Кітті Дженовезе, 28-річна барвумен, була зґвалтована та зарізана Вінстоном Мозлі 13 березня 1964 року біля багатоквартирного будинку, де вона жила в районі , боро Квінз, штат Нью-Йорк, США. Через два тижні після її вбивства газета «The New York Times» опублікувала статтю, в якій стверджувалося, що тридцять сім свідків бачили чи чули напад, але жоден з них не викликав поліцію та не прийшов на допомогу.

Подальше розслідування виявило, що масштаби громадської байдужості були перебільшені, сусіди чули крики жертви, але не усвідомлювали серйозності ситуації, а інтерв'ю з поліціянтами показали, що деякі свідки намагалися викликати правоохоронців. Але цей інцидент спонукав до дослідження явища, яке стало відомим як ефект свідка або «синдром Дженовезе» і ввійшло до підручників зі психології США на подальші чотири десятиліття.

У 1964 році репортери конкуруючої новинної організації виявили, що стаття «Times» не відповідає фактам, але на той час вони не бажали заперечувати висловлювання редактора «Times» . Згідно зі статтею в журналі «American Psychologist» 2007 року, не було знайдено «жодних доказів присутності 38 свідків, або того, що свідки спостерігали за вбивством, або того, що свідки залишалися бездіяльними». У 2016 році «Times» визнала власне висвітлення подій «недосконалим» і заявила, що оригінальна стаття «значно перебільшувала кількість свідків і те, що вони сприймали».

Вінстон Мозлі, 29-річний уродженець Манхеттена, був заарештований під час крадіжки зі зломом через шість днів після вбивства. Перебуваючи під вартою, він зізнався у вбивстві Дженовезе. На суді Мозлі був визнаний винним у вбивстві та засуджений до смертної кари, але вирок було замінено на довічне ув'язнення. 28 березня 2016 року Мозлі помер у в'язниці у віці 81 року, відсидівши 52 роки.

Жертва

Кетрін Сьюзен «Кітті» Дженовезе народилася у боро Бруклін у Нью-Йорку 7 липня 1935 року, найстаршою з п'яти дітей в італоамериканській родині Рейчел (до шлюбу Джордано) та Вінсента Андронела Дженовезе. Кетрін отримала католицьке виховання. Вона мешкала за адресою Сент-Джонс-Плейс, 29, у , західному районі Брукліна, населеному переважно родинами італійського та ірландського походження.

У підлітковому віці Дженовезе навчалася у середній «Проспект-Хайтс», Згадують, що у шкільні часи вона була впевненою в собі не по роках та мала життєрадісну вдачу.

У 1954 році, після того, як її мати стала свідком убивства, родина Дженовезе переїхала до Нью-Кейнену, штат Коннектикут, але Кітті, яка нещодавно закінчила середню школу, залишилася в Брукліні з бабусею та дідусем, щоб підготуватися до майбутнього шлюбу. Пізніше того ж року вона одружилася, але ближче до кінця 1954 року шлюб було , оскільки виявилося, що Кітті лесбійка.

Переїхавши до квартири у Брукліні, Дженовезе працювала на канцелярських роботах, які вважала непривабливими. До кінця 1950-х років вона влаштувалася барвумен. У серпні 1961 року її ненадовго заарештували за букмекерство, оскільки вона приймала ставки на кінні перегони від відвідувачів бару. Кітті оштрафували на 50 доларів (еквівалентно 526 доларам у 2024 році) і звільнили з роботи.

Дженовезе знову влаштувалася барвумен у барі «Ev's Eleventh Hour» у Голлісі, Квінз, і невдовзі почала керувати баром від імені його заочного власника. Працюючи в дві зміни, вона змогла заощадити гроші, які мала намір використати для відкриття італійського ресторану. Вона мешкала в К'ю-Гарденс за адресою Остін-стріт, 82–70, разом з Мері Енн Зіелонко, своєю дівчиною з 1963 року (Зіелонко померла у 2024 році у віці 85 років).

Напад

Приблизно о 2:30 ночі 13 березня 1964 року Дженовезе вийшла з бару «Ev's Eleventh Hour Bar» і поїхала додому на своєму червоному Fiat. Коли вона чекала на зміну сигналу світлофора на Гувер-авеню, її помітив Вінстон Мозлі, який неподалік сидів у своєму припаркованому Chevrolet Corvair, і поїхав за нею. Дженовезе приїхала додому близько 3:15 ранку та припаркувала свою машину на парковці залізничної станції К'ю-Гарденс Лонг-Айленд, приблизно за 30 м від дверей своєї квартири, у провулку позаду будівлі. Коли вона прямувала до входу, її наздогнав Мозлі, озброєний мисливським ножем. Вона кинулася до будівлі, але нападник двічі вдарив її ножем у спину.

