Нохум-Меїр Шайкевич (, псевдонім: Шомер (); грудень чи 1850, Несвіж — , Нью-Йорк) — єврейський письменник, театральний діяч та драматург, родоначальник бульварного роману в літературі на їдиші. Писав переважно на їдиші, рідше на івриті.

Біографія

Ранні роки та освіта Народився в місті Несвіж (Білорусь) у заможній родині. Його вихованням значною мірою займався дідусь Гавріел. Хлопчик виявив надзвичайні здібності до навчання: вже у шість років він почав вивчати Гемару, а завдяки феноменальній пам'яті швидко вивчив Танах. Крім релігійних текстів, він таємно читав художню класику (Шиллера та інших), а також захоплювався казками «Тисячі і однієї ночі». Хлопець змалечку виявляв хист до вигадування історій, а в юнацькі роки вже писав перші повісті та вірші.

Початкову освіту здобував у хедерах Несвіжа, Хорала та Копиля. Коли він з родиною певний час мешкав у Копилі, тамтешній рабин дав юнакові книги на івриті, які суттєво вплинули на його світогляд: це були «Паризькі таємниці» Ежена Сю (у перекладі Калмана Шульмана), твори Авраама Мапу та античних авторів. Це не сподобалось його побожній мати, яка незабаром забрала його від рабина.

Початок літературного шляху Згодом продовжував навчання у різних єшивах, зокрема у 1863 році був учнем знаменитої Воложинської єшиви, де у 17 років він захопився ідеями Гаскали (Єврейського просвітництва) і почав писати івритом. Він написав роман у чотирьох частинах « Агавас кдм » (Перше кохання?) та книгу під назвою «Хрі бшмім», які нікому не показував.

1866 року він одружився в селі Плоткін з Діною, донькою голови пінської громади та майбутнього адвоката Міхла Барчинського. Шайкевич оселився в родині тестя у Пінську та приєднався до гуртка маскілім (єврейських просвітників), які виступали за модернізацію єврейського життя та вивчення світських наук.

Улітку 1869 року він опублікував у газеті «Га-Меліц» (першому часописі на івриті в Російській імперії) статтю «Aukhli pirut shukhni etsim», а згодом — серію інших публікацій. Протягом дев’яти років, перебуваючи на утриманні батьків дружини, він намагався займатися торгівлею лісом, однак не маючи здібностей до комерції, фактично переклав увесь тягар на інших. Пізніше він пробував учителювати, живучи у великій матеріальній скруті, втрачаючи увесь посаг дружини, аж поки 1876 року його не запросив до Вільна заможний дядько — купець Єхієль Віґодський.

З 1876 року він оселився у Вільні де працював у крамниці свого дядька, що дозволило йому повернутися до літературної праці. Він написав свій перший роман «Жертви інквізіції» на івриті, присвячений історії Португалії, який пізніше був заборонений російською цензурою. Тоді редактор журналу «Га-Кармель» запропонував Шайкевичу спробувати написати щось невелике мовою їдиш для простого народу. Шайкевич за одну ніч написав короткий роман «Породнені вороги» (Makhatunim un shunayim). Оскільки героями оповідання були члени його власної родини, Шайкевич вирішив використати псевдонім Шомер (івр. שמ"ר‎): перша літера означала його прізвище (Шайкевич), а дві наступні — останні літери його імені (Нахум-Меїр). Оповідання миттєво видали окремою книжкою, а за лічені дні світ побачили ще дев'ять його праць. За кожне таке оповідання Фін платив йому по три рублі. Оповідання мали винятковий успіх, згодом неодноразово перевидавалися.

Популярність та театральна діяльність Під час Російсько-турецької війни Шомер разом із дядьком-постачальником він вирушив до Польщі, а згодом до Румунії, де той забезпечував російську армію продовольством . Саме в Бухаресті відбулася знакова зустріч Шомера з Абраамом Гольдфаденом, засновника професійного єврейського театру.

Тим часом творчість Шомера здобула шалений успіх серед читачів як у Російській імперії, так і в австрійській Галичині. Він почав активно співпрацювати з відомими віленськими видавництвами, а також із видавцями у Варшаві, Бердичеві та Одесі.

