Хімічний завод у П'єве-Вергонте — підприємство хімічної промисловості на півночі Італії.

Виробництво хімічної зброї Завод ввела в дію у 1915 році компанія Società Anonima Stabilimenti Rumianca Ingegner Vitale, що вже у 1922-му стала Società Anonima Stabilimenti di Rumianca (а з 1938 року просто Rumianca Spa). Майданчик отримав електролізне виробництво, що на основі розчину хлориду натрію продукувало хлор, каустичну соду та водень. Передумовою появи заводу стали гідроенергетичні ресурси Альп, причому зі зростанням потреб до живлення виробництва підключались нові електростанції, як то ГЕС Меголо в 1941 та ГЕС Чеппо-Мореллі в 1948 роках.

Перший етап розвитку майданчику припав на часи Першої світової війни, коли хлор сам по собі вже був хімічною зброєю, крім того, в 1916 році у П'єве-Вергонте організували випуск фосгену (є кілька шляхів отримання цієї речовини, проте в основі всіх лежить хлор або його похідні). Завод міг продукувати 6 тонн фосгену на добу, що робило його другим по потужності в Італії.

У середині 1930-х років, користуючись наявністю у складі асортименту майданчику миш'яковистого ангідриду та каустичної соди, організували продукування дихлорарсину. Також завод отримав виробництва дихлорфеніларсину та дифеніларсину.

Виробництво хлорованих продуктів По завершенні Першої війни завод узявся за нові, затребувані споживачами напрями, при цьому протягом всієї його подальшої історії здійснювали виробництво хлорованих продуктів, історичний асортимент яких у підсумку включив:

- запущене ще в 1916-му виробництво тетрахлорометану (через хлорування сірковуглецю). На першому етапі воно також мало воєнне значення, оскільки ця речовина використовувалась у сумішах для димових завіс та штучного туману, тоді як надалі її придбавали як холодоагент. У 1930-х роках тетрахлорометан з П'єве-Вергонте знову використовували для продукування димових шашок та постачали виробникам протигазів;

- введене в дію того ж 1916 року виробництво хлориду кальцію (ця речовина, зокрема, може використовуватись як осушувач повітря в арсеналах);

- розпочате 1920 року продукування хлорбензену;

- запущене так само в 1920-му виробництво соляної кислоти (результат спалювання хлору та ще одного продукту електролізу — водню);

- виробництво гіпохлориту натрію (отримують з хлору та каустичної соди);

- рідкий хлор, який в 1930-х роках могли постачати хімічному заводу в Ченджо;

- запущене в 1946-му виробництво фунгіциду — оксихлориду міді. Невдовзі напрям засобів захисту рослин поповнився хлорованими селективними гербіцидами на основі ізомерів гексахлорциклогексану, а в 1948-му розпочали виробництво хлоралю, що є проміжним продуктом у синтезі інсектициду ДДТ, та самого ДДТ (дихлордифенілтрихлоретану);

- запущені не пізніше другої половини 1940-х років виробництва хлорсульфонової кислоти (сірчаного хлоргідрину) та дихлорбензенів;

- розпочате в 1968-му продукування хлоротолуену та дихлоротолуену;

- запущене в 1981-му виробництво гексахлоробензену;

- виробництво хлорбензотрихлориду.

Відносно масштабів виробництва можливо відзначити, що станом на середину 1970-х потужність майданчику по хлору становила 40 тисяч тонн на рік.

Інші продукти Вже на самому початку діяльності майданчик отримав власне виробництво  сульфатної кислоти, що відіграє особливу функцію у основній хімії (навіть якщо не бере безпосередню участь у синтезі основного продукту). Тривалий час цю кислоту продукували в П'єве-Вергонте шляхом спалювання піритів, допоки в 1972-му не перейшли використання сірки (останню у все більших обсягах отримували як супутній продукт під час очистки нафти та газу, що й призвело до занепаду піритної промисловості).

У 1919-му розпочали виробництво сірковуглецю з використанням електричних печей та деревного вугілля. Цей продукт був необхідний не лише як напівфабрикат для згаданого вище тетрахлорометану, а й промисловості штучних волокон у продукуванні віскози (Rumianca мала тісні зв'язки з виробником штучних тканин компанією SNIA Viscosa, яка навіть управляла майданчиком у 1930—1934 роках). У 1950-х роках спорудили велике виробництво сірковуглецю, що замість вугілля споживало метан. У підсумку випуск сірковуглецю в П'єве-Вергонте тривав кілька десятків років та завершився в 1965-му.