Дженовезе закричала: «О Боже, він вдарив мене ножем! Допоможіть!» Кілька сусідів почули її, але лише деякі з них зрозуміли, що це крик про допомогу. Коли Роберт Мозер, один із сусідів, крикнув нападнику: «Залиш дівчину в спокої!», Мозлі втік, а Дженовезе почала повільно пробиралася до задньої частини будівлі, тяжко поранена та поза полем зору будь-яких свідків.

Свідки бачили, як Мозлі сів у машину, поїхав і повернувся через десять хвилин. Прикриваючи обличчя крислатим капелюхом, він систематично обшукав парковку, залізничний вокзал і житловий комплекс, зрештою знайшовши Дженовезе, яка була ледве притомна і лежала в коридорі в задній частині будівлі й не могла потрапити всередину через зачинені двері. Поза полем зору з боку вулиці та тих, хто могли чути чи бачити будь-які ознаки першого нападу, Мозлі ще кілька разів поранив Дженовезе ножем, потім зґвалтував її, забрав у неї 49 доларів і знову втік.

Обидва напади зайняли приблизно півгодини. Ножові поранення на руках Дженовезе свідчили про те, що вона намагалася захиститися. Її сусідка та близька подруга, Софія Фаррар, знайшла Дженовезе невдовзі після другого нападу і тримала її на руках, шепочучи: «Допомога в дорозі», поки не приїхали медики

Невідомо, хто і коли здійснив перший дзвінок до поліції про ці події, але цим викликам не надали високого пріоритету (інцидент стався за чотири роки до того, як у Нью-Йорку запровадили систему екстреного виклику 9-1-1). Один свідок сказав, що його батько викликав поліцію після першого нападу, повідомивши, що якусь жінку побили, але вона встала і блукає, хитаючись. Через кілька хвилин після другого нападу інший свідок, Карл Росс, зателефонував друзям за порадою, що робити, після чого викликав поліцію.

«Швидка» забрала Дженовезе о 4:15 ранку, і вона померла дорогою до лікарні. Її поховали 16 березня 1964 року на кладовищі Лейквью в Нью-Кейнені, штат Коннектикут.

Розслідування

О 7:00 ранку наступного дня після вбивства детектив Мітчелл Санг допитав Мері Енн Зіелонко, партнерку Дженовезе. Пізніше її протягом шести годин допитували два детективи з відділу вбивств, Джон Керролл та Джеррі Бернс, чиї допити зосереджувалися на її стосунках з Дженовезе. Допитуючи сусідів пари, поліція також зосередилася на цьому напрямку. Спочатку у вбивстві підозрювали Зіелонко.

19 березня 1964 року, через шість днів після нападу, Мозлі заарештували за підозрою у пограбуванні в . Місцевий житель Рауль Клірі запідозрив щось, побачивши, як Мозлі виносить телевізор з сусіднього будинку. На питання Клірі Мозлі представився вантажником. Однак, порадившись з іншим сусідом, Джеком Брауном, який підтвердив, що власники будинку не збираються переїздити, Клірі викликав поліцію. Браун вивів з ладу машину Мозлі, щоб той не зміг втекти до прибуття поліції.

Хтось з детективів згадав, що деякі свідки вбивства Дженовезе розповідали про білий автомобіль, схожий на автомобіль Мозлі, і повідомив детективів Керролла та Санга. Під час допиту Мозлі зізнався у вбивствах Дженовезе та двох інших жінок – Енні Мей Джонсон, яку застрелили та спалили у її квартирі в Південному Озон-Парку кілька тижнів тому; та 15-річної Барбари Кралік, яку було вбито в будинку її батьків у Спрінгфілд-Гарденс у липні минулого року.

Вбивця

Вінстону Мозлі було 29 років, коли він убив Дженовезе. Він був родом з Озон-Парку, Квінс, і працював у Remington Rand оператором верстата для виготовлення перфокарти, які використовувалися в той час переважно для введення даних у цифрові комп'ютери. Він був одружений, мав трьох дітей, попередніх судимостей не мав.

