Віталій Миколайович Куликов (27 жовтня 1935, м. Новогеоргіївськ Кіровоградської області, нині затоплено Кременчуцьким водосховищем — 06 січня 2015, Харків) — український графік, живописець, книжковий дизайнер, плакатист.
Біографія Віталій Миколайович Куликов народився 27 жовтня 1935 року у місті Новогеоргіївську Кіровоградської області в родині службовців. У 1939 році сім'я переїжджає до Західної України, а з початком Другої світової війни Віталій з матір'ю евакуюється до Чувашії. У 1943 повертається на Батьківщину і отримує сповіщення про загибель батька.
У 1950 по закінченню семирічки, переїжджає до Харкова.
Освіту здобував у Харківському художньому училищі та Харківському художньо — промисловому інституті (нині — Харківська державна академія дизайну і мистецтв), який закінчив у 1967 році. Навчався у майстерні професора Григорія Антоновича Бондаренка.
По закінченню інститута розпочав там педагогічну діяльність на кафедрі графіки. З 1970 року продовжив викладати на кафедрі малюнка та живопису архітектурного факультету Харківського інженерно будівельного інституту (нині — Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури). Від 2010 року обіймав посаду професора кафедри образотворчого і декоративного мистецтва. За 40 років педагогічної діяльності підготував не одне покоління митців.
З 1974 року входив до Національної спілки художників України.
Віталій Куликов був одним із співзасновників творчого обєднання «Літера А», яке було створено 1990 року у Харкові.
Помер 6 січня 2015 року у місті Харкові.
Творчість Працював у різних напрямках образотворчого мистецтва — живопису, станкової і книжкової графіки, театрального плакату.
Творчість Віталія Куликова сформувалася під впливом традицій вітчизняного малярства та засад європейського постмодернізму (зокрема посткубізму).
Він є автором композицій з фігурами, портретів і краєвидів. Багато робіт присвячував сучасній жінці. Картини експресивні, ґротескові, несподівані, філософічні.
У 1960–80-ті роках створив понад 50 театральних афіш, для яких притаманна гостра (до ґротеску) метафоричність мислення й виняткова дисципліна форми. Для харківських видавництв виконав кілька ілюстрованих циклів, які відзначаються лаконічністю графічної мови і бажанням відійти від прямого ілюстрування.
Від 1969 року брав участь у всеукраїнських та міжнародних виставках. Мав персональні— у Харкові (1990, 1999, 2001, 2003, 2006, 2008, 2010, 2026), Києві (1991, 2009, 2010), Львові (2004), Нюрнберзі, Кілі (Німеччина, 1991,1992, 2003).
Окремі роботи Віталія Куликова зберігаються у Харківському і Сумському художніх музеях, Київському музеї сучасного мистецтва.
Основні твори Ілюстрації до книг — «Чорне море» К. Паустовського (1967), «Подари мне звезду» Ф. Костромітіна (1975), «Дикое поле: Стихи русских поэтов Украины конца ХХ века» (2000; усі видані у Харкові);
серії літографій — «Образи миру» (1969), «Еллада ХХ» (1974);
театральні афіші — «Безталанна» І. Карпенка-Карого (1972), «Біг» за М. Булгаковим (1978), «Безприданниця» О. Островського (1979), «Що той солдат, що цей» Б. Брехта (1981); «Недоук» Д. Фонвізіна (1982);
графічний проект «ВОНА. Повернення ГЕОметрії» (2001);
живопис — «Президія» (1990), «Св. Антоній ІІІ» (1995), «Новобранець із дівчиною» (1996), «Літак над пляжем», «Республіка» (обидва — 1997), «Петро Олексійович, Матильда, краєвид», «Св. Антоній І» (обидва — 1998), «Композиція» (2000), «Неллі» (2004), «Піфагор», «Евксинський понт», «Край» (усі — 2005), «Календули» (2006), «Тумбочка холостяка», «Інфанта», «Балаклава» (усі — 2013).
Відзнаки та вшанування памяті Творчість Віталія Куликова була відзначена дипломи 3-го (1974) і 1-го ступеня (1986) республіканських виставок плаката, 3-го трієнале естампа (м. Шамальє, Франція, 1994).
У місті Світловодську (до складу якого входив колишній Новогеоргіївськ) Кіровоградської області на честь художника Віталія Куликова перейменовано вулицю (колишня Маяковського).
Джерела Яськов В. Г. Куликов Віталій Миколайович // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. — Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016, оновл. 2023. — Режим доступу: https://esu.com.ua/article-51306.