У 1878 році він переїхав до Одеси, де писав п’єси для трупи Йосипа Лернера. Його драма «Єврейський поміщик» ( "Der Idisher porets" , די אידישער פריץ) мала колосальний успіх — глядачі аплодували стоячи, а каси були переповнені два місяці поспіль. Згодом він створив власний театральний колектив, з яким гастролював Бессарабією та Україною. Його донька згадувала, що в Одесі Шомер був справжньою зіркою: коли він йшов вулицею з родиною, люди озиралися і шепотіли: «Це Шомер».

Влітку 1881 року очолює єврейський театр у Кишиневі. У 1882 році повертається до Одеси, де разом із Гольдфаденом та Йосефом Лернером об'єднав акторів у спільну велику трупу. У вересні 1883 року спеціальним урядовим указом проведення спектаклів на ідиш у Російській імперії було заборонено, що було одним із результатів посилення російською політики у відношенні євреїв. Влада закрила театр і трупа распалась. Шомер зосередився на літературній діяльності.

Наприкінці 1884 року на запрошення видавців Левіна та Епштейна він приїхав до Києва. Коли через рік видавництво перебралося до Варшави, Шомер рушив за ними й прожив там два роки, періодично відвідуючи родину в Пінську.

У 1887 році Шомер уклав договір із престижним видавництвом «Ромм» і знову переїхав до Вільна. Провівши там рік, у 1888 році він остаточно повернувся до рідного Пінська, де одразу попри цензуру організував новий театр, що мав величезний успіх і проіснував до кінця літа. Восени Шомер почав отримувати запрошення від єврейських акторів Америки і незабаром вирішив емігрувати.

Еміграція та літературний успіх

У 1889 році Шомер виїхав до США, а через кілька місяців до нього приєдналася дружина з дітьми.

Його популярність була безпрецедентною для тогочасної літератури мовою їдиш. Наклади окремих творів, з урахуванням численних перевидань, сягали десятків тисяч примірників. Масовий успіх Шомера породив цілу хвилю наслідувань: інші автори публікували свої тексти під пародійними псевдонімами, як-от «Син Шомера», намагаючись залучити його аудиторію. Окрім офіційних видань, масово з'являлися й «піратські» публікації його романів, які друкувалися без дозволу автора по обидва боки Атлантики. Твори Шомера залишалися затребуваними десятиліттями: їх активно видавали аж до 1919 року, а останні два прижиттєві окремі видання побачили світ у 1920-х роках.

У 1904 році стан здоров'я Шомера різко погіршився; лікарі діагностували рак. Його госпіталізували до лікарні «Бейт-Ісраель» у Нью-Йорку. У суботу, 25 листопада 1905 року, о п'ятій годині ранку Шомер помер. Похорон відбувся наступного дня, 26 листопада. Смерть письменника стала загальнонаціональною подією для єврейської громади: провести автора в останню путь прийшли близько ста тисяч людей.

Сім'я Батько — Іцхок-Айзик Шайкевич, син заможного торговця лісом. Мати — Ходес, старша донька Гавріела Гольдберга, який нажив великий статок на річкових перевезеннях.

Його дружиною була Діна Барчинська, з якою в них було три доньки та син:

Абрахам Шомер або Шайкевіч-Шомер (1876, Пінськ —1946, Лос-Анджелес) — публіцист, драматург, американський кінодіяч; Міріам Шомер-Цунзер (1882, Одеса — 1951, Нью-Йорк) — літераторка, публіцистка, викладачка мистецтвознавства. Хана Шомер-Ротенберг (1884/1885 — 1960, Нью-Йорк) — єврейська співачка, дослідниця народної музики та композиторка. Роза Шомер-Бачеліс (1882, Одеса — 1966, Лос-Анджелес) — драматургіня, публіцистка. Учасниця сіоністського руху у США.

Творчість

Творча спадщина та літературний вплив Творчий доробок Шомера вражає своєю масштабністю: він є автором понад 200 оповідань, повістей та романів, а також 50 п’єс і оперет мовою їдиш. На івриті ним написано 15 романів та повістей. Окрім прози та драматургії, він писав вірші, сатиричні твори та укладав популярні на той час посібники-письмовники (зразки епістолярного жанру). Попри велику популярність, повного переліку його праць не існує, оскільки значна частина творів залишилася в рукописах або розсіяна по періодиці.

