Фрідріх «Фріц» Генріх Бруно Юліус Бронзарт фон Шеллендорф (; 16 червня 1864, Берлін — 23 січня 1950, Кюлунгсборн) — німецький штабний офіцер і воєначальник, генерал-лейтенант Прусської армії.

Біографія

Походження та родина Фрідріх був сином прусського генерала, а згодом військового міністра Пауля Бронзарт фон Шеллендорффа, і виріс у маєтку своєї родини в Шеттнінені, Східна Пруссія. Як і всі його брати, він обрав військову кар'єру і в 1887 році одружився зі своєю двоюрідною сестрою Веронікою Бронзарт фон Шеллендорфф (1867—1968) у Шверіні. Їхньою дочкою була ботанік Губерта фон Бронзарт (1892—1978). Його старша сестра Розалі (1889—1909) померла молодою. Двоюрідним братом (і зятем) Фрідріха був офіцер Генерального штабу Бернгард Бронзарт фон Шеллендорфф, який служив начальником штабів різних німецьких армій під час Першої світової війни, переважно на Західному фронті.

Військова кар'єра 15 квітня 1882 року Бронзарт залишив Кадетський корпус і був призначений другим лейтенантом до 1-го піхотного гвардійського полку, дислокованого в Потсдамі. Він розпочав кар'єру офіцера Генерального штабу та навчався у Військовій академії з 1890 по 1893 рік. Він служив в Імперському флоті лише три місяці в 1893 році, коли був розміщений у 1-й морській артилерійській дивізії. У квітні 1894 року його відрядили до Генерального штабу на рік, де підвищили до гауптмана, а в березні 1895 року перевели до Генерального штабу армії. 12 вересня 1895 року він перейшов до Генерального штабу 9-го армійського корпусу та повернувся до Генерального штабу армії в грудні 1895 року.

У вересні 1896 року Бронзарта призначили командувачем Імперських маневрів, які того року проводилися між 5-м і 6-м армійськими корпусами. Імперські маневри, в яких також брав участь імператор Вільгельм II, стали щорічною подією військового життя в Німецькій імперії, і участь у них означала великий престиж для молодого офіцера Генштабу.

У березні 1898 року Бронзарта перевели до Гамбурга, до 2-го Ганзейського піхотного полку № 76, і призначили командиром його 11-ї роти. У березні 1900 року його знову перевели до Генштабу армії та призначили до Генштабу 17-ї дивізії. 7 липня 1901 року перевели до Генерального штабу 1-го гвардійського полку. У 1904/05 роках як військовий спостерігач у почті принца Карла Антона Гогенцоллерна він брав участь з японською армією в Маньчжурській кампанії Російсько-японської війни та опублікував книжку про цей досвід у 1906 році: «Шість місяців з японською польовою армією». У 1911 році він вперше провів час в Османській імперії.

У званні оберста Бронзарт фон Шеллендорфф був відряджений до Вюртемберга 1 жовтня 1912 року та призначений командиром 119-го гренадерського полку імені королеви Ольги (1-й Вюртемберзький). Наступного року його спочатку направили до Бухареста військовим аташе, але в квітні 1913 року Ганс фон Вангенгайм, німецький посол у Блискучій Порті, запропонував його як можливого керівника запланованої німецької військової місії в Туреччині. Однак, коли в жовтні 1913 року зібрали особовий склад, Бронзарт обійняв лише другу посаду начальника штабу під керівництвом генерала Отто Лімана фон Зандерса, який прийняв командування. У грудні він вирушив до Константинополя з провідними офіцерами місії. Після непримиренної напруженості на початку 1914 року між керівником місії Ліманом фон Зандерсом та турецьким військовим керівництвом під керівництвом новопризначеного військового міністра Енвера-паші, Бронзарт фон Шеллендорф став центральною німецькою фігурою в турецькій штаб-квартирі, замінивши свого начальника на посаді військового аташе. Через невизначену ситуацію в уряді молодотурків Османської імперії його не могли офіційно повідомити як військового аташе. Тому в лютому його призначили начальником Генерального штабу Османської армії. На цій посаді він був керівником організації турецької армії та, зокрема, контролював підготовку до мобілізації. Разом з Отто фон Фельдманном, керівником Оперативного відділу в Османському верховному командуванні, він був одним із найближчих соратників турецького військового міністра Енвера-паші під час Першої світової війни та координував з ним усі військові питання.

