Анатолій Рубін (1927 — 2017) — ізраїльський активіст і В'язень Сіону, який пережив Голокост, а пізніше радянський ГУЛАГ. Народився в Мінську, він пережив німецьке вторгнення до СРСР, ледь уникнувши ліквідації у мінському гетто. Після війни він провів шість років у сибірських таборах примусових робіт ГУЛАГу за розповсюдження книг, що підтримували сіонізм. Після перебування під слідством КДБ за поширення сіоністських ідей, у 1969 році він емігрував до Ізраїлю. Опинившись в Ізраїлі, він розпочав кампанію за те, щоб уряд Ізраїлю допомагав іншим, хто бажав емігрувати з СРСР до Ізраїлю. Він також опублікував мемуари про свій попередній досвід.
Біографія Анатолій (Іцхак) Рубін народився в Мінську, Білорусь. Його батько був віруючим, а мати дотримувалася деяких традицій на знак пошани до нього. Рубін захоплювався російськими взірцями для наслідування більше, ніж єврейськими. Влітку 1941 року, коли Вермахт вторгся до Радянського Союзу через Мінськ, Рубін був змушений приєднатися до потоку біженців, які тікали глибше в Радянський Союз. Після двох днів подорожі він дістався до міста Смиловичі, що приблизно за 35 км від Мінська. Там він зустрівся з тіткою та її маленьким сином. Вони втрьох залишилися у єврейського коваля, поки німці не окупували місто, що зірвало їхні плани рухатися далі на схід. Вони були змушені повернутися до окупованого Мінську, де вони знайшли другу тітку разом з його матір'ю та двома сестрами. Батько Рубіна був на роботі далеко від дому, коли розпочалося вторгнення. Після повернення до Мінська йому повідомили, що його родина втекла до Москви. Згодом його було вбито бандитами під час пошуків своєї родини.
У Мінську, внаслідок німецького вторгнення, нацистське законодавство призвело до примусового переміщення євреїв до мінського гетто. Родина Рубіна мешкала разом із двома іншими родинами у двох маленьких кімнатах. Предмети першої необхідності вони здобували з великим ризиком, вимінюючи речі своєї тітки у німецьких вартових через огорожу гетто. Їхнє становище полегшилося завдяки його сестрі Тамарі, чия так звана "арійська" зовнішність дозволяла їх видавати себе за неєврейку.
У листопаді 1941 року німці розпочали ліквідацію гетто. Мешканців, серед яких була й його родина, зігнали до ями для розстрілів. Однак Рубіну та його старшій сестрі Тамарі вдалося втекти. Anatoly Rubin's story is written in Barbara Epstein's book "The Minsk Ghetto 1941–1943: Jewish Resistance and Soviet Internationalism" Тамара приєдналася до партизанів, а він утік до "арійської" частини міста, де, зазнаючи ненависті та фізичного насильства з боку місцевих жителів, намагався вижити. Зрештою він повернувся до гетто, де спершу жив у тіток і працював у примусових трудових загонах. Labor forced work in the Minsk ghetto
У березні 1942,Rubin (1977), pp. 21–27. коли його трудовий загін повертався до гетто, його зупинили есесівці, які проводили чергову селекцію. Йому ледве вдалося повернутися до гетто, де частина вцілілих мешканців надала йому підвал для переховування. Наступного дня він повернувся до власного будинку. Удень він і надалі працював у примусових трудових загонах, оскільки робітникам за працю видавали 30 грамів хліба та ополоник юшки. Станом на липень 1942 року, більшість євреїв гетто було вбито.
Перед остаточною ліквідацією гетто 21 жовтня 1943 року німкеня, яка працювала служницею в його школі, таємно вивела Рубіна до родичів свого чоловіка в одному з навколишніх сіл. Йому це вдалося завдяки використанню "арійських" документів, які він отримав від іншого знайомого - також місцевого етнічного німця. Тепер Рубін міг жити й працювати в селі, як неєврей, виконуючи сільськогосподарські роботи та випасаючи корів. Партизани, підозрюючи його в тому, що він є німецьким шпигуном, ледь не вбили його.Rubin (1977), pp. 37–41.
