Се́верин Амелі́нкс () (30 жовтня 1922, Віллебрук — 22 лютого 2007, Антверпен) — бельгійський фізик, фахівець у галузі фізики твердого тіла та електронної мікроскопії, один із піонерів досліджень кристалічних дефектів і механізмів росту кристалів. Був професором Гентського університету та обіймав посаду генерального директора бельгійського в Молі.
Освіта і наукова кар'єра Після закінчення середньої школи Королівський Атенеум в Берхемі, районі Антверпена, Амелінкс навчався в Гентському університеті, де послідовно здобув ступені магістра з математики та фізики. 1948 року він став науковим співробітником в Лабораторії кристалографії та фізики твердого тіла професора Віллі Декайзера (). 1952 року отримав ступінь доктора філософії з фізики, а 1955 року — кваліфікацію «агрегованого викладача вищої школи» .
Амелінкс поглибив свої знання, навчаючись у Гронінгені, Лондоні, Оксфорді та в Іллінойсі (США) у дворазового лауреата Нобелівської премії з фізики професора Джона Бардіна. 1958 року його було призначено доцентом у Гентському університеті, де він відповідав, серед іншого, за спеціальну методологію викладання фізики у середніх школах для студентів. 1959 року Амелінкс став керівником кафедри твердого тіла та матеріалознавства бельгійського Центру ядерних досліджень ( — SCK) у Моле, а 1975 року його було призначено генеральним директором SCK.
1965 року Амелінкса було призначено одним із перших трьох професорів новоствореного ( — RUCA), при цьому він зберігав свою основну посаду в SCK. У грудні 1966 року між RUCA та SCK було укладено угоду про асоціацію, що зробило дослідницькі лабораторії та інструменти SCK доступними для наукового персоналу RUCA.
Амелінкс розпочав активну наукову діяльність у післявоєнний період, коли активно розвивалася електронна мікроскопія як інструмент дослідження структури твердих тіл. Його ранні роботи були присвячені вивченню дефектів кристалічної ґратки, зокрема дислокацій, які відіграють ключову роль у механічних і фізичних властивостях матеріалів. У 1950-х роках він став одним із перших дослідників, які застосували електронну мікроскопію для безпосереднього спостереження кристалічних дефектів. Його роботи суттєво сприяли експериментальному підтвердженню теоретичних уявлень про дислокації та їхню роль у процесах пластичної деформації й росту кристалів.
Зокрема, Амелінкс незалежно й одночасно з індійським фізиком Аджитом Рам Верма опублікував у журналі Nature повідомлення про перші дослідження спіральних структур на поверхні кристалів карбіду кремнію (SiC). Результати вимірювань обох дослідників збігалися: висота спіральних сходинок на поверхні карбіду кремнію, виміряна ними за допомогою інтерференційних методів, відповідала параметру елементарної комірки кристала. Це стало одним із перших прямих експериментальних підтверджень теорії спірального росту кристалів, пов'язаного з ґвинтовими дислокаціями, яку запропонував Чарльз Франк.
Академічні посади Амелінкс був професором Гентського університету, де сформував наукову школу в галузі електронної мікроскопії матеріалів. 1959 року він став керівником кафедри твердого тіла та матеріалознавства бельгійського Центру ядерних досліджень ( — SCK) у Моле, а 1975 року його було призначено генеральним директором SCK, де він відіграв важливу роль у розвитку бельгійських досліджень у сфері матеріалознавства та ядерної науки.
1965 року Амелінкса було призначено одним із перших трьох професорів новоствореного ( — RUCA), при цьому він зберігав свою основну посаду в SCK. У грудні 1966 року між RUCA та SCK було укладено угоду про асоціацію, що зробило дослідницькі лабораторії та інструменти SCK доступними для наукового персоналу RUCA.
Науковий внесок Наукові праці Северина Амелінкса охоплюють такі галузі: електронну мікроскопію кристалічних дефектів, дослідження дислокацій та їх взаємодій, механізми росту кристалів, загалом фізику твердого тіла. Він опублікував численні наукові статті й монографії (понад 1000 публікацій), які стали важливими джерелами для розвитку структурної фізики матеріалів у другій половині XX століття.
Після виходу на пенсію 1988 року Северин Амелінкс продовжував активно працювати в науці. Про свій стосунок до наукової праці він написав 2002 року:
Вибрані публікації
Визнання Амелінкс був членом численних наукових товариств, в тому кількох академій у Бельгії та за кордоном, входив до редакційних колегій низки наукових журналів. Він посідав почесні викладацькі посади, включаючи кафедру в Льєзькому університеті (1964—1966) та в Левенському католицькому університеті (1971). 1980 року він отримав одну з найпрестижніших наукових нагород Бельгії — премію Де Леу-Дамрі-Буларта (), яка присуджується щоп'ять років бельгійським за видатні досягнення у фундаментальних та прикладних науках. Амелінкс неодноразово був запрошеним професором у різних європейських та американських університетах. Останні роки Після довгої наукової та організаційної кар’єри Северин Амелінкс вийшов на пенсію 1988 року після багатьох років на посаді генерального директора SCK у Молі та професорської діяльності. Після цього він не припинив наукову діяльність і продовжував залишатися активним у науковому середовищі, зокрема у сфері електронної мікроскопії та фізики матеріалів, підтримував контакти з колегами та колишніми студентами. Він був частим гостем на наукових заходах, так у серпні 2004 року він був присутній на Європейському конгресі з мікроскопії, де його вітали як почесного гостя когресу.
Северин Амелінкс помер 22 лютого 2007 року в Антверпені у віці 84 років. У Бельгії його смерть відзначили як подію, що завершила життя одного з найвпливовіших бельгійських фізиків ХХ століття. Примітки
Джерела