Аномалія червоного Сіріуса — схильність давніх, особливо античних джерел описувати Сіріус як червону зорю, попри те, що зараз він виглядає білим. Червоний колір Сіріуса засвідчили, зокрема, Клавдій Птолемей в «Альмагесті», а також поет Арат, оратор Цицерон, генерал Германік, філософ Сенека. Менш переконливі свідчення червоного кольору Сіріуса залишив у VIII столітті Григорій Турський. Втім античні поети Марк Манілій і Авієн описували Сіріус кольору «морської блакиті», а тогочасні китайські тексти систематично описували Сіріус як білий.

Античні описи червоного Сіріуса не вдається пояснити дійсними змінами фізичних параметрів зорі, бо 2000 років — закороткий часовий масштаб для зоряної еволюції, і такі зміни неминуче залишили б спостережні прояви, яких немає. Пилова хмара між Сіріусом та земним спостерігачем не могла б зробити Сіріус червоним, не зробивши його одночасно дуже тьмяним. Наявність великої кількості пилу у земній атмосфері, у принципі, могла пояснити почервоніння Сіріуса.

Ймовірним поясненням є культурні причини: в античному світі велике астрологічне значення мали остання й перша поява Сіріуса біля Сонця (геліактичний схід і захід), що змушувало спостерігати його на сході й заході Сонця, біля горизонта. Тоді він виглядав червоним через сильніше почервоніння світла при проходженні через товщий шар атмосфери, подібно до того, як Сонце виглядає червоним на сході й заході.

Історичні свідчення Близько 150 року н. е. Клавдій Птолемей з Александрії у Книгах VII і VIII «Альмагесту» наніс зорі на карту, використавши Сіріус як центральний меридіан глобуса. Він описав Сіріус як червону зорю, як і п'ять інших зір (Бетельгейзе, Антарес, Альдебаран, Арктур і Поллукс), які дійсно є помаранчевими або червоними. Цю особливість вперше зауважив британський астроном-аматор , який виступив з доповіддю на засіданні Королівське товариство в Лондоні у 1760 році. Існування інших зір, що змінюють яскравість, додавало правдоподібності гіпотезі про можливу зміну кольору; це зауважив Джон Гершель у 1839 році, можливо під впливом спостережень Ети Кіля двома роками раніше. Томас Сі відновив обговорення червоного Сіріуса, опублікувавши кілька статей у 1892 році та підсумкову роботу в 1926 році. Він цитував не лише Птолемея, а й поета Арата, оратора Цицерона та генерала Германіка, які називали зорю червоною, хоча визнавав, що останні троє не були астрономами, а лише перекладали поему Арата «Явища». Сенека описував Сіріус як червоніший за Марс. Тому опис як червоного може бути поетичною метафорою нещастя. У 1985 році німецькі астрономи Вольфгард Шлоссер і Вернер Бергман опублікували опис ломбардського рукопису VIII століття, який містив «De cursu stellarum ratio» святого Григорія Турського. Латинський текст вчив визначати час нічних молитов за положенням зір, а яскраву зорю, описану в ньому як «rubeola» (), дослідники вважають Сіріусом. Автори запропонували це як доказ того, що на момент спостереження Сіріус B був червоним гігантом. Інші дослідники відповіли, що, ймовірно, святий Григорій мав на увазі Арктур.

Варто зазначити, що не всі давні спостерігачі бачили Сіріус червоним. Поет I століття Марк Манілій описав його як кольору «морської блакиті», як і поет IV століття Авієн. Крім того, у стародавньому Китаї Сіріус систематично згадували як білу зорю: детальний аналіз китайських текстів з II століття до н. е. до VII століття н. е. показав, що всі надійні джерела узгоджуються щодо білого кольору Сіріуса.

Можливі пояснення Попри це, історичні свідчення, що називають Сіріус червоним, достатньо численні, щоб змусити дослідників шукати фізичне пояснення. Запропоновані теорії поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні припускають реальні зміни в системі Сіріуса за останні два тисячоліття, найбільш обговорювана з них — гіпотеза, що білий карлик Сіріус B був червоним гігантом близько 2000 років тому. Зовнішні пов'язані з можливістю тимчасового почервоніння через середовище між Сіріусом і спостерігачем, наприклад пил у міжзоряному середовищі або частинки в атмосфері Землі.

Можливість того, що зоряна еволюція Сіріуса A чи Сіріуса B могла б пояснити розбіжність, відкинута, бо часові масштаби тисяч років занадто малі, а ознак туманності в системі, які б очікували при такій зміні, немає. Аналогічно, наявність третьої зорі, достатньо яскравої, щоб впливати на видимий колір системи в останні тисячоліття, суперечить спостережним даним. Отже, внутрішні теорії можна відкинути. Зовнішні теорії, що пояснюють почервоніння міжзоряним пилом, також малоймовірні. Пилова хмара між Сіріусом та спостерігачем на Землі дійсно могла б дещо змінити колір зорі, але така зміна кольору, яка б зробила Сіріус подібним до Бетельгейзе та Арктура, одночасно зменшила б яскравість Сіріуса на кілька зоряних величин, що суперечить історичним свідченням про високу яскравість Сіріуса.

Зовнішні теорії, засновані на оптичних ефектах в атмосфері Землі, краще підтверджуються наявними даними. Мерехтіння через турбулентність атмосфери спричиняє швидкі тимчасові зміни видимого кольору зорі, особливо біля горизонту, хоча без конкретної переваги червоного кольору. Однак систематичне почервоніння світла зорі спричинене поглинанням та розсіюванням атмосферними частинками, аналогічно червоному кольору Сонця на сході й заході. Через те, що частинки, що викликають почервоніння в атмосфері Землі, відрізняються (зазвичай значно менші) від тих, що викликають почервоніння в міжзоряному середовищі, потемніння світла зорі значно менше, і в разі Сіріуса зміна кольору могла б бути помітна неозброєним оком. Могли й бути культурні причини для спостережень Сіріуса саме тоді, коли він був низько над горизонтом і, відповідно, виглядав червоним. У кількох середземноморських культурах видимість Сіріуса під час геліактичний сходу і заходу мала астрологічне значення. Таким чином, Сіріус, більше ніж будь-яку іншу зорю, спостерігали тоді, коли був близько до горизонту. Інші тогочасні культури, наприклад китайці, які не мали такої традиції, описували Сіріус просто як білу зорю.

Примітки

Література