Микола Миколайович Познанський (1868 — близько 1948) — присяжний повірений, депутат Державної думи II скликання від Харкова.

Життєпис

Народився у 1868 році. За походженням — російський дворянин. Випускник 3-ї Харківської гімназії. У 1890 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. З 1890 по 1893 роки — помічник секретаря в Харківському окружному суді, пізніше помічник секретаря Харківської Судової палати, після чого обіймав посаду секретаря Харківського окружного суду. У 1903 році вийшовши у відставку, був помічником присяжного повіреного, а потім присяжним повіреним у Харкові з річним заробітком у 4,5 тисячі рублів. З 1901 року — член Ради присяжних повірених Харківського судового округу. У листопаді 1905 року підтримав страйк поштово-телеграфних службовців. У січні 1906 року арештований та ув'язнений на місяць до Харківської Центральної в'язниці «у порядку охорони», був обраний старостою політв'язнів. Виступав захисником на багатьох політичних процесах, у тому числі у справах: про Грудневе збройне повстання 1905 року в Олександрівську, про революційну організацію Козловського полку, про страйковий комітет на станції Синельникове, про Грудневе збройне повстання 1905 року на заводі Лелаф.

Під час виборів до Державної Думи був безпартійним кандидатом. При виборах 80 виборців від Харкова голоси розподілилися наступним чином: Соціал-демократи отримали 15 мандатів, есери — 14, кадети — 20, чорна сотня (Російські збори) —18 і організували власну групу безпартійні — 13. Жоден партійний кандидат не міг пройти і було прийнято рішення голосувати «персонально». Після численних нарад було висунуто М. М. Познанського, всі партії погодилися з його кандидатурою, і навіть чорна сотня, боячись лівих кандидатів, була згодна за нього голосувати.

Таким чином 18 лютого 1907 року Познанського було обрано від з'їзду міських виборців Харкова до Державної думи II скликання. Залишався безпартійним, визначаючи свою політичну позицію як лівіше за конституційних демократів, заявляв про симпатії до Трудової групи, але не увійшов до неї. 23 лютого 1907 року обраний 1-м товаришем голови 2-ї Державної Думи. Було висунуто 4 кандидати: двоє (Познанський та М. Є. Березін) від лівого блоку та двоє від правого (професори Капустін та Рейн). Було обрано Познанського, який отримав 349 виборчих куль, і Березін, який отримав на 4 голоси менше.Газета «Русское слово» писала про нього: Пан Познанський — високий, досить щільний блондин, з красивою головою, живими. світлими очима, м'який та стриманий у спілкуванні з відтінком добродушної іронії. Якщо «кадета» уявляти у вигляді «буржуя», який добре харчується, носить сукню від хорошого кравця, то пан Познанський скоріше «кадет» ніж лівий.

За словами Шульгіна, М. М. Познанський вів засідання Думи під час його [Шульгіна] різкого виступу, у відповідь «Познанський дзвонив як на сполох, немов я запалив пожежу». Виступав у дебатах за Наказом, щодо притягнення 55 членів Соціал-демократичної фракції до кримінальної відповідальності.

Після розпуску 2-ї Державної Думи повернувся до адвокатської практики, продовжував виступати на політичних процесах. З 1909 по 1917 роки — товариш голови Ради присяжних повірених Харківського судового округу.

Після Лютневої революції 1917 року — повітовий земський голосний, голосний Харківської міської думи (обраний від Трудової народно-соціалістичної партії). 29 листопада 1917 року під час обговорення питання у Харківській міській думі про ставлення до 3-го Універсалу Української Центральної Ради оголосив декларацію народних соціалістів.

Навесні 1919 року став членом Колегії правозаступників у Харківському губернському революційному трибуналі. Після заняття Харкова білими переїхав до Новочеркаська, де знову виконував обов'язки присяжного повіреного. З 17 березня 1920 року після встановлення радянської влади в Області Війська Донського був обраний членом колегії захисників, обвинувачів та представників сторін у цивільному процесі при Новочеркаському окружному виконкомі.

У 1921—1923 роки — правозахисник при Харківському губернському революційному трибуналі. У березні 1923 року обраний до президії Харківської колегії захисників. 17 липня 1926 року заарештований у справі князя Павла Долгорукова, звільнений 4 серпня 1926 року. У цій же справі були заарештовані і пізніше відпущені колишні депутати Г. М. Лінтварьов та В. Н. Радаков.

Мав маєток (садибу) у селищі Високий Харківської області. У маєтку була споруджена спеціальна веранда, яка поверталася до сонця, оскільки молодший син Микола часто хворів на бронхіт. Під час німецько-радянської війни маєток потрапив під бомбардування і був зруйнований. Під час війни сам Микола Миколайович зі своєю другою дружиною Красовською Людмилою Федорівною перебував у Середній Азії. Повернувся після закінчення війни та до моменту смерті проживав у м. Харків, де й помер у віці понад 70 років. Похований у м. Харків.

Сім'я Син Познанського Миколи Ігнатовича (1810-?), підполковника, управителя земських конюшень у Полтаві, біля яких той мав власну садибу. Провулок, на якому він жив і де розташовувалися конюшні, в кінці ХІХ століття отримав назву Познаньський (на початку ХХ століття - вулиця Познаньська, Познанська Гребля), а місцевість - Познаньська "гора". Тепер - вулиця Миколи Дмитрієва.

Перша дружина — Познанська Олександра Ксенофонтова

Син — Дмитро Миколайович Познанський (? — ?), служив у Добровольчій армії, після закінчення Громадянської війни в еміграції. Син — Микола Миколайович Познанський (молодший) (грудень 1905—1951), закінчив консерваторію в Харкові і був розподілений до Краснодара в музичне училище, де працював завучем. Був одружений з Варварою Петрівною Морозовою (1909—1989). У 1946 році переїхав до Ялти, там був завучем музичної школи. Помер у місті Ялта від туберкульозу. Внучка — Світлана Миколаївна Познанська (Березіна) (нар. 1936), живе в Москві. Правнук — Артур Євгенович Березін (Москва), Правнучка — Анжела Євгенівна Березіна (Константинова) (Москва). Внучка — Марина Миколаївна Познанська (Ляпіна) (нар. 1941), живе в Севастополі. Правнучка — Вероніка Анатоліївна Ляпіна (Цепелєва) (Севастополь).

Друга дружина Красовська Людмила Федорівна — спільних дітей не було.

Література

Боиович М. М. Члены Государственной думы (Портреты и биографии). Второй созыв. М.: Тип. Товарищества И. Д. Сытина. 1907. С. 373. Государственная дума Российской империи: 1906—1917. Б. Ю. Иванов, А. А. Комзолова, И. С. Ряховская. Москва. РОССПЭН. 2008. С. 328—329.

Архіви

Архив УСБУ [Управление службы безопасности Украины] по Харьковской области. Дело Н-25320. (Долгорукова) Российский государственный исторический архив. Фонд 1278. Опись 1 (2-й созыв). Дело 340; Дело 611. Лист 6.

Примітки