Ймовірні рештки палеолітичних собак були виявлені на кількох європейських археологічних пам’ятках, що датуються понад 30 000 років тому. Їхній статус як одомашнених тварин є вкрай суперечливим: деякі автори вважають їх предками свійського собаки, тоді як інші — представниками вимерлої, морфологічно та популяції вовків.

Таксономія Один із наукових авторитетів класифікував палеолітичного собаку як Canis cf. familiaris (де cf. — латинський термін, що означає невизначеність, тобто «Canis, імовірно familiaris»). Раніше, в 1969 році, під час дослідження давніх жител із кісток мамонта на палеолітичній стоянці Мезин в Чернігівській області, Україна, було виявлено три ймовірно одомашнені «короткоморді вовки». Ці зразки були класифіковані як C. l. domesticus (одомашнений вовк).

Назва У 2002 році проведено дослідження двох викопних черепів великих псових, датованих 16 945 років тому, яких знайшли похованими на відстані 2 і 7 метрів від колишнього житла з кісток мамонта на верхньопалеолітичній стоянці Єлісєєвичі-1 у Брянській області центральної Росії. Використовуючи загальноприйняте морфологічне визначення одомашнення, автори оголосили ці знахідки «льодовиковими собаками». У 2009 році інше дослідження порівняло ці два ранні собачі черепи з іншими, значно давнішими, але морфологічно подібними викопними черепами, знайденими по всій Європі, й дійшло висновку, що ранні зразки є «палеолітичними собаками», які морфологічно та генетично відрізнялися від плейстоценових вовків, що мешкали в Європі в той час.

Опис

Палеолітичний собака був меншим за плейстоценового вовка (Canis cf. lupus) та за сучасного сірого вовка (Canis lupus). Розміри черепа свідчать, що за величиною він був подібний до сучасних великих порід собак. Середня маса тіла палеолітичного собаки становила 36–37 кг, порівняно з 42–44 кг у плейстоценового вовка та 41–42 кг у сучасного європейського вовка.

Найдавнішою ознакою одомашнення собак вважають неотенізацію морфології черепа та вкорочення морди. Це призводить до скупчення зубів, зменшення їхніх розмірів і кількості, що пов’язують із сильним добором на зниження агресивності.

Порівняно з плейстоценовими та сучасними вовками, палеолітичний собака мав коротший череп, меншу довжину вісцерокраніума (лицевої частини черепа) та ширшу морду. У нього також були ширше піднебіння і ширша мозкова коробка, відносно короткі й масивні щелепи, а також коротші карнасіали, які, однак, були більшими, ніж у сучасних собак, і ближчими за розмірами до вовчих. Нижня щелепа палеолітичного собаки була масивнішою порівняно з видовженою нижньою щелепою вовків і мала щільніше розташовані премоляри, а також гачкоподібний виріст на каудальному краї . Ширина морди перевищувала таку як у плейстоценових, так і у сучасних вовків, що свідчить про добре розвинені карнасіали, зумовлені потужними щелепами. У двох морфометричних аналізах найближчою за формою черепа до палеолітичного собаки виявилася середньоазійська вівчарка.

Раціон У 2015 році дослідження кісткового колагену, взятого від низки видів, знайдених на стоянці з «мамонтовими хатинами», датованій приблизно 30 000 років тому, у Пршедмості (Чехія), показало, що плейстоценовий вовк споживав коней і, ймовірно, мамонтів, палеолітичний собака — північних оленів і вівцебиків, а люди — переважно мамонтів. Дослідження припускає, що раціон палеолітичного собаки був штучно обмежений, оскільки він відрізнявся від раціону плейстоценового вовка. Деякі віддалені арктичні племінні народи й сьогодні обмежують раціон своїх собак, відокремлюючи його від їжі, яку споживають самі люди. Аналіз зразка зі стоянки Єлісеєвичі-1 на Російській рівнині також показав, що палеолітичний собака споживав північного оленя.

У 2020 році дослідження зубного мікрозношування емалі зубів у зразків псових із Пршедмості, датованих приблизно 28 500 років тому, виявило вищий рівень споживання кісток у протособак порівняно зі зразками вовків. Це свідчить про існування двох морфологічно та поведінково різних типів псових. Автори дослідження припускають, що протособаки споживали більше кісток разом з іншими, менш бажаними харчовими рештками в людських таборах, і це може бути доказом раннього одомашнення собак.

