останнім організованим опором японських військ на Сайпані.

Після війни Після того, як японський уряд підтвердив, що Оба живий на Сайпані, його «посмертне» підвищення було скасовано. Після звільнення з-під варти союзників його репатрійували. Повернувшись до Японії, Оба возз'єднався зі своєю дружиною та вперше зустрівся зі своїм сином; дитина народилася в 1937 році, одразу після того, як його батько від'їхав до Китаю. Оба був прийнятий на роботу до компанії універмагів Maruei в 1952 році, де він працював представником та речником ради директорів до 1992 року. З 1967 по 1979 рік Оба працював у міській раді міста Гамагорі в префектурі Айті.

Дон Джонс, колишній морський піхотинець США, який служив на Сайпані та колись був частиною групи, що потрапила в засідку людей Оби, був заінтригований історією японських загарбників і розшукав Обу після війни. За сприяння Оби Джонс написав книгу про свій досвід на Сайпані. Джонс став другом родини Оба на все життя і навіть знайшов підполковника у відставці Кіргіса, якому Оба здався в 1945 році, і запитав, чи може той повернути меч, який Оба передав під час капітуляції. Кіргіс погодився, і Джонс відвіз меч до Японії, де подарував його своєму вдячному другу. Меч залишається у власності родини Оба.

Оба Сакае помер 8 червня 1992 року у віці 78 років. Його останки були поховані в родинній могилі Оба в храмі Ко'ун у Ґамаґорі.

Нагороди

Орден Золотого шуліки 5-го класу Орден Вранішнього Сонця 5-го класу

Примітки

Література

Посилання

Official Page of the Movie Taiheyo no Kiseki