Європейський шакал (Canis aureus moreoticus) — підвид звичайного шакала, поширений в Анатолії, на Кавказі та в Південно-Східній Європі. Уперше описаний французьким натуралістом Ісідором Жоффруа Сент-Ілером під час Морейської експедиції. За однією з оцінок, чисельність шакалів у Європі становила близько 70 000 особин; за іншою — від 97 000 до 117 000 особин. Хоча основний ареал виду зосереджений у Південній та Південно-Східній Європі, він розширився й охопив частину Балтійського регіону в Північно-Східній Європі, Peep Männil: Läänemaal elab veel vähemalt kaks šaakalit, tõenäoliselt rohkem. Eestielu.ee (2013) а також Східну Європу (зокрема Польщу), Південну Європу — переважно Італію (де вперше зафіксований в 1984 році), Clementi, Maria. Scoperto in Val Tagliamento lo sciacallo dorato. і частково Західну Європу, включно з Францією та Німеччиною. У низці інших країн материкової Європи шакал реєструвався як випадковий мігрант. Одне з пояснень швидкого поширення виду з 1970-х років і заселення європейських територій, де він, імовірно, раніше історично не мешкав, пов’язують зі зменшенням чисельності сірого вовка порівняно з минулими епохами.
Опис Європейський підвид, згідно з правилом Бергмана, є найбільшим серед підвидів звичайного шакала: тварини обох статей досягають загальної довжини тіла 120–125 см і маси 10–13 кг.Giannatos, G. (2004). Conservation Action Plan for the golden jackal Canis aureus L. in Greece. WWF Greece, Athens. С. 47. Зафіксовано, що один дорослий самець на північному сході Італії важив 14,9 кг. Lapini, L. (2003). Canis aureus (Linnaeus, 1758). У: Boitani L., Lovari S. & Vigna Taglianti A. (ред.) Fauna d’Italia. Mammalia III. Carnivora–Artiodactyla. Bologna: Calderini. С. 47–58. Хутро грубе, зазвичай яскраво забарвлене, з темними, майже чорними відтінками на спині. Стегна, верхні частини ніг, вуха та лоб мають яскраве рудо-каштанове забарвлення.Heptner, V., Naumov, N. P. (1988). Mammals of the Soviet Union. Vol. II, Part 1a. Science Publishers. С. 129–164. У шакалів північної Далмації черепи ширші за середні показники, що, ймовірно, є наслідком антропогенно зумовленої ізоляції від інших популяцій і призвело до формування нового морфотипу.Krystufek, B., Tvrtkovic, N. (1990). Variability and identity of the jackals (Canis aureus) of Dalmatia. Ann. Naturhist. Mus. Wien, 91B, 7–25.
Раціон На Кавказі шакали переважно полюють на зайців, дрібних гризунів, фазанів, куріпок, качок, лисок, курочок водяних та горобцеподібних. Вони охоче поїдають ящірок, змій, жаб, риб, молюсків і комах. Взимку шакали вбивають значну кількість нутрій і водоплавних птахів. У таких випадках вони застосовують надлишкове вбивство та кешування здобичі, зберігаючи надлишок їжі про запас. Також живляться плодами, зокрема грушами, глодом, кизилом і плодами мушмули звичайної. Звичайні шакали зазвичай завдають меншої шкоди свійській худобі, ніж вовки та руді лисиці, проте за високої чисельності можуть становити серйозну проблему для дрібної худоби. Найбільшу кількість нападів на свійських тварин зафіксовано на півдні Болгарії: в 1982–1987 роках зареєстровано 1053 напади на дрібну худобу, переважно на овець і ягнят, а також поодинокі випадки загибелі новонароджених оленів у мисливських господарствах.
У Греції раціон шакалів складається з гризунів, комах, падла та плодів. Водночас вони рідко поїдають сміття, оскільки велика кількість безпритульних собак обмежує їхній доступ до місць із високою щільністю населення. У Туреччині відомі випадки поїдання шакалами яєць зникаючого виду — зеленої морської черепахи. У Угорщині найчастішою здобиччю шакалів є полівка звичайна та полівка руда. У Далмації ссавці (переважно парнокопитні та зайцеподібні) становили 50,3 % раціону; насіння плодів — 14 % інжиру і 14 % винограду, ще 4,6 % — Juniperus oxycedrus; рослинна їжа — 34,1 %; комахи — 29,5 % (з них 16 % прямокрилі, 12 % жуки і 3 % таргани); птахи та їхні яйця — 24,8 %; штучна їжа — 24 %; гілки, листя та трава — 24 %. Дані щодо живлення шакалів на північному сході Італії є обмеженими, проте достеменно відомо, що вони полюють на дрібних козуль і зайців.