Археологічні докази

Ранні зразки Існує низка нещодавно виявлених зразків, які пропонують вважати палеолітичними собаками, однак їхня таксономічна належність залишається предметом дискусій. Ці знахідки були виявлені в Європі або Сибіру та датуються періодом 40 000–17 000 років тому. До них належать в Німеччині, у Бельгії, Пршедмості в Чехії, а також чотири пам’ятки в Росії: печера Разбойнича в Республіці Алтай, Костенки, Улахан-Сулар у Республіці Саха (Якутія) та Єлісеєвичі-1 на Російській рівнині. Відбитки лап із печери Шове у Франції, датовані приблизно 26 000 років тому, були запропоновані як такі, що належать собаці, однак це твердження оскаржується, і припускається, що вони могли бути залишені вовком.

+ Зразки палеолітичних собак (таксономія дискусійна) Років тому Місце Знахідка 40 000–35 000 , Шельклінген, Німеччина Палеолітичний собака 36,500, Мозе, Бельгія Палеолітичний собака 33,500Печера Разбойнича, Алтайські гори, Центральна АзіяПалеолітичний собака 33,500–26,500Костенки, Воронезька область, РосіяПалеолітичний собака 31,000Пршедмості, Моравія, ЧехіяПалеолітичний собака 26,000печера Шове, Валлон-Пон-д'Арк, ФранціяВідбитки лап 17,200Улахан-Сулар, північна Якутія, СибірПалеолітичний собака 17,000–16,000Стоянка Єлісеєвичі-I, Брянська область, Російська рівнина, РосіяПалеолітичний собака Існує також низка пізніших зразків, які інтерпретуються як палеолітичні собаки, однак їхній таксономічний статус досі не підтверджено. До них належать кілька знахідок з Німеччини (Кнігротте, Оельніц, ), Швейцарії (Монрю, Кесслерлох, Шампре-Вейр-Отерив), а також з України (Мезин, Межиріч). Водночас групу зразків, датованих приблизно 15 000–13 500 років тому, впевнено ідентифіковано як рештки свійських собак на підставі їхньої морфології та археологічного контексту знахідок. До них належать пам’ятки в Іспанії (Ерралья), Франції (Монтеспан, Ле-Морен, Ле-Клозо, Пон-д’Амбон) та Німеччині (Бонн-Оберкассель). Після цього періоду рештки свійських собак з'являють на археологічних пам’ятках по всій Євразії.

Можливість одомашнення собак приблизно 15 000 — 40 000 років тому залишається неясною через триваючі дискусії щодо інтерпретації палеолітичних зразків. Це зумовлено значною морфологічною мінливістю роду Canis і близькою морфологічною подібністю між C. lupus та C. familiaris. Додатковим чинником є обмежена кількість зразків плейстоценового вовка, доступних для аналізу, що унеможливлює повну реконструкцію їхньої морфологічної варіативності. Тип середовища, клімат і спеціалізація на певній здобичі істотно впливають на морфологічну пластичність популяцій сірого вовка, формуючи спектр морфологічно, генетично та екологічно відмінних вовчих морфотипів. За відсутності надійної бази для порівняння зооархеологам складно розрізняти початкові ознаки одомашнення собак і різні типи пізньоплейстоценових вовчих екоморфів, що може призводити до помилкової ідентифікації як ранніх собак, так і вовків. Крім того, тривале доісторичне схрещування з місцевими вовчими популяціями під час процесу одомашнення могло призводити до появи псових, які були одомашненими за поведінкою, але зберігали вовкоподібну морфологію. Тому спроби ідентифікувати ранніх приручених вовків, вовкособів або протособак винятково на підставі морфологічного аналізу можуть бути неможливими без залучення генетичних досліджень.

Усі зразки

У таблиці нижче наведено, за місцем знахідки та часом (у роках до теперішнього часу), найдавніші випадки спільної присутності решток гомінідів і вовків, за якими йдуть зразки запропонованих палеолітичних собак, а згодом — ранніх собак. Регіони, у яких були знайдені ці рештки, позначені кольорами: фіолетовий — Західна Євразія, червоний — Східна Євразія та зелений — Центральна Євразія.