«Щоденники Енді Воргола» () — надиктовані мемуари американського художника Енді Воргола, опубліковані посмертно. Його редагував його постійний співробітник і давній друг, Пет Гакетт. Видавництво Warner Books вперше опублікувало його в 1989 році зі вступом Гакетт.
807-сторінкова книга складається з повного 20 000-сторінкового щоденника, який веде Гакетт. Він починається в листопаді 1976 року і завершується через одинадцять років, лише за п'ять днів до смерті Воргола в лютому 1987 року.
«Щоденники Енді Воргола» мали комерційний успіх, ставши бестселером New York Times.
Передісторія Після того, як у 1972 році Податкова служба США провела аудит діяльності Воргола, він почав диктувати щоденник своїй секретарці Пет Гакетт у «Фабриці», щоб краще вести облік своїх витрат, що підлягають відрахуванню. Зрештою, це переросло у «Щоденники Енді Воргола».
Починаючи з 1976 року, з понеділка по п'ятницю, Воргол і Гакетт щоранку розмовляли телефоном, і Енді розповідав про події попереднього дня. Записи вихідних робилися наступного понеділка протягом тривалішого сеансу. Якщо він подорожував, він телефонував їй, де б він не був, або розповідав їй, що сталося за пропущені дні, коли повертався. Гакетт транскрибувала свій монолог на блокнот. Пізніше того ж ранку вона друкувала його на друкарській машинці, що перетворювало 20 000 сторінок невідредагованих записів з подвійним інтервалом. Після смерті Воргола в лютому 1987 року Гакетт відредагувала сторінки до 1600, які вона передала Warner Books, який придбав щоденники за 1,2 мільйона в 1987 році. Гакетт сказала, що значна частина решти 18 400 сторінок — нісенітниця.
Зміст Щоденник починається 24 листопада 1976 року, коли Воргол був у Ванкувері. Це був кінець його поїздки до Сіетла на відкриття Сіетлівського художнього музею. Воргол згадував, що перебуваючи на Західному узбережжі, він був присутній на весіллі моделі Маріси Беренсон та Джима Рендалла в Лос-Анджелесі. Він летів зі світською левицею Кетрін Гіннес та своїм менеджером Фредом Г'юзом з Ванкувера до аеропорту Ла-Гуардія в Квінзі. Коли він прибув до свого будинку на Мангеттені, він влаштував ранню вечерю на День подяки зі своїм хлопцем, з яким проживав — Джедом Джонсоном.
Протягом наступних одинадцяти років Воргол документував своє соціальне життя та нотатки витрат. Книга сповнена його спостережень щодо особистого життя та кар'єри його відомих друзів та соратників. Майкл Гросс у журналі «Нью-Йорк» зазначив:Акторський склад персонажів варіюється від працівників до знаменитостей, таких як Елізабет Тейлор («як маленька товста лялька К'юпі»), Мартін Скорсезе («проблеми з кокаїном»), Ів Сен-Лоран («йому доводиться приймати мільйон таблеток»), Софі Лорен («Хіба вона не проклала собі шлях до вершини?»), Елейн Кауфман («набивала себе булочками»), Стів Рубелл («Дала мені кваалюд»), Лайза Міннеллі («Дай мені всі наркотики, які у тебе є»), Галстон («він дав їй пляшку кокаїну, кілька пачок марихуани, валіум, чотири кваалюди»), Мік та Б'янка Джаггер («Вона не може лягти з ним у ліжко, бо просто не вважає його привабливим»), леді Ізабелла Лембтон («колупається в носі та їсть те»), Маргарет Трюдо («сидить на унітазі зі спущеними штанами, і кокаїн налякає їй ніс»), Патті Сміт («я міг думати лише про її груди»), Джеррі Голл («у неї були груди під пахвами»), Аллан Карр («Який же він… масляна кулька»), Трумен Капоте («Як комусь вдається впоратися з Труменом?»), Сью Менгерс («така вульгарна»), Барбра Стрейзанд («Вестсайдський смак»), Рудольф Нурєєв («підлий, він справді підлий»), Ракель Велч («мила тепер, коли вона трохи опустилася у світі»), Джуліан Шнабель («дуже нав'язливий»), Марина Чіконья («як водій вантажівки»), Річард Ніксон («як персонаж Діккенса»), Келвін і Келлі Кляйн («гаряча справа в медіа»), Мерседес Келлогг («товстунка») та багато інших.Останній запис у щоденнику датується 17 лютого 1987 року. Під час показу японської моди в нічному клубі Tunnel у Челсі Воргол пройшовся подіумом з джазовим музикантом Майлзом Девісом. Воргол згадав, що Девіс дав йому свою адресу, і вони уклали угоду — Воргол намалює його портрет в обмін на десять хвилин, коли Девіс гратиме для нього музику. Коли Воргол повернувся додому, він зателефонував своєму менеджеру Фреду Г'юзу та сказав йому, що він надто виснажений, щоб того вечора піти на вечерю Fendi. Помічник Г'юза Сем Болтон та редактор моди журналу Interview Вільфредо Росадо перед сном йому зателефонували.
