Роберт Остін Маркус (, ім'я при народженні — Роберт Імре Маркус, ; 8 жовтня 1924, Будапешт — 8 грудня 2010, Ноттінгем) — британський історик угорського походження, почесний професор історії. Провідний фахівець з історії ранньої Церкви, пізньої античності та теології Святого Августина. Офіцер ордена Британської імперії (OBE) та член Британської академії (FBA).

Раннє життя Роберт Імре Маркус народився 8 жовтня 1924 року в Будапешті, Угорщина. Його батьки були євреями з міцними зв'язками з християнством. Батько — Дьозьо (Віктор) Маркус (1897–1971) — був директором підприємства важкого машинобудування, заснованого дідом Роберта, Маркушем Лайошем, який за фахом був слюсарем. Мати Роберта, Лілі (Лілі) Елек (1900–1962), походила з родини керуючого великим лісовим господарством в Осієку (сучасна Хорватія). Вона була всесвітньо визнаною керамісткою.

Батько Роберта навернувся до лютеранства в молодості, однак згодом пошкодував про це рішення й подав заяву на повторне прийняття до синагоги. Самого Маркуса охрестили в лютеранській церкві ще в немовлячому віці.

Освіта Маркус навчався в початковій школі Альдаш у Будапешті, а згодом — у школах-інтернатах у Лозанні та Берні. У 1939 році його родина емігрувала до Англії й оселилася в Глоссопі, де батько й дядько Маркуса за сприяння місцевого депутата парламенту Х'ю Молсоном, бароном Молсоном, домовилися про заснування компанії Ferrostatics — невеликого машинобудівного заводу в Холлінгворті. Невдовзі підприємство розпочало виробництво прецизійних верстатів для виготовлення «Спітфайрів», що дозволило родині уникнути інтернування як ворожих іноземців на острові Мен. Після війни Ferrostatics продовжила працювати у сфері точного машинобудування, виконуючи замовлення для великих компаній, зокрема Imperial Chemical Industries, і зрештою була продана компанії Chloride Electrical Storage Company.

Маркус здобув середню освіту в школі Кінгсмур у Глоссопі. Згодом він вступив до Манчестерського університету на факультет хімії. Спочатку Маркус прагнув вивчати філософію, тоді як його батько хотів, щоб він став інженером і згодом перебрав контроль над сімейним бізнесом, тож хімія стала компромісним вибором. Під час навчання в університеті він зазнав значного впливу професора фізичної хімії Майкла Поланьї. Як фахівець з хімії, Маркус був звільнений від військової служби під час Другої світової війни, і натомість працював хіміком на заводі з виробництва маргарину, що належав компанії The Co-operative Group відповідно до Наказу про обов'язкові роботи воєнного часу.

Після війни Маркус почав вивчати філософію в Манчестерському університеті. Там він зблизився зі своєю професоркою Дороті Еммет, яка справила на нього значний інтелектуальний вплив. У 1948 році він здобув ступінь магістра, присвятивши свою роботу працям Самуеля Александера, а в 1950 році отримав ступінь доктора філософії з картезіанства; обидві дисертації були захищені під науковим керівництвом Еммет.

У Манчестері Маркус належав до кола майбутніх видатних інтелектуалів, до якого входили Вальтер Йоганнес Штайн, Герберт Маккейб та Ерік Джон. Це середовище вирізнялося секуляризмом і радикально -соціалістичними ідеями. Декілька членів групи були марксистами, зокрема його близький друг Вальтер Штайн, і протягом усього життя Маркус дотримувався лівих політичних поглядів. До цього інтелектуального кола також належала студентка-історик Маргарет Кетрін Буллен, з якою Маркус згодом одружився. Одним із учасників групи був «дуже ліберальний» римо-католицький священик — отець Вінсент Вілан. Усвідомлюючи потребу в християнській совісті після появи ядерної зброї, Маркус у 1946 році пройшов католицьке навчання під керівництвом отця Вілана. Його батьки та брат згодом також приєдналися до цього навернення. Разом із Вальтером Штайном, Віллі Шенком та Луїсом Алленом Роберт Маркус заснував журнал Humanitas, метою якого було поєднання католицьких цінностей і соціальних реформ шляхом радикальних змін як у Церкві, так і в світському суспільстві. Спільно зі Штайном Маркус написав працю «Ядерна війна та християнська совість» (1949), у якій виступав за ядерне роззброєння. Влітку 1949 року Маркус здійснив паломництво до Риму разом зі своїм близьким другом отцем Віланом. Він уявляв собі більш різноманітну Церкву, у якій Ватикан мав би меншу владу, і згодом позитивно сприйняв радикальні зміни, запроваджені на Другому Ватиканському Соборі за Папи Івана XXIII.