Перебуваючи під вартою, Мозлі зізнався у вбивстві Дженовезе і детально описав напад, підтверджуючи речові докази на місці злочину. Він сказав, що мотивом його нападу було просто вбити жінку, додавши, що він волів убивати жінок, бо «з ними було легше, і вони не чинили опір» (). Мозлі заявив, що він встав тієї ночі близько 2-ї години ночі, коли його дружина працювала в нічну зміну (вона була медсестрою), і проїхав через Квінс у пошуках жертви. Побачивши Дженовезе, коли вона їхала додому, він простежив за нею до парковки, де і здійснив свій злочин.

Мозлі також зізнався у вбивстві та сексуальному насильстві проти двох інших жінок, а також у скоєнні від тридцяти до сорока . Подальші психіатричні експертизи показали, що Мозлі був схильний до некрофілії.

Суд

Мозлі було пред'явлено звинувачення у вбивстві Дженовезе, але не у двох інших вбивствах, у яких він зізнався. Роботу поліції ускладнило те, що у вбивстві Барбари Кралік також зізнався інший чоловік, Елвін Мітчелл.

Суд над Мозлі розпочався 8 червня 1964 року під головуванням судді Джей Ірвіна Шапіро. Спочатку Мозлі не визнав себе винним, пізніше його адвокат став наполягати на неосудності. Під час своїх свідчень Мозлі описав події ночі, коли убив Дженовезе, а також два інші вбивства, у скоєнні яких він зізнався, та численні інші крадіжки зі зломом та зґвалтування. Присяжні радилися протягом семи годин, перш ніж близько 22:30 11 червня винести обвинувальний вердикт.

15 червня Мозлі був засуджений до смертної кари за вбивство Дженовезе. Коли голова присяжних зачитав вирок, Мозлі не виявив жодних емоцій, тоді як деякі глядачі аплодували та раділи. Суддя Шапіро додав: «Я не вірю в смертну кару, але коли я бачу такого монстра, я б без вагань сам натиснув на перемикач» ().

23 червня Мозлі з'явився як свідок захисту на суді над Елвіном Мітчеллом за вбивство Барбари Кралік. Після отримання імунітету від судового переслідування він свідчив, що вбив Кралік. У результаті думки присяжних розділилися, але Мітчелла все ж було засуджено на другому судовому процесі.

1 червня 1967 року постановив, що Мозлі мав би мати можливість довести свою медичну неосудність на слуханні щодо винесення вироку, коли суд першої інстанції встановив, що він був юридично осудним, і вирок було пом'якшено до довічного ув'язнення.

Ув'язнення і смерть

18 березня 1968 року Мозлі втік під час транспортування назад до в'язниці з лікарні «Meyer Meyer Memorial Hospital» у Баффало, де він переніс незначну операцію через самозавдану травму.

Він вдарив наглядача, викрав його зброю та втік до порожнього будинку неподалік, що належав подружжю з Гранд-Айленда, містеру та місіс Кулагам, де лишався непоміченим протягом трьох днів. 21 березня Кулаги прийшли перевірити будинок і зіткнулися з Мозлі, який тримав їх у заручниках більше години. Він зв'язав і заткнув рота містеру Кулагу та зґвалтував місіс Кулаг, потім забрав машину подружжя та втік.

Мозлі вирушив до Гранд-Айленда, де 22 березня увірвався до іншого будинку та дві години тримав жінку та її доньку в заручниках, перш ніж відпустити їх неушкодженими. Невдовзі після цього він здався поліції. Він був звинувачений у втечі та викраденні людини, визнав себе винним і отримав два додаткові п'ятнадцятирічні терміни до довічного ув'язнення.

У вересні 1971 року Мозлі брав участь у . Пізніше того ж десятиліття він отримав ступінь бакалавра мистецтв із соціології у в'язниці в .

У 1984 році він отримав право на умовно-дострокове звільнення. Під час першого слухання з цього питання він заявив комісії, що скандальна слава, з якою він зіткнувся через свої злочини, зробила його жертвою, додавши: «Для жертви на волі це одноразова, годинна чи хвилинна справа, але для спійманої людини це назавжди» ().

На тому ж слуханні Мозлі заявив, що ніколи не мав наміру вбивати Дженовезе і що він вважає її вбивство лише пограбуванням, оскільки «люди іноді вбивають людей, яких грабують». Комісія відхилила його прохання про умовно-дострокове звільнення.

Мозлі подав наступне прохання щодо умовно-дострокового звільнення 13 березня 2008 року, у 44-ту річницю вбивства Дженовезе, але знову отримав відмову.