Голокост в Італії Італійська соціальна республікаЗагальний оглядПеріодВересень 1943 – Травень 1945ТериторіяІталійська соціальна республікаГоловні винуватціПідрозділиПідрозділи «Мертва голова»АйнзатцгрупиІталійська фашистська поліціяЖертвиВбито7,680К-ть до війни44,500 Голокост в Італії був пов'язаний із переслідуванням, депортацією та знищенням євреїв у 1943 -1945 роках на території Італійської Соціальної Республіки та частині Королівства Італія, яка була окупована нацистською Німеччиною після капітуляції Італії 8 вересня 1943 року під час Другої світової війни.
Одними з перших дій, вжитих італійським урядом проти італійських євреїв, стали закони про расову сегрегацію 1938 року, прийняті фашистським режимом Беніто Муссоліні. Ці закони позбавили італійських єврейських громадян багатьох основних прав людини : єврейським дітям не дозволялося ходити до школи, а дорослим євреям заборонялося одружуватися з людьми поза межами своєї культурної спадщини. Однак до капітуляції Італії в 1943 році, Італія та італійські окупаційні зони в Греції, Франції та Югославії були відносно безпечними місцями для місцевих євреїв та європейських єврейських біженців. Це змінилося у вересні 1943 року, коли німецькі війська окупували країну, встановили правління маріонеткової держави Італійської Соціальної Республіки та пришвидшили темпи переслідування та депортації євреїв, які там знаходилися. З 38 994 італійських євреїв 7172 були заарештовані та стали жертвами Голокосту. До кінця війни в країні залишилося 31 822 євреї, яким вдалося уникнути депортації, залишаючись в Італії. Італійська поліція та фашистське ополчення відігравали важливу роль як пособники німців.
Хоча більшість італійських концентраційних таборів були поліцейськими або пересильними, один табір, Різьєра-ді-Сан-Сабба в Трієсті, був табором смерті. Там було вбито до 5000 політичних в'язнів. Загалом було інтерновано та вбито понад 10 000 політичних в'язнів та 40 000–50 000 полонених італійських солдатів.
Ситуація до 8 вересня 1943 року На початку ХХ століття євреї були добре інтегрованою меншиною в Італії.Liliana Picciotto Salvarsi,Gli ebrei d’Italia sfuggiti alla Shoah 1943-1945, Einaudi 2017 pp.3,488,490. Вони прожили у країні понад дві тисячі років. Після того, як прем'єр- міністр Беніто Муссоліні захопив владу в жовтні 1922 року ( Марш на Рим ), євреї у Королівській Італії спочатку зазнавали набагато менших переслідувань, якщо взагалі зазнавали, порівняно з євреями у нацистській Німеччині напередодні Другої світової війни (окрім репресій, що застосовувалися для забезпечення фашистського правління загалом). Деякі фашистські лідери, такі як Акілле Стараче та Роберто Фаріначчі, насправді були антисемітами, але інші, такі як Італо Бальбо —ні, і до 1938 року антисемітизм не був офіційною політикою партії. Як і решта італійців, євреї поділялися на фашистів та антифашистів. Деякі симпатизували режиму, вступали до партії та обіймали значні посади та посади в політиці та економіці ( Альдо Фінці, Ренцо Равенна, Маргерита Сарфатті, Етторе Овацца, Гвідо Юнг ). Інші були активними в антифашистських організаціях (Карло Росселлі, Нелло Росселлі, Леон Гінзбург, Умберто Террачіні).
У 1938 році, згідно з італійськими расовими законами, італійські євреї втратили свої громадянські права, зокрема права на власність, освіту та працевлаштування. Їх було звільнено з державних посад, збройних сил та державних шкіл (як вчителів, так і учнів). Щоб уникнути переслідувань, близько 6000 італійських євреїв емігрували до інших країн у 1938–1939 роках. Серед них були такі інтелектуали, як Еміліо Сегре, Бруно Россі, Маріо Кастельнуово-Тедеско, Франко Модільяні, Арнальдо Момільяно, Уго Фано, Роберт Фано та багато інших.Італійський фізик Енріко Фермі також переїхав до Сполучених Штатів, оскільки його дружина була єврейкою.
