Туреччина та Голокост — тема, що охоплює позицію та дії Турецької Республіки й окремих її громадян у період Другої світової війни у зв'язку з нацистською політикою знищення євреїв у Європі. Хоча Туреччина офіційно дотримувалася нейтралітету протягом більшої частини війни, її роль у подіях, пов'язаних із Голокостом, була неоднозначною та включала як обмежувальні заходи щодо єврейського населення, так і випадки дипломатичної та гуманітарної допомоги євреям-біженцям і громадянам турецького походження за кордоном.

Незважаючи на свій нейтралітет, Туреччина підтримувала міцні дипломатичні відносини з нацистською Німеччиною під час Голокосту. Під час війни Туреччина позбавила громадянства від 3000 до 5000 євреїв, які проживали за кордоном; від 2200 до 2500 турецьких євреїв було депортовано до таборів смерті, таких як Аушвіц в Освенцимі і Собібор на кордоні Польщі, України та Білорусі; а кілька сотень було ув'язнено в нацистських концентраційних таборах. Коли нацистська Німеччина заохочувала нейтральні країни репатріювати свою єврейську діаспору, турецькі дипломати отримали вказівки уникати репатріації євреїв, навіть якщо вони могли довести свою турецьку національність. Туреччина також була єдиною нейтральною країною в Європі, яка під час війни запровадила расистські закони. Між 1940 і 1944 роками через Туреччину з Європи до підмандатної Палестини пройшли близько 13'000 євреїв. За дослідженням історика Ріфата Балі, більше турецьких євреїв постраждало в результаті дискримінаційної політики під час війни, ніж було врятовано Туреччиною. Після війни Туреччина та частина турецької єврейської громади поширювали перебільшені заяви про порятунок євреїв, використовуючи цей міф для заперечення геноциду вірмен.

Передісторія До 1950 року Туреччина була однопартійною державою, що діяла під керівництвом сильно націоналістичного уряду, який надавав пріоритет тюркізації країни та створенню турецько-мусульманської буржуазії за рахунок дискримінації релігійних та етнічних меншин. Хоча багато євреїв спочатку були прихильно налаштовані до Туреччини, протягом перших двох десятиліть існування Туреччини від половини до третини її єврейського населення її покинуло. «Поштовховими» факторами були заборона єврейських об'єднань, обмеження та публічний осуд використання нетурецьких мов, таких як сефардська, в рамках кампанії , а також за законом 1926 року звільнення державних службовців, яких вважали не «турками». Фракійські погроми 1934 року призвели до етнічної чистки євреїв з європейської Туреччини.

Історія

У 1939 році прем'єр-міністр Рефік Сайдам заявив, що Туреччина «не прийме ні маси євреїв, ні окремих євреїв, яких гнобили в інших країнах». Близько 100 німецьких єврейських біженців-науковців було прийнято; однак на той час Туреччина найняла більшу кількість німецьких нацистів. Після 1937 року імміграція була суворо обмежена представниками «турецької раси». Під час війни євреї, які проживали в Туреччині, стикалися з дискримінаційним призовом до батальйонів примусової праці та податком на багатство 1942 року, спрямованим на фінансове руйнування немусульманських громадян. Туреччина була єдиною нейтральною країною, яка впровадила антиєврейські закони під час війни (хоча закон також стосувався християн).

Під час війни Туреччина денатуралізувала від 3000 до 5000 євреїв, які проживали за кордоном. Більшість із них проживала у Франції, і до 1943 року 93 відсотки денатуралізації, здійсненої Туреччиною, були спрямовані проти євреїв. Денатуралізація наражала євреїв на високий ризик депортації та вбивства. Від 2200 до 2500 турецьких євреїв було депортовано до таборів смерті, таких як Освенцим і Собібор; а кілька сотень інтерновано в нацистських концентраційних таборах. Коли наприкінці 1942 року нацистська Німеччина заохочувала нейтральні країни репатріювати своїх єврейських громадян у так званому ультиматумі репатріації (Heimschaffungsaktion), турецькі дипломати отримали вказівки уникати репатріації євреїв, навіть якщо вони могли довести свою турецьку національність. Хоча інші нейтральні країни часто втручалися на захист своїх єврейських громадян, які проживали в окупованій Німеччиною Європі, історик Коррі Гутштадт виявив, що «майже немає жодних записів про турецьке втручання на захист турецьких єврейських громадян». За словами французької історикині Клер Залк, хоча турецькій владі вдалося успішно втрутитися на захист турецьких євреїв, «такі втручання були рідкісними і незабаром взагалі припинилися».

Відомий лише один випадок, коли турецький консул надавав дипломатичний захист нетурецьким євреям, громадянину Франції пану Рутьє. Турецький посол у Франції Бехіч Еркін зробив догану Рутьє за дії з гуманітарних міркувань і змусив його пообіцяти більше цього не робити. Турецький консул у Марселі Фуат Карим передав нацистській владі список «незаконних» євреїв, яким допомагав Рутьє. У лютому 1943 року Туреччина визнала громадянство 631 з 3000-5000 євреїв у Північній зоні Франції. Хоча турецьке консульство в Парижі визнало, що решта «досі були громадянами Туреччини», нічого не було зроблено, щоб їм допомогти. Кілька сотень євреїв було репатрійовано до Туреччини з Франції, але їх кількість поступалася тим, кого депортували до таборів смерті.