Ще 1919 року в П'єве-Вергонте запустили дослідну установку аміаку, яка мала потужність лише 0,1 тонни на добу. Згодом перейшли до промислового виробництва, так, є відомості, що поряд з сірковуглецем SNIA Viscosa отримувала з П'єве-Вергонте аміак. У 1946—1948 роках узялись за випуск добрив — сульфату амонію (результат реакції сульфатної кислоти та аміаку) та фосфату амонію (отримують з аміаку та фосфорної кислоти), які в 1951-му доповнили комплексними фосфорно-калійними та азотно-фосфорно-калійними сумішами (калійний компонент забезпечували за рахунок сульфату калію). Розвиток напряму вимагав збільшення виробництва аміаку, на допомозі чому стала поява нових технологій та ресурсу метану, при цьому необхідний для продукування аміаку (та згаданого вище сірковуглецю) природний газ подали на початку 1950-х по трубопроводу Мортара/Чезано-Мадерно – Новара – Домодоссола. Станом на кінець 1950-х потужність майданчику по добривах досягнула 175 тисяч тонн на рік, втім, наприкінці наступного десятиліття падіння світових цін підірвало рентабельність напряму і в 1973—1974 роках виробництво добрив у П'єве-Вергонте закрили.

У 1934-му Rumianca стала власником кількох розташованих у цьому регіоні рудників, які видобували золотоносні кварц (в ущелині Валь-Топпа) та арсенопірит (в долинах Анзаска та Антрона). Переробка останнього давала сірку (через випалювання у обертових печах), мідь та золото (шляхом хлоруючого випалу та цианування огарку), а також миш'яковистий ангідрид. Це дало змогу організувати виробництва фунгіцидів на основі сірки, солей міді та арсену, при цьому в 1935 та 1937 роках ввели в дію виробництва сульфату міді (результат реакції міді з сульфатною кислотою) та миш'якової кислоти. Останнє тривало більше трьох десятиліть та завершилось в першій половині 1970-х.

В 1937-му розпочали виробництво тетраліну та декаліну (нафтален з 4 та 10 додатковими атомами водню відповідно). Також відомо, що в 1930-х роках організували виробництво металевого натрію (отримують електролізом хлориду натрію) та мурашиної кислоти (можливо отримати з каустичної соди, моноксиду вуглецю та сульфатної кислоти). У другій половині 1940-х додали виробництво щавлевої кислоти. Також в якийсь момент до асортименту увійшли оксалат натрію (натрієва сіль щавлевої кислоти) та бісульфіт натрію.

Завод наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть В 1969-му Rumianca була придбана групою компанія Società Italiana Resine (SIR). Властива останній авантюристична політика інвестицій у спорудження нових виробництв (результатом чого став грандіозний нафтопереробний та нафтохімічний комплекс у Порто-Торрес, доповнений заводами добрив та діоксиду титану) у підсумку призвела до банкрутства. Майданчик в П'єве-Вергонте продовжив діяльність, при цьому в 1981-му він перейшов під контроль групи Eni (спершу через компанію Anic, яку вже за пару років змінила Enichem).

В межах оптимізації виробництва припинили продукування аміаку, соляної кислоти, оксалату натрію (в 1982—1985 роках), тетрахлорометану (1990), ДДТ (1996), хлоралю та хлорсульфонової кислоти (1997). Натомість у 1985 та 1992 роках розширили виробництва монохлортолуену/дихлортолуену та монохлорбензену відповідно. Також є відомості, що станом на другу половину 1990-х група Eni мала у П'єве-Вергонте якийсь завод із переробки вторинної міді.

У 1997-му новим власником заводу стала бельгійська група Tessenderlo (через Tessenderlo Italia Srl). У часи її управління в 2002-му завершили будівництво установки фотохлорування, а в 2009-му запустили нове виробництво соляної кислоти, при цьому в 2005 році припинили продукування сульфатної кислоти і в 2010-му закрили напрям хлорбензенів. Також відомо, що станом на початок 2000-х років котельня заводу виробляла пару з використанням як природного газу, так і водню з електролізної установки (крім того, існував котел-утилізатор для використання тепла від спалювання сірки).

У 2013-му завод перейшов до WeylChem Group, що перейменувала безпосереднього власника на Hydrochem Italia. Станом на 2015-й він мав річну потужність на рівні 42 тисячі тонн хлору, 46 тисяч тонн каустичної соди, 49 тисяч тонн гіпохлориту натрію, 40 тисяч тонн соляної кислоти, 16 тисяч тонн хлортолуену та дихлортолуену, 3,5 тисячі тонн хлорбензотрихлориду.

В 2019-му завод придбала група Esseco (також має в Італії хімічні майданчики в Сан-Мартіно-ді-Трекате та Саліні-ді-Вольтерра), при цьому з 2024 року безпосереднім власником є її дочірня компанія Altair Chemical. У 2021-му здійснили значні інвестиції для переходу на найбільш екологічно прийнятний мембранний електроліз.Relazione di Riferimento ai sensi del Decreto Ministeriale 272 del 13 Novembre 2014 Stabilimento HydroChem Italia Srl Pieve Vergonte (VB)

Примітки