У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна. У червні 1940 року, коли Вермахт виграв битву за Францію, фашистський уряд Італії відкрив близько 50 концентраційних таборів. Вони використовувалися переважно для утримання політичних в'язнів, але також близько 2200 євреїв іноземної національності (італійських євреїв не інтернували). З євреями в цих таборах поводилися так само, як і з політичними в'язнями. Хоча умови життя та харчування часто були базовими, в'язні не піддавалися насильству. Режим Муссоліні навіть дозволив єврейсько-італійській організації "Делегація допомоги єврейським емігрантам" ( DELASEM ) легально діяти на підтримку інтернованих євреїв.
Умови у таборах для неєвреїв були набагато гіршими. Італійська влада вважала, що ув'язнені роми звикли до суворого життя, тому вони отримували значно менші продовольчі виплати та простіші умови проживання. Після того, як Вермахт окупував Югославію та Грецію у квітні 1941 року(Балканська кампанія), Італія відкрила концентраційні табори у своїх окупаційних зонах. У них утримувалося загалом до 150 000 осіб, переважно слов'ян. Умови життя були дуже суворими, а рівень смертності в цих таборах значно перевищував рівень смертності в таборах в Італії.
На відміну від євреїв в інших країнах, що підтримували союз з країнами Осі, до вересня 1943 року жоден єврей в Італії чи на окупованих Італією територіях не був убитий чи депортований до концентраційних таборів чи таборів смерті в межах сфери впливу нацистської Німеччини. На територіях, окупованих італійською армією в Греції, Франції та Югославії, євреї навіть знаходили захист від переслідувань. Італійська армія активно захищала євреїв в окупаційних зонах, що викликало розчарування нацистської Німеччини, і до такої міри, що італійський сектор у Хорватії називали «Земля обітована». До вересня 1943 року Німеччина не робила жодних серйозних спроб змусити Муссоліні та фашистську Італію видати італійських євреїв. Проте вона була роздратована відмовою Італії арештовувати та депортувати своє єврейське населення, вважаючи, що це заохочує інші країни- союзники держав Осі, також відмовитися.
25 липня 1943 року, з падінням фашистського режиму та арештом Беніто Муссоліні, ситуація в італійських концентраційних таборах змінилася. В'язнів, включаючи єврейських, поступово звільняли. Однак цей процес не був завершений до того часу, як німецька влада взяла під контроль табори в північно-центральній Італії 8 вересня 1943 року Сотні єврейських біженців, які були ув'язнені в основних таборах на півдні (табір для інтернованих "Кампанья" та "Феррамонті-ді-Тарсія" ), були звільнені західними союзниками. Війська Вермахту розпочали операцію «Аксе» : вони насильно роззброїли італійські збройні сили та окупували значну частину Італії. 12 вересня 1943 року німецький командос звільнив Муссоліні(операція "Дуб"), який перебував під вартою в гірському масиві Гран-Сассо.
43 000 євреїв (35 000 італійців та 8 000 біженців з інших країн) опинилися в пастці на територіях, що зараз контролюються Італійською Соціальною Республікою.
Загалом,інформація про долю та переслідування євреїв в Італії між 1938 та 1943 роками отримала мало уваги в італійських ЗМІ. Списки євреїв, складені для забезпечення дотримання расових законів, використовувалися для їхнього затримання після капітуляції Італії 8 вересня 1943 року.
Голокост в Італії Вбивства євреїв в Італії розпочалися 8 вересня 1943 року, після того, як німецькі війська захопили контроль над Північною та Центральною Італією, звільнили Беніто Муссоліні з в'язниці та встановили його головою маріонеткової держави Італійської Соціальної Республіки.
Організація Обергрупенфюрера СС Карла Вольфа було призначено Верховним керівником СС та поліції в Італії 11 жовтня 1943 року. Йому було доручено контролювати операції СС і, таким чином, «остаточне вирішити єврейського питання». Вольф зібрав під своїм керівництвом групу особового складу СС з великим досвідом знищення євреїв у Східній Європі. Оділо Глобочник був призначений вищим керівником СС та поліції для узбережжя Адріатичного моря.До призначення він був відповідальним за вбивство сотень тисяч євреїв та циган у Любліні( Польща). Карла Бруннера було призначено керівником СС та поліції в Больцано(Південний Тіроль), Віллі Тенсфельда — в Монці (для Верхньої та Західної Італії), а Карла-Гайнца Бюргера було призначено відповідальним за антипартизанські операції.