Поширення та відгуки «Щоденники Енді Воргола» були опубліковані видавництвом Warner Books у травні 1989 року, після смерті Воргола в лютому 1987 року. Книга була опублікована без покажчика, і, за словами Стівена Грінберга, видавця журналу Fame, їхньою найбільшою помилкою було те, що вони не додали покажчик. Несанкціоновані покажчики згодом були опубліковані журналами Spy та Fame. Новіші видання книги містять авторизований покажчик.
«Щоденники Енді Воргола» мали комерційний успіх і протягом кількох місяців залишалися в списку бестселерів New York Times. Книга викликала сенсацію своїми «іноді злісними, а часто й обурливими плітками про артистів, митців та літніх людей».
Багато друзів Воргола високо оцінили книгу. Стів Рубелл, співвласник Studio 54 та Palladium, сказав: «Усі знали, що він це робить. Це правда, тому ніхто не може нічого сказати. Це зводить людей з розуму». «Це його стиль; це його слова… Деякі речі абсолютно точні. Деякі ніби вигадані, але я б сказала, що його спостереження гострі», — сказала Пейдж Павелл, яка була директоркою з реклами журналу Воргола Interview. Колишній редактор Interview Боб Колачелло також заявив, що «деякі речі правдиві, а деякі — ні». Колишній асистент Воргола Ронні Катрон сказав: «Він вважав [людей, про яких писав] гламурними, але жалів їх. Художник цікавий. Це не підлість. Це бажання розібрати щось на частини і подивитися, як воно працює. Вперше в Енді проявилася певна цілісність».
Однак деякі друзі Воргола висловили своє невдоволення тим, як їх зображено в книзі. Повідомляється, що перед своєю смертю від СНІДу в 1989 році модельєр Галстон був «дуже засмучений публікацією цих інтимних одкровень і погрожував подати до суду». Коханець Галстона, Віктор Гюго, назвав книгу «Сатанинськими щоденниками» і погрожував продати з аукціону всі роботи Воргола, які йому належали: «Я почуваюся як бігун із Центрального парку … Мене зґвалтували та побили небіжчик і купа головорізів, які працюють на нього. Це наймерзенніший, найогидніший твір бульварної літератури, який я коли-небудь читала». Модель Барбара Аллен почувалася зрадженою і заявила, що Воргол перебільшив. Активістка-правозахисниця та колишня акторка Б'янка Джаггер подала позов про наклеп за те, як її зображено в книзі, але вона не звинувачувала Воргола. «Я не вірю, що це Енді навіть написав», — сказала вона. «Це так, ніби це вигадала людина, яка мала лише туманне уявлення про те, що насправді сталося. Енді був бешкетником, але я не вважав його жорстоким».
У 2008 році в інтерв'ю для Interview Гакетт сказала Гленну О'Браєну: «Люди завжди запитують: „Яким насправді був Енді?“ Що ж, почитайте „Щоденники“. Ось яким він був. Коли вони вийшли, люди зосереджувалися на пліткарському аспекті, але з часом, я вважаю, „Щоденники Енді“ будуть визнані неймовірним особистим та історичним документом, яким вони є».
Адаптація
Книгу було адаптовано у шестисерійний документальний серіал Netflix «Щоденники Енді Воргола». Сценарій і режисер — Ендрю Россі, прем'єра серіалу відбулася 9 березня 2022 року.
Примітки
Посилання