Поширення Ареал сучасного європейського шакала охоплює переважно Балканський регіон, де до 1960-х років у багатьох місцевостях його чисельність значно скоротилася. Осередки популяцій зберігалися в окремих районах, зокрема в Странджі та вздовж Далматинського узбережжя, тоді як на початку цього десятиліття він залишався численним і широко поширеним у низовинах материкової Греції та на деяких грецьких островах. У 1962 році після запровадження законодавчої охорони шакал знову заселив свої колишні території в Болгарії. Починаючи з 1980-х років ареал виду розширювався на захід — до Сербії, Словенії, Австрії та Італії, а також на північ — до північно-західної Румунії, Угорщини та Словаччини.
Звичайний шакал внесений до **Додатка V** Оселищної директиви ЄС, що дозволяє його відстріл або знищення в Естонії, Греції та інших державах-членах ЄС за умови національного правового регулювання. Водночас популяції виду підлягають моніторингу, а відповідні звіти подаються до Європейської комісії кожні шість років.
У Туреччині, Румунії, на північному узбережжі Чорного моря та в Кавказькому регіоні стан популяцій шакала у 2004 році залишався переважно маловідомим. Водночас існували свідчення розширення ареалу в Румунії та на північно-західному узбережжі Чорного моря, а також повідомлення про скорочення чисельності в Туреччині.
Балкани та регіони на схід Популяції шакала в Албанії перебувають на межі зникнення; можливі осередки існування зберігаються лише у трьох низинних водно-болотних угіддях уздовж Адріатичного моря.
У Боснії і Герцеговині шакал упродовж тривалого часу вважався рідкісним видом: в 1920–1999 роках зафіксовано лише поодинокі спостереження на півдні країни. Однак на початку XXI століття значна присутність виду на півночі країни стала наочним прикладом розширення ареалу шакала на Європейському континенті.
Болгарія має найбільшу популяцію шакалів у Європі, ареал якої збільшився у 33 рази від початку 1960-х до середини 1980-х років. Чинниками такого зростання стали заміна природних лісів густими чагарниками, збільшення кількості туш тварин із державних мисливських господарств, скорочення чисельності вовків та припинення отруйних кампаній. На початку 1990-х років чисельність популяції в Болгарії оцінювали приблизно у 5 000 особин. Після зростання в 1994 році чисельність, імовірно, стабілізувалася.Giannatos, G. (2004). Conservation Action Plan for the golden jackal Canis aureus L. in Greece. WWF Greece. Athens. С. 47.
У Хорватії за результатами обстеження 2007 року зафіксовано 19 зграєвих груп шакалів у північно-західній частині регіону Равні-Котарі та дві — на острові Вир.
У Греції звичайний шакал у XVIII–XIX століттях, а також у XX столітті до 1960-х років, принаймні локально, був одним із найпоширеніших диких ссавців, про що свідчать численні джерела. Проте в той самий період, коли в сусідній Болгарії почалося відновлення популяції, грецька популяція різко скоротилася внаслідок інтенсивних кампаній із використання отруєних приманок. Станом на 2000 рік звичайний шакал став найрідкіснішим із трьох диких сучасних псових Греції, зникнувши з таких островів, як Корфу, Лефкада та Евбея, а також із великих територій центральної та західної частин країни. Його поширення обмежувалося диз’юнктними, ізольованими осередками в Пелопоннесі, Фокіді, на острові Самос, у Халкідіки та на північному сході Греції. Починаючи приблизно з 2010 року, вид почав відновлюватися й знову з’явився на значній частині свого первісного ареалу, зокрема й у районах, де раніше не був відомий. Хоча у Червоній книзі хребетних тварин Греції він класифікується як вразливий, офіційно шакал не оголошений ані мисливським, ані охоронюваним видом.Migli, D., Petridou, M., Giannatos, G. & Maragou, P. (2014). Current golden jackal status in Greece – from a low population point to an ongoing recovery. First International Jackal Symposium.Karamanlidis, A. A. et al. (2023). Rapid expansion of the golden jackal in Greece: research, management and conservation priorities. Endangered Species Research, 51, 1–13.