Поліція безпеки та служба безпеки (ЦД) перебували під командуванням Вільгельма Гарстера, який базувався у Вероні. Він обіймав таку ж посаду у Нідерландах. Теодор Даннекер, який раніше брав активну участь у депортації грецьких євреїв у частині Греції, окупованій Болгарією, був призначений начальником Юденбератерів ЦД і йому було доручено депортацію італійських євреїв. Оскільки його вважали недостатньо ефективним, його замінив Фрідріх Боссхаммер, який, як і Даннекер, був тісно пов'язаний з Адольфом Айхманом.
Мартін Сандбергер був призначений головою гестапо у Вероні та відіграв життєво важливу роль в арешті та депортації італійських євреїв.
Як і в інших окупованих німцями районах, і в самому Головному управлінні імперської безпеки, переслідування небажаних нацистами меншин та політичних опонентів підпадало під юрисдикцію IV відділу поліції безпеки та ЦД. У свою чергу, IV відділ був поділений на додаткові відділи, відділ IV–4b якого відповідав за єврейські справи. Цей відділ очолював Даннекер, а потім Боссхаммер.
Веронський конгрес Ставлення італійських фашистів до італійських євреїв різко змінилося в листопаді 1943 року, після того, як фашистська влада оголосила їх «ворожою національністю» під час Веронського конгресу та почала активно брати участь у переслідуванні та арешті євреїв. Спочатку, після капітуляції Італії, італійська поліція допомагала в облавах на євреїв лише на прохання німецької влади. З проголошенням Веронського маніфесту, у якому євреїв оголошували іноземцями, а під час війни – ворогами, це змінилося. Наказ про поліцію № 5 від 30 листопада 1943 року, виданий Гвідо Буффаріні Гвіді, міністром внутрішніх справ Італійської соціальної республіки наказував італійській поліції заарештовувати євреїв та конфіскувати їхнє майно. Однак цей наказ звільняв від дії євреїв віком понад 70 років або зі змішаних шлюбів, що дратувало німців, які хотіли заарештувати та депортувати всіх італійських євреїв.
Депортація та знищення Арешт та депортацію євреїв в окупованій Німеччиною Італії можна розділити на два окремі етапи. Перший етап пройшов під керівництвом Даннекера з вересня 1943 року по січень 1944 року, включав мобільні групи айнзатцкомандо, які були спрямовані проти євреїв у великих італійських містах. Другий етап відбувся за Боссхаммера, який замінив Даннекера на початку 1944 року. Боссхаммер створив централізовану систему переслідувань, використовуючи всі доступні ресурси німецької та фашистської італійської поліції для арешту та депортації італійських євреїв.
Арешти італійських євреїв та єврейських біженців розпочалися майже одразу після капітуляції Італії у жовтні 1943 року. Це відбувалося у всіх великих італійських містах, що перебували під контролем Німеччини, хоча й з обмеженим успіхом. Італійська поліція майже не співпрацювала з німцями і дев'яносто відсотків із 10 000 римських євреїв уникли арешту. Заарештованих євреїв відправили до транзитних таборів у Борго-Сан-Далмаццо, Фоссолі та Больцано, а звідти до Аушвіца. З 4800 депортованих з таборів до кінця 1943 року вижило лише 314.
Приблизно половина всіх євреїв, заарештованих під час Голокосту в Італії, була заарештована в 1944 році італійською поліцією.
Загалом, до кінця війни, майже 8600 євреїв з Італії та контрольованих Італією територій Франції та Греції було депортовано до Аушвіца.Всі, крім 1000, були вбиті. Лише 506 було відправлено до інших таборів ( Берген-Бельзен, Бухенвальд, Равенсбрюк та Флоссенбюрг ) як заручників або політичних в'язнів. Серед них було кілька сотень євреїв з Лівії(італійської колонії до війни), яких депортували до материкової Італії в 1942 році та відправили до концентраційного табору Берген-Бельзен. Більшість з них мали британське та французьке громадянство і більшість пережила війну.