Деякі турецькі урядовці ігнорували вказівки Анкари, надаючи документи турецьким євреям. Однак це не обов'язково було з гуманітарних міркувань; часто за документи, які євреї мали законне право отримати, вимагали сексуальні послуги або хабарі. Генеральний консул Туреччини Озкая, не виконуючи наказів, спробував репатріювати 72 турецьких євреїв у лютому 1944 року. 24–25 березня есесівці заарештували 40 турецьких євреїв і відправили їх до концентраційного табору Гайдарі в Греції. Турецьким представникам вдалося звільнити 32 з цих євреїв і відправити їх до Туреччини. Турецький консул на Родосі Селахаттін Улькюмен врятував близько 50 євреїв, включаючи 15–20, чиє турецьке громадянство закінчилося. Він єдиний турок станом на 2020 рік, визнаний Праведником народів світу.

У 1942 році 769 єврейських біженців з Румунії, які намагалися дістатися до Підмандатної Палестини, загинули внаслідок катастрофи на річці <i id="mwrw">Струма</i> після того, як їхній корабель затонув у турецьких територіальних водах. Згадуючи катастрофу, Сайдам пояснив, що «Туреччина не стане домівкою для людей, яких ніхто не хоче бачити». Протягом 1940-х років близько 10 000 євреїв отримали транзитні візи, що дозволяли їм проїжджати через Туреччину дорогою до Підмандатної Палестини. Туреччина запровадила обмеження на ці візи, видаючи їх лише протягом десяти днів, що означало, що вони були непридатними для використання, коли воєнні умови призводили до затримок. Гутштадт виявив, що «протягом вирішальних 1942 та 1943 років політ через Туреччину був значною мірою заблокований», і більшість цих євреїв проїхали через Туреччину наприкінці 1944 року після того, як союзники захопили Південно-Східну Європу.

Вшанування Туреччина погрожувала, що безпека євреїв буде поставлена під загрозу, якщо Меморіальний музей Голокосту США (USHMM) висвітлить геноцид вірмен або якщо Міжнародна конференція з питань Голокосту та геноциду 1982 року в Тель-Авіві, яка включала геноцид вірмен, не буде скасована.

З 1992 року Туреччина поширює міф про широкомасштабний порятунок євреїв під час Голокосту у таких фільмах, як «Відчайдушні години» (2000) та «Турецький паспорт» (2011), а також у книгах, таких як "Останній потяг до Стамбула " (2002) та «Посол» (2007). Цей міф, вперше представлений у книзі Стенфорда Шоу 1993 року «Туреччина та Голокост», базується на старіших міфах, що представляють утопічне бачення відносин між євреями та мусульманами в Османській імперії. Після відкриття Музею юстиції США у 1993 році, коли турецькому лобі вдалося виключити геноцид вірмен з постійної експозиції музею, головний рабин Туреччини вимагав, щоб у музеї була висвітлена ймовірна рятувальна діяльність турецьких дипломатів. Серед неправдивих або необґрунтованих тверджень є те, що через Туреччину дорогою до притулку пройшли 100 000 євреїв, що Недждет Кент сів у поїзд жертв Голокосту, щоб врятувати вісімдесят євреїв, які перебували всередині, що консул Намік Кемаль Йолга врятував євреїв, і що злочинець геноциду вірмен Бехіч Еркін врятував 20 000 євреїв.

2008 року Туреччина стала спостерігачем Міжнародного альянсу пам'яті жертв Голокосту. До 2011 року вшанування пам'яті жертв Голокосту обмежувалося турецькою єврейською громадою без участі держави. Вчені Ягмур Каракая та Алехандро Баер стверджують, що турецькі чиновники «використовують церемонію пам'яті жертв Голокосту як платформу для поширення бездоганної турецької історії», а «постійне порівняння турецькими урядовцями незаплямованого турецького минулого з європейською спадщиною, яка має суттєві та постійні недоліки, передбачає некритичне ставлення до власного минулого країни». На церемонії 2011 року Сюзет Сіді, президент Комісії з питань Голокосту Головного рабинату Туреччини, порівняв Голокост з геноцидом вірмен, дійшовши висновку, що хоча вірмени повстали та провокували дії проти них, Голокост був унікальним в історії, оскільки євреї не повстали.

Турецькі урядовці вперше взяли участь у церемоніях Дня пам'яті жертв Голокосту у 2014 році; на цій церемонії міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу заявив: «У нашій історії немає жодних слідів геноциду. Ворожість до інших не має місця в нашій цивілізації». У 2013 році міністр європейських справ Туреччини Егемен Багіш заявив: «У нашій історії не було жодного геноциду». Міністерство європейських справ також опублікувало заяву, в якій стверджується: «Турецьке суспільство завжди було далеким від антисемітських настроїв, ніколи не виявляло антисемітизму та ксенофобії. Наш народ завжди приймав своїх єврейських братів». За словами дослідників геноциду Роджера В. Сміта, Еріка Маркусена та Роберта Джея Ліфтона, Туреччина продемонструвала «рішучість заперечувати геноцид вірмен, визнавши Голокост», а історик Марк Девід Баер описує це як «показове очищення совісті». Ці церемонії також ігнорують той факт, що якби громадянство турецьких євреїв було визнано, їх, ймовірно, не вбили б.

Див. також

Іспанія під час Голокосту  — турецький корабель, затоплений у серпні 1944 року під час перевезення єврейських біженців

Примітки

Джерела

Додаткова інформація