Леонід Леонідович Лісовський () — український композитор, музикознавець і педагог.
Життєпис Леонід Леонідович Лісовський народився 11 (23) жовтня 1866 року в Санкт-Петербурзі. Вищу гуманітарну освіту здобув на історико-філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив 1889 року. Музичну підготовку продовжив у Санкт-Петербурзькій консерваторії, де навчався в класі композиції Миколи Соловйова та фортепіано Фелікса Черні, завершивши навчання 1897 року. Гри на фортепіано також навчався в Іллі Слатіна в Харкові.
У 1898–1909 роках працював у Полтаві викладачем музики, згодом директором музичних класів Фаїни Базилевич. У цей період провадив активну педагогічну, виконавську та організаційну діяльність, виступаючи як піаніст-соліст і акомпаніатор, організатор музично-просвітницьких курсів, а також музичний рецензент газети «Полтавскія губернскія вѣдомости». Брав участь у концертному житті міста як лектор і піаніст, зокрема виступав разом із Володимиром Оголевцем, проводив авторські концерти. Його твори виконувалися на симфонічних зібраннях Полтавського відділення Російського музичного товариства.
У 1909–1913 роках працював у Санкт-Петербурзі як музичний вихователь Комерційного училища Відомства імператриці Марії. Паралельно викладав у Народній консерваторії, музичних школах К. Даннемана і В. Боровської, Комерційній школі М. Шидловської, а також давав приватні уроки. У 1913 році перебував у Тифлісі (нині Тбілісі), де викладав у музичній школі М. Пишнова та А. Швейгера і продовжував діяльність як музичний критик.
Від 1914 року мешкав у Харкові. З 1918 року викладав у Народній консерваторії, згодом у музичному технікумі. У 1920-х роках його твори активно виконувалися й публікувалися, зокрема входили до репертуару Квартету імені Миколи Леонтовича. У 1928 році, після реорганізації Музичного товариства імені Леонтовича у Всеукраїнське товариство революційних музикантів, увійшов до складу бюро Харківської композиторської майстерні, де очолював орган, створений за зразком партійних осередків. Того ж року став членом секції духовних композиторів при Всеукраїнському товаристві драматургів і композиторів.
У 1931 році рішеннями другого і третього пленумів Всеукраїнського товариства революційних музикантів був виключений з організації за звинуваченням у «церковщині» в музиці. Помер 23 грудня 1934 року в Харкові.
Творчість Творча спадщина Леоніда Лісовського охоплює симфонічну, камерно-інструментальну, хорову та фортепіанну музику. Його твори виконувалися на симфонічних зібраннях Полтавського відділення Російського музичного товариства, зокрема Концертна увертюра, що прозвучала під керівництвом Дмитра Ахшарумова. У 1920-х роках музика Лісовського активно входила до концертного репертуару професійних колективів, зокрема Квартету імені Миколи Леонтовича.
Особливе місце у його доробку посідала хорова музика. У 1925 році хорова сюїта «Гасла ЦК ВКП(б)» («Жовтневі гасла ВКП») була високо оцінена сучасниками та опублікована, однак у 1931 році цей твір офіційно було піддано різкій критиці та проголошено прикладом «церковщини» в музиці, що суттєво вплинуло на подальшу долю композитора.
Лісовський також виступав як музикознавець і критик. Він є автором публікацій про Петра Сокальського, зокрема першим уклав і оприлюднив повний перелік творів цього композитора, зробивши вагомий внесок у дослідження української музичної спадщини кінця XIX — початку XX століття.
В оперному жанрі композитор створив дитячу оперу «Сни старого саду, або Іменини троянди» (1901) та комічну оперу «Диво» (1912). До вокально-симфонічних творів належать кантати «Іоанн Дамаскін» (1897) і «Ерос і Психея», у яких поєднано елементи програмності та традиції пізнього романтизму. Для симфонічного оркестру Лісовський написав три концертні увертюри, «Ліричну прелюдію», скерцо «Навесні», оркестрові п’єси «Трохи із Сен-Санса» та «Вальс». Окремі оркестрові твори виконувалися на симфонічних зібраннях Полтавського відділення Російського музичного товариства. Камерно-інструментальна музика представлена творами для струнного оркестру, зокрема «Думкою», а також значним корпусом композицій для струнного квартету — «Квартетом», «Сереною», «Скерцозним менуетом» (1894) та «Варіаціями» (1929). Для ансамблів з участю скрипки та фортепіано написав програмні «Етюди» (також у версії для флейти і фортепіано), «Танець» і «Серенаду», що існує також у редакції для флейти, кларнета та фортепіано.
Література