Шомер відіграв ключову роль у залученні широких мас до читання. Дослідник єврейської літератури зазначав, що після Шомер став першим, хто забезпечив єврейські маси доступним читанням, перейшовши від тонких книжок до повноцінного жанру роману. Попри суперечливу літературну цінність його романів, ранні оповідання Шомера відзначаються живими описами старосвітського єврейського побуту та народним гумором. Окрім того, його доробок є справжньою скарбницею народної мови.

Мова та теми В основі мови Шомера лежали єврейські діалекти Білорусі та Литви. Його головною аудиторією були жінки та дівчата, проте його твори із захопленням читали й чоловіки. Шомер здійснив революцію в читацьких смаках: він відійшов від суто повчальних жанрів, запропонувавши натомість захопливі авантюрні сюжети. Для цього він запозичував прийоми західноєвропейських романів-фейлетонів, майстерно поєднуючи динамічний сюжет із моралізаторськими вставками та проповідями.

Обома мовами він описував як сучасне життя, так і історичні події. Від історичних постатей – короля Казимира та Естер, барона д'Агіляра, тирана Миколи I, Дрейфуса та інших. Його перша поява у друкованому вигляді була на івриті, стаття «Охеле Перот Шухане Етім» для одеської газети «Ха-Меліц» А. Седербойма. Там же він розмістив переклади наукових статей з німецької мови.

Видавнича та журналістська діяльність Шомер був активним видавцем і журналістом, заснувавши низку власних газет у центрах єврейської еміграції:

В Одесі: «Дер літвак, одер дер талмед-хохем» (1883), «Білдер фунем лебн» (1883–1884). У Нью-Йорку: «Дер менчнфрайнд» (1889–1891), «Дер наєр телефон» (1890–1891), «Дер вегвайзер…» (1892), «Дер ланд-хохем» (1893–1894), «Дер юдішер пок» (1894–1896), «Ді націон» (1901–1903).

Критика та полеміка Шомер з одного боку, він був «найпліднішим і найулюбленішим автором єврейських мас», а з іншого — об'єктом нищівної критики з боку інтелектуалів, журналістів та письменників-реалістів.

Критики кінця XIX зазначали, що Шомер свідомо орієнтувався на смаки найменш освічених верств населення. Його романи були повні сенсаційності, мелодраматизму, шаблонних сюжетів, надмірної сентиментальности. На кшталт історій о неймовірних пригодах, викраденнях, підмінах дітей та несподіваних розв'язках, що дало підстави називати їх «шундом» ( низькосортна література).

Також зазначалась відсутність реалізму: замість опису справжнього життя євреїв він переносив на єврейський ґрунт кліше західноєвропейських «романів-фейлетонів». Його герої часто були схематичними: або ідеально добрими, або абсолютно лихими. Автор Хатчинс Гепґуд (Hutchins Hapgood) описує Шомера як представника літератури, яка на той час уже вважалася застарілою. Його сюжети й стиль перестали відповідати новим літературним тенденціям і очікуванням читачів, що прагнуть глибшої художньої вартості, модерності та соціальної актуальності.

Попри критику, дослідники єврейської літератури визнають, що за Шомером важливу історичну заслугу: це стороння масової читацької аудиторії. Його мова була живою, простою та зрозумілою кожному, без зайвої архаїзації чи штучних конструкцій. Коли він починав, більшість євреїв його часу не читали світської літератури. Своїми бульварными романами підготував ґрунт для більш серйозних авторів. Бо дай більше Шомер був необхідною сходинкою в еволюції єврейської культури, без якої був би неможливим успіх класиків єврейської літератури.

Сам Шомер розглядав свою творчість, як інструмент просвітництва та модернізації. Він використовував сатиру, щоб висміяти релігійний фанатизм і застарілі звичаї, закликаючи євреїв ставати частиною сучасного світу та обирати реальні добрі справи замість формальної побожності.

«Суд над Шомером» Шолом-Алейхема