Ліман фон Зандерс закликав до дій через важку поразку Османської імперії на Кавказькому фронті взимку 1914/15 років (битва при Сарикамиші), в якій також був поранений Бронзарт фон Шеллендорф. Енвера викликали для відкликання Бронзарта, оскільки він вважав його, Фельдманна та німецького начальника штабу Турецької Кавказької армії, полковника Фелікса Гузе, частково відповідальними за фіаско. Однак Енвер, як і в наступні роки, підтримував Бронзарта. Бронзарт фон Шеллендорф дедалі більше ставав противником Лімана і не пізніше середини 1915 року також обійняв обов'язки військового аташе. Це додатково пов'язало його з німецьким посольством у Константинополі. Лише наприкінці листопада 1917 року Еріх Людендорф нарешті відкликав його з Туреччини під тиском дипломатичних кіл і нового німецького головнокомандувача в Сирії та Палестині Еріха фон Фалькенгайна. Його наступником в Османських збройних силах став Ганс фон Зект. Бронзарт фон Шеллендорф деякий час залишався безробітним, повернувся до Німеччини, а наприкінці війни у ​​вересні 1918 року прийняв командування 4-ю резервною дивізією на Західному фронті. З 27 січня 1919 року — командир 11-ї піхотної дивізії. Після закінчення війни він пішов у відставку з військової служби в 1919 році. У своїх мемуарах Людендорф пізніше розцінив звільнення Бронзарта як помилку та пояснив, що не усвідомлював, що став жертвою інтриги.

Геноцид вірмен Як начальник Генерального штабу Османської армії Бронзарт був найважливішим німецьким офіцером турецької армії та брав участь у геноциді вірмен. У деяких джерелах Бронзарт навіть фігурує як ключовий архітектор смертельного плану депортації і, таким чином, як один з підбурювачів геноциду. Дослідник геноциду вірмен Ваакн Н. Дадрян знайшов в архівах багато звітів, які, за його словами, свідчать про те, що Бронзарт віддав прямий наказ про депортацію вірменського населення, визнаючи масові вбивства та масові смерті неминучими наслідками.

Оцінка його участі в геноциді переглядається в останніх дослідженнях настільки, що нібито «військова необхідність» (Ізабель Галл) завжди була центральною в його діях, а намір знищити вірменський народ як такий не помітний у його заявах та діях. Він прийняв цінності молодотурків і поділяв їхню оцінку того, що вірменське населення в тилових районах становило загрозу для бойових підрозділів, тому він підтримував депортації, навіть визнаючи масову смерть жертв. На відміну від деяких інших німецьких офіцерів, він ніколи не втручався проти заходів молодотурецького уряду, коли їхня жорстокість та масштаби стали очевидними, і навіть після війни він захищав їх як виправдані. На початку 1919 року Фрідріх Бронзарт фон Шеллендорф зазначив у своїх записах на виправдання геноциду: «Вірменин, як і єврей, є паразитом поза своєю батьківщиною, висмоктуючи здоров'я будь-якої країни, в якій він оселився. Це також є джерелом ненависті, яка була розв'язана проти них як небажаного народу в середньовічному стилі та призвела до їхнього вбивства».

24 липня 1921 року в «Deutsche Allgemeine Zeitung» він стверджував, всупереч опублікованим документам, що вірмени розпочали неспровоковане повстання в тилу турецької армії та вчинили різанину. Він стверджував, що це змусило турецьку сторону створити концентраційні табори, де були спроби зробити життя вірмен стерпним. Він стверджував, що поодинокі випадки насильства мали місце, але завжди каралися.

Дружба з Еріхом Людендорфом Фрідріх Бронзарт фон Шеллендорф був другом дитинства та близьким прихильником Людендорфа. У 1926 році він став офіційним головою Народної Танненберзької Ліги, задуманої як особисте політичне об'єднання Людендорфа та його праворадикального кола прихильників. Він покинув церкву та прийняв неоязичницьку філософію Матильди Людендорф. Восени 1932 року він відмовився від свого керівництва незадовго до заборони Ліги.