Навесні 1944 року його село було звільнене Червоною армією. Він знищив свої радянські документи та повернувся до Мінська, де виявив, що жоден член його родини не вижив. Його спроби вступити до Червоної армії були відхилені через те, що він був неповнолітнім. Натомість він вступив до професійно-технічного училища, яке забезпечувало йому житло, харчування та роботу.
Перше ув'язнення
Місцева боксерська федерація направила Рубіна для участі у всесоюзній виставці фізичної культури на Красній площі у Москві. Після повернення (14 листопада 1946 року), його було заарештовано та ув'язнено за залишення військового об'єкту. Військовий суд засудив його до п'яти років "перевиховання" в таборі примусової праці за його націоналістичні (тобто сіоністські) погляди, нездорові уявлення про радянський режим і шкідливий вплив на місцеву молодь.Rubin (1977), pp. 47–51.
Життя у в'язниці були гнітючим.Rubin (1977), pp. 51–60. Існувала значна соціальна прірва між "звичайними" та кримінальними ув'язненими. Останні встановили власний режим терору та фактично контролювали життя в'язниці. Рубін спровокував повстання проти них. Його перевели до табору примусової праці. Режим у цих таборах поєднував голод, фізичне насильство та тяжку примусову працю. Племінниця дізналася про його ув'язнення та домагалася його звільнення. Зрештою, вона звернулася до високорангового генералу, який наказав переглянути його справу. Його вирок було змінено на дванадцятимісячний умовний термін. Повернувшись до Мінська, він вступив до інституту фізичної культури, який забезпечував щедрі стипендії, більші продовольчі пайки та навіть спортивний одяг. Його заняття боксом були успішними. Він здобував перемогу за перемогою, поступово зміцнюючи фізичну силу, додатково мотивований тим, що тепер він міг ефективно захищатися від антисемітських нападів, які надходили з багатьох сторін.Земсков В.Н. К вопросу о репатриации советских граждан. 1944–1951 годы // История СССР. 1990. № 4 (Zemskov V.N. On repatriation of Soviet citizens. Istoriya SSSR., 1990, No.4
Пробудження національної ідентичності Постійний антисемітизм, з яким Рубін стикався з боку місцевих мешканців, поступово формував його єврейську ідентичність.Rubin (1977), pp. 74–79.Rapoport (1991), pp. 119–120 Він усвідомив, що в Радянському Союзі йому не раді, і якщо він колись матиме власний дім, то лише в Державі Ізраїль. Відтоді він присвятив усю свою енергію та ресурси досягненню цієї мети.
У 1955, перебуваючи в Ризі на боксерському турнірі, він уперше зустрів євреїв, які дотримувалися єврейських звичаїв, свят і традицій. Оскільки радянська влада в Латвії встановилася лише після Другої світової війни, єврейські активісти, особливо в Бейтарі, залишалися відкритими та активними. Також були доступні добре забезпечені єврейські бібліотеки. Рішуче налаштований поглибити свої знання про єврейство після повернення, він знайшов матеріали єврейського спрямування в центральній бібліотеці. Він вивчав матеріали та почав відкрито посилатися на них у розмовах щодо поширеної в Радянському Союзі ненависті до євреїв. Молодих євреїв Мінська також цікавили виступи Громико та Черепахіна щодо створення нової держави Ізраїль, з якою тоді Радянський Союз мав теплі стосунки. Рубін намагався пробудити їхній інтерес до єврейського життя та Держави Ізраїль. У 1956 році він уперше зустрів іноземних туристів. Він також описав їм, що означає бути євреєм у СРСР, де постійно відчувалася хвиля антисемітизму. Він просив їх передати цю інформацію до Сполучених Штатів та Ізраїлю. Усі ці розмови були записані КДБ.
