Мімі Айльмер (, справжнє ім'я Євгенія Спадоні; , Рим — , Болонья) — італійська співачка, акторка театру і кіно, фотографка, громадська діячка, одна з перших автогонщиць в Італії.

Біографія Народилася в Римі в багатій тосканській сім'ї. Однак після розлучення батьків залишилася з матір'ю, турботою про яку присвятила своє життя.

Дебютувала як співачка у кафе у чотирнадцять років, заробляючи дуже скромну зарплатню. Їй часто доводилося змінювати свій імідж у виконанні пісень. Непогано знаючи англійську мову, вона представлялася як «англо-італійська старлетка», взяла англомовний псевдонім Мімі Айльмер, під яким виступала все життя. А також як «єдиний в Італії артист, який акомпанує собі на піаніно під час співу пісень». До 1914 року грала у вар'єте разом з Гвідо Річчолі та Лучано Молінарі. Під час одного з її шоу в мюзик-холі привернула на себе увагу директора продюсерської компанії Film Gloria Маріо Казеріні, який згодом запропонував їй увійти в кіноіндустрію.

Виступаючи в нічних закладах столиці, досягла такого успіху, що багато театральних труп й імпресаріо пропонували їй співпрацю. 1917 року отримала роль «першої субретки» у театральній трупі Карло Ломбарді. Потім перейшла до Національної трупи Бартолі, трупи оперети Ваннутеллі, поки не приєдналася до трупи Міста Мілана. Великий успіх і популярність, отримані в інтерпретаціях «Принцеси Чарди» та музичної комедії «Маленький шоколад», спонукали її 1921 року перейти в Театр прози.

Після того як вона перейшла в Експериментальну театральну трупу, яку очолював режисер Верджилій Таллі, вона, згодом, обійняла посаду прими в парі з Антоніо Гандусіо, також продовжуючи грати з Руджеро Руджері й Арістідом Багеттіфіно. Наприкінці 1920-х років поступово почала відмовлятися від театральної сцени.

У 1914—1920 роках знімалася в німих фільмах, зокрема, у фільмі «Вона той, хто весь час страждає» (1914). У звуковому кіно грала у фільмі «Іноземка» 1930 року. До 1951 року знялася в десяти фільмах, але потім остаточно вирішила залишити творчу діяльність, переключившись на приватне життя.

Автоперегони Керування автомобілем було ще одним заняттям, яке Айльмер культивувала з особливою пристрастю, щоб підвищити свою відомість і ексцентричність. У 1920-х роках кермування було переважно чоловічою прерогативою. У своєму спортивному одязі Айльмер намагалася мати вигляд виняткової жінки, як Грета Гарбо, Айседора Дункан і Соня Делоне. 1927 року брала участь у першому Гран-при Монци і у наступних змаганнях, що викликало численні інтерв'ю і фотографії в журналах. 1929 року її з'ява на першій шпальті найавторитетнішої італійської спортивної газети «Gazzetta dello Sport» значно підвищила її відомість. Вінченцо Лянча, провідний промисловець і засновник компанії Lancia, запропонував їй взяти участь у Кубку Мілле Мілья — одном з найвідоміших автомобільних перегонів у світі. Перегони проходила з 1927 року по маршруту тисяча миль від Брешії до Риму і назад. Перегони 1929 року були особливими, тому що в них не брали участь іноземні команди (в зв'язку з економічною кризою) і тому, що в них вперше брали участь жінки. З двох жінок, які брали участь у перегонах, Айльмер (попри те, що вона була одна в машині) зайняла двадцяте місце зі своєю Lancia Lambda. Інша конкурентка, баронеса Д'Аванцо, вийшла з перегонів через зламаний автомобіль. Автомобіль залишався важливою частиною її життя. Це був надійний інструмент, який зробив можливими її подорожі, використання для роботи або туризму. Це також демонструвало її емансипацію і сучасність.

Особисте життя В офіційному шлюбі ні з ким не була і не мала довгострокових партнерів. Вважала любов'ю всього свого життя мати — Люсію Мугнайні, про яку дбала до її смерті. Предметом чуток служили стосунки з представником Савойського дому, принцом Умберто II (майбутнім останнім королем Італії) у 1920 році, який, 16-річним юнаком, часто приходив на її виступи. 1924 року перебувала в романтичних стосунках з майбутнім міністром фашистського уряду та зятем Муссоліні, Галеаццо Чано. Однак роман закінчився лише за кілька місяців через ревнощі самого Чіано та спротив його батька. Характер стосунків із самим Муссоліні не встановлено, проте акторка регулярно отримувала від нього телеграми та фотографії. Була в близьких стосунках з Артуро Лабріола — політиком, теоретиком революційно-синдикалістського та соціалістичного рухів, а також з кількома військовими, чиновниками високого рангу й іншими впливовими людьми, яких називала своїми друзями або коханцями.

Завершення кар'єри, архів, фонд У жовтні 1964 року переїхала жити в будинок для людей похилого віку Фонду Дім Ліди Бореллі для артистів й операторів шоу в Болоньї. 1966 року опублікувала «Роман мого життя» (Мілан, Гастальді, 1966), автобіографічну книгу, в якій розповідала про участь в автомобільних перегонах 1929 року, а також про свої любовні історії.

Після її смерті у 1992 році Фонд акторки Мімі Айльмер розмістився в штаб-квартирі Фонду Будинку Ліди Бореллі. Раніше сама Айльмер упорядкувала адміністративну документацію, листування і частину матеріалів про її театральну діяльність. Газетні статті, плакати та різнорідні матеріали були розбиті в хронологічному порядку та вставлені в альбоми. Її життя та діяльність документовані в архівній колекції, яка складається з численних газетних вирізок, отриманої кореспонденції, зошитів, підписаних контрактів і понад три тисячі фотографій.

Примітки

Посилання