Після 1919 року Після завершення військової кар'єри Бронзарт вивчав сільське господарство в Університеті Гогенгайма. Його дочка Губерта була там лектором. Потім він пішов на пенсію на свою ферму Руненберг (його власне ім'я, яке також згадується в книгах, можливо, натяк на сімейний маєток Руненберг у Східній Пруссії) у Брунсгауптені. Протягом цього часу він підтримував контакти з багатьма діючими офіцерами Рейхсверу. У 1935 році він разом з міністром рейхсверу фон Бломбергом відвідав святкування 70-річчя Людендорфа в Тутцинзі. Бронзарт фон Шеллендорфф і далі публікувався до 1941 року. У своїх неопублікованих мемуарах, написаних між 1934 і 1938 роками, він визнає себе прихильником націонал-соціалізму та схвалює антисемітизм. Він жив у Кюлунгсборні, як називалося його рідне місто з 1938 року, до самої смерті. Його ферму відібрано в 1947 році.

Звання Другий лейтенант (15 квітня 1882) Перший лейтенант (18 листопада 1890) Гауптман (22 березня 1895) Майор (19 вересня 1901) Оберстлейтенант (18 травня 1908) Оберст (21 квітня 1911) Генерал-майор (22 квітня 1914) Генерал-лейтенант (25 лютого 1918)

Нагороди Столітня медаль Орден Вюртемберзької корони, почесний хрест Орден Фрідріха (Вюртемберг), командорський хрест 2-го класу Орден Церінгенського лева, командорський хрест 2-го класу Орден «За військові заслуги» (Баварія), офіцерський хрест Орден Вендської корони, лицарський хрест Орден Грифона, командорський хрест Орден Червоного орла 3-го класу з мечами, бантом і короною Орден Корони (Пруссія) 3-го класу Хрест «За вислугу років» (Пруссія) (25 років) Князівський орден дому Гогенцоллернів, почесний хрест 3-го класу з мечами Орден Альберта (Саксонія), командорський хрест 2-го класу Орден дому Саксен-Ернестіне, командорський хрест 2-го класу Орден Священного скарбу 3-го класу (Японська імперія) Медаль Російсько-японської війни (Японська імперія) Орден Святих Маврикія та Лазаря, офіцерський хрест (Королівство Італія) Орден Залізної Корони 2-го класу (Австро-Угорщина) Орден Лева і Сонця 3-го ступеня (Каджарський Іран) Орден Зірки Румунії, командорський хрест Орден Святого Станіслава 2-го ступеня (Російська імперія) Орден Меча, командорський хрест (Швеція) Орден «Османіє» 4-го класу (Османська імперія) Орден Меджида 3-го класу (Османська імперія) Залізний хрест 2-го і 1-го класу Галліполійська зірка (Османська імперія) Почесний хрест ветерана війни з мечами

Бібліографія Klarstellungen zu dem Geschichtsbuche «Der Kriegsminister» von H. O. Meisner, [Runenberg b. Brunshaupten (Mecklbg); Ostseebad Kühlungsborn] Köhler, Berlin 1941. Deutscher Adel und Freimaurerei. K. H. Heine, 1929. Afrikanische Tierwelt II. Novellen und Erzählungen. Haberland, Leipzig 1915. Sechs Monate beim Japanischen Feldheer. E. S. Mittler & Sohn, Berlin 1906.

Примітки

Література Hans Friedrich von Ehrenkrook, Friedrich Wilhelm Euler, Walter von Hueck: Genealogisches Handbuch des Adeligen Häuser. A (Uradel), Band V, Band 24 der Gesamtreihe GHdA, C. A. Starke, Limburg (Lahn) 1960, S. 92. ISSN 0435-2408. Christoph Dinkel: German Officers and the Armenian Genocide. In: Armenian Review. 44 (1991) Heft 1, S. 77–133, hier: S. 102—110. Jürgen Gottschlich: Beihilfe zum Völkermord. Deutschlands Rolle bei der Vernichtung der Armenier. Ch. Links Verlag, Berlin 2015, ISBN 978-3-86153-817-2. Oliver Stein: Bronsart von Schellendorf, Friedrich. In: Ute Daniel, Peter Gatrell, Oliver Janz, Heather Jones, Jennifer Keene, Alan Kramer, Bill Nasson (Hrsg.): 1914-1918-online. International Encyclopedia of the First World War. Freie Universität Berlin, 19. Juni 2019. Mesut Uyar: Sanders Askerî Yardım Misyonu (1913—1918). In: Cumhuriyet Tarihi Araştırmaları Dergisi (CTAD = Journal of Modern Turkish History), Jg. 15, Nr. 30 (Herbst 2019), ISSN 2147—1592, S. 25–84 (zu Bronsart: S. 49–56 u. ö.).

Посилання Бронзарт фон Шеллендорф на сайті The Prussian Machine. Nachlass im Deutschen Bundesarchiv