У Сербії чисельність шакалів зростає з кінця 1970-х років; вони поширені переважно на північному сході країни та в нижній частині регіону Срем. Особливо звичайні шакали численні поблизу міст Неготин і Бела-Паланка (поблизу кордону з Болгарією), де впродовж 1990-х років відстріляно близько 500 особин.
Центральна Європа У Словенії звичайний шакал має статус охоронюваного виду. Вперше його зафіксували тут в 1952 році, після чого він сформував постійні територіальні угруповання. У 2005 році поблизу Горні-Града у районі Верхньої долини Савіні (північ Словенії) випадковим пострілом вбито ймовірно блукаючу самку. У 2009 році в районі Люблянських боліт у центральній частині країни було зареєстровано дві територіальні групи шакалів. Імовірно, вид і надалі розширює свій ареал у напрямку Центральної Європи.
З 2011 року відомі реєстрації присутності звичайного шакала в околицях Женеви у Швейцарії; у 2018 році одну особину зафіксовано фотопасткою. У 2019 році влада Республіки та кантону Женева оприлюднила перше відеозаписування цього виду в Швейцарії.
В Угорщині звичайний шакал зник в 1950-х роках унаслідок інтенсивного полювання та руйнування середовища існування. Його повернення зафіксовано наприкінці 1970-х років: перші розмножувальні пари виявили поблизу південного кордону в Задунав'ї, а згодом — у межиріччі Дунаю та Тиси. Надалі чисельність шакалів щороку суттєво зростала; за деякими оцінками, нині вони переважають за чисельністю рудих лисиць. Спостереження шакала поблизу кордону з Австрією влітку 2007 року свідчило про його поширення по всій території країни.
У східній Австрії повторні спостереження шакалів фіксувалися впродовж кількох десятиліть. У 2007 році в національному парку Нойзідлерзе—Зевінкель вперше зареєстровано розмноження виду. Згодом шакалів спостерігали також у західних і південних регіонах країни, зокрема в Південному Тіролі, Верхній Австрії, Каринтії та Штирії. У 2019 році вид уперше зафіксували у східному Тіролі.
Присутність шакалів у Німеччині підтверджується з кінця 1990-х років. Станом на 2019 рік їхні спостереження зафіксовані майже по всій території країни. За оцінками фахівців, історично шакали раніше не мешкали в Німеччині; можливим чинником їхнього поширення на нові території вважають тепліші зимові умови. Найчастіше тварин спостерігали в природних парках. Попри тривалу присутність у країні, наразі немає підтверджень формування шакалами постійних територій, зграй або фактів розмноження в Німеччині. Найближчі відомі зграї перебувають у Чехії та Австрії, і цілком імовірно, що окремі особини-мігранти здатні долати сотні кілометрів.
19 березня 2006 року в Чехії поблизу дороги неподалік Подолі знайдено загиблого дорослого шакала.
Присутність виду в Польщі підтвердженj у 2015 році шляхом некропсії самця, збитого автомобілем на північному заході країни, а також за допомогою фотопасток, які зафіксували двох живих особин на сході.
Південна Європа
В Італії вид зустрічається в регіонах Фріулі-Венеція-Джулія, Венето та Трентіно-Альто-Адідже. У внутрішніх районах північної Адріатики його поширення нещодавно уточнене за даними Ларіні та ін. (2009). У 1984 році Canis aureus досяг провінції Беллуно; в 1985 році поблизу Удіне відбулося розмноження зграї (цю зграю знищено в 1987 році). У 1992 році в регіоні Венето було зафіксовано шакала, загиблого під колесами автомобіля, після чого присутність виду підтвердили у провінції Горіція та у внутрішніх районах Трієстської затоки. У більшості випадків це були кочові молоді самці, однак в 1994 році в районі Агордіно виявлено сімейну групу. Sciacallo dorato (Canis aureus) . wwf.it