Кар'єра Разом зі своїм другом Маккейбом Маркус у 1950 році залишив Манчестер і переїхав до Оксфорда, де вступив до Домініканського ордену в Блекфрайерсі (Оксфорд). Саме в цей період він узяв ім’я Роберт Остін Маркус. Його наставник-послушник заборонив йому читати філософські праці протягом першого року навчання в Блекфрайерсі, натомість заохочуючи до читання коментарів Августина до Святого Письма. Вивчення Августина згодом стало центральним напрямом його наукової діяльності.

У 1954 році Маркус залишив Блекфрайерс і переїхав до Бірмінгема, де влаштувався на роботу бібліотекарем. У 1955 році він перебрався до Ліверпуля, де працював в університетській бібліотеці під керівництвом бібліотекаря та науковця Кеннета Пові. Пові заохочував Маркуса продовжувати наукові дослідження, і з 1958 року Маркус обіймав посаду лектора, а згодом старшого лектора та доцента кафедри середньовічної історії Ліверпульського університету. На той час кафедру очолював Крістофер Н. Л. Брук. У цей період Маркус читав лекції з широкого кола дисциплін, зокрема про Беду, а також з античної та середньовічної політичної думки. До 1960 року він особливо зацікавився Папою Григорієм I і йому запропонували вести спеціальний курс, присвячений цій постаті. Серед перших студентів, які відвідували спеціальний предмет Маркуса про Григорія Великого, був Ієн Кершоу.

У 1960-х роках Маркус потоваришував зі своїм колегою-істориком Пітером Брауном, з яким у нього встановилися тісні стосунки. Разом із Пітером Брауном він відіграв вирішальну роль у визначенні пізньої античності як окремого періоду в європейській історії. Його знайомство з працею Вільяма Френда «Донатистська церква» значно вплинуло на його дослідження. Хоча Френд стверджував, що донатисти представляли прагнення берберів Північної Африки, Маркус погоджувався з Брауном, що вони радше відображали доконстантіанські нецентралізовані традиції Африканської церкви. У наступні роки Маркус вивчав ранню історію християнства як силу в соціальній та політичній історії Стародавнього Риму. У своїй першій монографії «Секулум: історія та суспільство в теології Святого Августина» (1970) Августин поставав як дисидент тріумфалізму постконстантіанського християнства. У праці «Християнство в римському світі» (1974) Маркус дослідив соціальну та культурну історію християнства і показав, як воно стало державною релігією Римської імперії. Він стверджував, що поширення християнства значною мірою відбулося завдяки поступовому інтегруванню класичних цінностей, що зробило його більш прийнятним для римських еліт.

У 1974 році Маркуса було призначено завідувачем кафедри середньовічної історії в Ноттінгемському університеті. На той час він уже зарекомендував себе як провідний авторитет з історії ранньої Церкви. Під час перебування в Ноттінгемі Маркус зробив значний внесок у те, щоб факультет класичних філологій став провідним закладом у своїй галузі. Він обіймав посаду президента Товариства церковної історії з 1978 по 1979 рік.

Маркус достроково вийшов на пенсію з Ноттінгемського університету в 1982 році. Пізніше він назвав цей крок одним із найкращих рішень у своєму житті, поступаючись лише одруженню. У 1985 році його обрали членом Британської академії. З 1986 по 1987 рік він був запрошеним науковцем в Інституті перспективних досліджень. У 1988 році Маркус став заслуженим запрошеним професором Католицького університету Америки. Хоча він відійшов від університетських обов’язків, окрім кількох гостьових лекцій, Маркус продовжував досліджувати та писати. У праці «Кінець стародавнього християнства» (1990) він досліджував, як римська культура змінювалася від часів Августина до періоду Папи Григорія Великого. Вольф Лібешютц назвав «Кінець стародавнього християнства» шедевром Маркуса. Після нього вийшла робота «Григорій Великий та його світ» (1997), де Маркус показав, як життя цих постатей перетиналося всупереч постійній трансформації християнства. З 1991 по 1995 рік Маркус був президентом Міжнародної асоціації патристичних досліджень. У 1993 році Маркус був запрошеним професором в Університеті Нотр-Дам. У 1999 році на його честь було опубліковано фестшрифт «Межі стародавнього християнства: есе про пізньоантичну думку та культуру». У 2000 році Маркус був призначений кавалером Ордена Британської імперії.

Смерть Маркус провів останні роки життя в Бістоні (Ноттінгем) і помер від раку простати в міській лікарні Ноттінгема 8 грудня 2010 року. У нього залишилися дружина, троє дітей та четверо онуків.

Особисте життя Маркус одружився з Маргарет Кетрін Буллен у Манчестері 13 серпня 1955 року. У подружжя народилися двоє синів і одна дочка. Маргарет, римо-католичка, була дочкою Джона Джозефа Буллена, який керував магазином Кооперативного оптового товариства у Вірралі.

Вибрані твори

Посилання

Джерела

Додаткова інформація