У 1957 році в Москві відбувся Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Рубін, разом із євреями з усього Радянського Союзу, звернувся до ізраїльської делегації. Ці радянські євреї оточили ізраїльтян і не переставали ставити їм запитання. Він сфотографував делегацію та ізраїльський прапор. Рубін зустрівся з головою делегації, щоб отримати матеріали для єврейської молоді в Мінську. Обмін матеріалами не міг відбутися, оскільки делегація перебувала під наглядом КДБ. Він все ж таки зміг накопичити значну кількість літератури, яку широко використовував в Мінську. Його захоплення єврейською тематикою змусило його нехтувати правилами обережності.
Допит, слідство та суд КДБ наближався і його заарештували. Він відмовився свідчити проти тих, хто брав участь у його єврейській діяльності, і встиг знищити секретну інформацію, що була при ньому. Під час допитів стало очевидно, що КДБ зібрав детальну та точну інформацію про нього, а також про його друзів та родичів. Після суду один із його родичів повідомив йому, що в горищі над його квартирою було приховано прослуховувальний пристрій. Докази, отримані шляхом прослуховування та фотографування, не були допустимими у суді, і він вважав, що ця законність буде дотримана. Однак, більшість обвинувачень проти нього ґрунтувалися саме на цих "недопустимих доказах". Попри різні "методи" допиту, застосовані до нього, Рубін не розкрив жодної інформації.
Офіційний перелік звинувачень включав державну зраду, замах на вбивство високопоставленого партійного діяча та урядовця (у цьому випадку - Першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова), антирадянську пропаганду, поширення сіоністської літератури, зв'язки з посольством Ізраїлю та розпалювання націоналістичних настроїв. Через два тижні після початку допитів прибув новий слідчий, завданням якого було схилити Рубіна до викриття співробітників посольства Ізраїлю, нібито причетних до підривної діяльності під прикриттям дипломатичної роботи. Рубін відмовився і жодних подальших спроб завербувати його не здійснювалося.
Разом із Рубіном було заарештовано ще двох осіб. Одним з них був чемпіон Мінську з боротьби, якому єврейські біженці з Мінська передали ізраїльську літературу, а також запечатаний пакунок для передачі Рубіну. Борець виконав прохання, не перевіривши, що саме він переносив. І Рубін, і борець повідомили це слідчим, попри те, що їхні свідчення не були узгоджені між собою. Другим співобвинуваченим Рубіна був доктор, син ветерана-комуніста з багаторічним досвідом підпільної діяльності, зокрема, інтересом до сіонізму. Рубін вважав його потенційним союзником і передав йому матеріали, які лікар поширював. Після арешту він одразу зламався, написав листа зі зізнанням і каяттям, переклавши всю провину на Рубіна. Рубін взяв на себе всю відповідальність за дії, які були доведені проти лікаря. Він пояснив, що обрав такий курс дій, оскільки, на його думку, справа стосувалася не його власних вчинків, а переконання, що всі троє обвинувачених сприймалися як представники сіоністського єврейства. З цієї причини він заявив, що для нього важливо зберегти гідність, довівши раз і назавжди, що євреї - люди принципові, а не боягузи чи зрадники.
Найнебезпечнішим з обвинувачень проти нього був замах на Першого секретаря ЦК КПРС Хрущова, оскільки за це передбачалася смертна кара. Його безперервно допитували з цього приводу, проте він постійно категорично заперечував свою провину. Він відмовився прийняти призначеного судом адвоката, віддаючи перевагу самозахисту. Проте суд призначив адвоката для захисту - голову Білоруської колегії адвокатів. Судовий процес тривав п'ять місяців, протягом чотирьох із яких він перебував у одиночній камері. Обвинувачення у державній зради було зняте під час допиту.